Здається, у мене з’явилася нова звичка. Уже друге літо поспіль я читаю книжки Рейнбоу Ровелл, а ті книжки фотографуються із абрикосами. Це приємна традиція,  але саме читання суттєво різнилося. Ніби в обох випадках ідеться про непросте юнацьке життя Інакших та перше кохання, але в “Елеанор і Парк” основний конфлікт був радше зовнішнім – “Діти проти світу”, а у “Фанатці” найцікавіше та найдраматичніше коїться усередині.

Близнючки Кет і Рен закінчують школу і їдуть до коледжу… ну, не страшенно далеко, але все ж таки до іншого міста. Рен у доросле життя (тм) пірнає із завзяттям – аж завеликим, як завчасно натякає сюжет. Натомість тиху домосідку Кет це доросле життя лякає, попри те, що дитяче в них було не таке вже й солодке. Навчання – то ще нічого. А от соціальна складова, нові знайомства, гіпотетична ієрархія у їдальні… Пекло – це інші люди, рай – це світ творів про хлопчика-чарівника Саймона Сноу. Так, Кет – відома фікрайтерка, і в тому знайомому раю їй живеться набагато затишніше, аніж у реальності.

Як подумати, то “Фанатка” – це доволі простий лінійний більдунгзроман із вагомою любовною складовою. Дівчина опиняється в незвичній ситуації, дівчина вчиться до неї пристосовуватися, виходити за межі “зони комфорту” (усі боги всіх світів свідки – я теж страшенно ненавиджу цей концепт), робити незвичні й подеколи неприємні речі, стрибати вище голови – а в нагороду отримує принца (одна шт.), перемогу над собою (кілька шт.), визнання (щонайменш 2 шт., але далі точно буде – теж сюжет натякає). І це справді хороша історія небезпроблемного дорослішання. Рейнбоу Ровелл знається на “не-таких” та їхньому внутрішньому світі, майже всіх її героїв хочеться обійняти та нагодувати шоколадом: і соціально дезадаптовану фантазерку Кет, і Рен, яка дещо надто лінійно сприйняла звістку “А тепер ми вільні!”, і друзяк Рейган і Леві, над якими тяжіє проблемка “Я з дуже маленького містечка, моє життя має бути визначеним наперед, але…” (а в Леві, який до обов’язку продовжити сімейне діло ставиться відповідально, ще є додаткові складнощі), і декого із дорослих вже персонажів. Проте “Фанатка” – це історія Кет і її стосунків з реальним та вигаданим світом. Тому в романі декілька перспективних сюжетних ліній тихо забилися на дальну полицю, а шкода. Я почитала би більше про кризу стосунків близнюків, про ту ж таки Рейган, про навчання за межами курсу письменницької майстерності, що його відвідує Кет… Та навіть про матір-втікачку близнючок хотілося б дізнатися більше:  жінка, яка йде не лише від чоловіка, а й від дітей – не дуже поширений мотив. Так, багато цікавого лишилося на межі кадру. Але й іншого вистачає. Бо, дякувати “Фанатці” про деякі я тут читала вперше:

• я вперше читала фанфік! І те, що це фанфік до вигаданої книжки, робить це по-своєму прекрасним. А сам фанфік… Ну слеш, ну купа алюзій до “Гаррі Поттера“, ну курс МТА на пальцях… Нє, фанфіку тут було забагато.
• я вперше уважно читала аргументацію фікрайтерів і вперше до хрипу обговорювала її за вечірнім чаєм – було дуже повчально.
• (похідна попередніх пунктів) здається, це вперше я читала художній текст про поневіряння власне Молодих Талановитих Авторок в ультра-сучасних умовах – із інтернетиком, фанатськими спільнотами, специфічними проблемами – з одного боку; курсами літмайстерності, майстер-класами, грантами-внутрішніми конкурсами-суперництвом-підсиджуванням ближньої своєї – з іншого. Було ще повчальніше, а дещо навіть таке рідне та впізнаване, шо ну його ой.
• я не вперше читала в художньому тексті про те, як себе виховують діти нейронетипових батьків. Більше того, був момент, коли мені тексти про трагедію дітей, чиї батьки мають біполярний розлад, траплялися майже кожні півроку. Але у Рейнбоу Ровелл про цей досвід розповідається якось на диво… Побутово і не дуже драматично. “Тато класний, але тато особливий, і треба враховувати деякі речі” – це всьо. І це по-своєму круто. Не круто хіба що в тому, про що я вже казала – тема матері-єхидни розкрита поганенько, бо за подібних обставин ця “єхидність” була небезпідставною, але водночас – особливо гострою.

Про все інше ніби траплялося вже не раз – про “першокурсність”, про творчі злети і падіння, про те саме перше кохання, яке тут таке приємне і лагідне, що його кортить закатувати в банки та продавати взимку як джем, про конфлікти поколінь – але у “Фанатці” авторка розповідає про такі прості речі теж дуже просто, але цікаво. Настільки, що я із задоволенням почитала би її продовження. А ще краще не продовження – а, скажімо, історію того ж самого року з точки зору когось із інших персонажів. По-перше, бо в межах нинішньої у них майже не було можливості розкритися. По-друге, бо за Саймоном Сноу я би точно не шкодувала. Але тут уже нічого не поробиш – назва та сюжет зобов’язували. Та все ж дивитися, як Кет знаходить свої, власні, слова, поміж приємно-звичних чужих було захопливо.

PS про видання:

Поліграфічно, як майже завжди, усе добре. Переклад та редагування – прикольно. Чому я їх одним комплектом згадую? А просто звернула увагу, що інтонаційно та лексично “Фанатка” дуже подібна до “Не такої дівчини” Ліни Данем. Перекладачки в цих книжок різні, а от у графі “редактор” прізвище збігається, і це відчутно. В обох випадках йдеться про доволі гладкі тексти, де й із синонімією все нормально, і з ідіоматикою, але є кілька “але”. Синонімія дещо книжна – фанати “непозбувної бентеги” знайдуть кілька маловживаних слівець собі на радість. Ідіоматика місцями грішить надмірною адаптованістю. Не те, щоби я була принципово проти, але “Лель і Полель” – це було неочікувано! (А ще страшенно цікаво, що там було в оригіналі – Джек і Джил чи щось веселіше?) Є деякі спірні рішення, які стосуються передачі реалій. Вони там в асортименті, але одне мені просто виїдало очі. Сім’я Кет живе в Омасі в небагатому районі, де основні мешканці – вихідці із латиноамериканських (переважно мексиканських) родин. Відповідно, у сім’ї у дівчат прийнято їсти в навколишніх забігайлівках. Їсти текс-мекс. Разочок воно нічого. Вдруге – уже дивно. Але вдесяте я вже ледь не плакала над черговими бурітосами, такосами та начосами. Це вже десь так невдало закріпилося (зрештою, я й над “нефілімами” у Касандри Клер так само рюмсала) чи ступінь канонічності ще не така, аби не перебити тенденцію? Енівей, про мексиканську кухню у книжці згадується із такою любов’ю, що сама по собі вона однозначний плюс. І заїдати “Фанатку” насправді хотілося не абрикосами.

______

Я дуже вдячна видавництву Віват за організовану ним можливість прочитати цю книжку. Сподіваюся, що Рейнбоу Ровелл ще перекладатимуть.