Червоний слід. “Багряна королева”

Серед мого коміксового читання майже немає супергероїки. Але навіть з дуже скромним багажем я, здається, чи не з “Хранителів” іноді розмірковувала над тим, яким може бути світ, де супергерої – це не одинаки, що страждають від своєї інакшості, а солідна та впливова меншина. І от молода американська письменниця Вікторія Авеярд написала про це книжку. Цілком очікувано, у неї вийшла антиутопія. І антиутопія логічна і по-своєму безжальна. От тільки  антиутопія ця підліткова і романтична, і це змусило цікавий світ танцювати за певними правилами.

DSCN3532

Мара Барров живе в апокаліптичному світі нескінченної війни. Океанія завжди воювала з Остазією, перепрошую, Верхня Норта – із Озерним краєм. І простолюду судилося поколіннями зрошувати вигорілу землю багряною кров’ю. Дівчину ця доля не приваблює, але що поробиш – багрянокровній простолюдинці, що не знайшла суспільно корисну роботу, іншого шляху, як в армію, нема. Хто так вирішив? Очевидно, срібні – вишукані аристократи-надлюди з дивовижними обдаруваннями та іншим кольором крові. Срібних небагато, але вони є верхівкою харчового ланцюжка, і з ними не посперечаєшся. Аж до того моменту, як Мара випадково скочує в халепу, і проявляє талант такого масштабу, що більшості срібних і не снився. Багряна дівчина зі срібними здібностями? Ні-ні-ні, так ніхто не грає! Королівською волею Мару швиденько “перетворюють” на срібну панянку Марину і навіть виписують персонального принца на решту – щоби точно не рипалася. Але Мара Барров вже готова до самостійної революційної творчості, а з королівського палацу партизанку партизанити навіть зручніше. Особливо, як пошукати союзників. Особливо, якщо серед принців.

Саме так – “Багряна королева” – це фентезійний янг-адалт про революцію.

Фентезійний – бо суто жанрово це техно-фентезі, що іноді (і то не дуже) впевнено прикидається постапокаліптичною фантастикою. Вікторія Авеярд замахнулася на створення дещо вторинного, але все одне доволі цікавого світу: рештки цивілізації, привиди колишнього світу, плюс-мінус феодальний устрій (майже безправні багряні тут ближче до європейських кріпаків, аніж до рабів) і кричуще розшарування суспільства – в тому числі, технологічне. Причому (і за це світу жирний плюс) технологічний розвиток – кривенький, але оптимістичний – тут прерогатива багряних, бо срібним нащо – у них магія таланти є! Побудова сюжету не дала уповні використати потенціал світобудовної ідеї, але натяки на це є, і натяки премилі. Місто майстрів, де крізь хмари смогу мешканці ніколи не бачили світла (мої ж ви гноми!), транспорт, що працює на електриці, і жодних тобі згадок про вуглеводні, протезування як антитеза цілительству – ммм, який потенціал! Шкода, що майже весь пішов на підлітковий сюжет.

Багряна королева” – книжка по-чесному і беззастережно підліткова, і проблематика “Цей світ зламався, давайте зробимо новий” від тієї підлітковості не рятує. Читаючи цей роман, я все не могла викинути з голови уявну розмову з не менш уявним літературним дилером. “Псссс, дівко, у мене є янг-адалт. Про сімнадцятирічну. Вона обрана! Ти ж хочеш про обрану? Так-так-так, у неї все непросто в родині. І з особистим життям в неї також непросто. А ще нас тут є любовний трикутник… ні, не хочеш трикутник? У нас є любовні пірамідка, от зуб даю! І навчання в школі, ну не зовсім в школі, але є! І придворні інтриги, ти ж хочеш про придворні інтриги? А про бали? А про сукенки? А про суперниць-бітчез? Ну, береш? Бери, бери, я от бантиком зав’яжу. Двома бантиками? П’ятьма? Десять! Десять бантиків за рахунок закладу!”.

І це ми з уявним дилером лише трішки перебільшили. Уявляєте собі жанрові умовності характерні для янг-адалту? Тут їх є. Майже всі, що годі собі уявити. Справді бадьорий і динамічний сюжет рятує ситуацію (окрім тих моментів, коли призупиняється, щоби зважити пубертатної романтики). Але треба зважати, що це сюжет про Обрану, яка збирається змінити світ. Шляхом суто революційним.

Революційність тут за альфу і омегу. Вікторія Авеярд змальовує обурливо несправедливий світ і людей, які здатні уповні оцінити масштаби цієї несправедливості. Про рівність “звірів” в “Багряній королеві” не йдеться, верхи не можуть, низи не хочуть – майже все, як заповідав той, чиє ім’я не можна згадувати, бо декомунізація. Але скажу зараз страшну штуку – трішки підучити творчість дєдушкі з пріщуром письменниці (ну або історію більшовицького перевороту за історичними монографіями) було б дуже не зайве, бо вийшло в неї місцями ні в тих, ні в сих.

До революційної романтики у “Багряній королеви” може виникнути два блоки питань. У першому блоці – справедливі, і вони стосуються безпосередньо тексту, того, що в ньому є, і того, чого в ньому нема. Наприклад, у ньому малувато революції. Так, це текст про юних революціонерів. Так, я наполягаю на тому, що революції, справжньої революції, а не гри в неї поміж навчанням, цілунками і світськими раутами, в цьому тексті замало. Здається, проблема таки в тому, що книжка від початку планувалася як перша серія циклу, адже у перших главах задається високий градус соціального потенціалу, що потім практично сходить на пси, бо у героїні в порядку денному принци, палаци, всі діла. Є декларативні революційні потреби, є підпільники, є партизанка, а низів, що не можуть – нема. Далі буде, сюжет натякає, але у першому томі жанровий мікс скособочило добряче. А шкода, бо революція там, ммм…. Мммммм, вопчім читати було цікаво.

Багряна королева” – фантастично ностальгійна штука. Ні, не для цільової аудиторії,  тим паче – рідної для тексту. Якщо чесно, гортаючи сторінки, я всерйоз замислилася над тим, що приділяла злочинно мало уваги останнім президентським виборам в США. У них там росте дуже цікава молодь. Дуже ліва. Дуже специфічно ліва, якщо судити за такими книжками, як ця. От, чесно, обійняти і плакати. Жити по-старому не можна, давайте влаштуємо терор. Атентати! Атентати – найкращі друзі дівчини! У нас можуть бути супутні втрати серед мирняків? Пофіг! Вони ж нас за людей не вважають. Ой, блін, у нас супутні втрати серед мирняків! Нас тепер вважатимуть чудовиськами! Пропаганда зіпсує нам імідж! Мааамо, ми хочемо на ручки! Зате знамено у нас класно майоріло, скажи, класно?

Деццкій сад, молодша група. Дєдушка з пріщуром дивиться з портрету на все, як на те, про що ви подумали, і це справді вигляда якось… Ну ок. Гасла гарні, ціль погана, реалізація – біда-біда. Причому біда і на сюжетному рівні, і на риторичному. Гасла справді вельми гарні, адже письменниця хвацько описує світ, жити в якому дуже не хотілося б. Але пафос там… Ні, я вірю, що тутешні тиради можуть гарно зайти сучасним американським підліткам. А в мене була проблемка. У третьому класі, коли поряд не було бібліотеки, а книжки дарували лише на найбільші свята, бо це, холєра, був 1993-94 навчальний рік з усією його голодухою, я прочитала “Как закалялась сталь“. Чотири рази. І читанку для шостого класу 1963 року видруку. Два рази. І це щось навроді, хто в армії служив, той в цирку не сміється. Для людей, які мали досвід нехай навіть такого запізнілого та опосередкованого контакту з потужною пропагандистською машиною, підліткова революційна романтика у виконанні сучасної молодої американки – це трохи… Трохи сльози.

І це не завжди сльози сміху. Я не думаю, що це було в планах авторки, але в “Багряній королеві” є сторінки, від яких мене обіймав тваринний жах. Натурально, якесь маленьке звірятко в середині поривалося зібрати тривожний наплічник, бігти й ховатися. Бо революція – понад усе, бо пофіг на collateral damage, бо обопільна дегуманізація в усі поля, бо ситуація, змальована в книжці, схожа на значно страшнішу, ніж це, імовірно, загадувалося. Бо там, де для цільової – юної і американської – аудиторії про крутий фан і відновлення світової справедливості, тут, у нас, дуже легко прочитати про біль, страждання і потенційний терор. Тим більше, що є від чого відштовхуватися. “ПЕРЕКЛАДАЧЦІ ХУДОЖНЬО ЛІТЕРАТУРНОГО ВИДАННЯ ТОВАРИШЦІ СТРІСІ Я М УРА УРА УРА КРП”. У “Багряній королеві” багато небуквальних перекладацьких рішень, але “багряні” – це найкраще з них. Бо в оригіналі там red і вся безодня конотацій, що стоїть за ними. Вставайте, проклятьем заклей червоні, як світанок, червоне підпілля, червоні партизани, червоні революціонери… Тьху, де тут черга в реакціонери, бо ну його нафіг!

За читанням “Багряної королеви” подеколи хотілося плакати, іноді – сміятися, і майже ніколи не в тих місцях, де це передбачено сюжетом. Але читання це було дуже цікавим. Частково – з ентомологічних міркувань. Частково – бо сюжет справді захопливий, а світ – по-своєму прикольний. І попри складні стосунки з першою книжкою, другу хочеться читати аж бігом. Бо закінчилася вона кліфхенґером, бо кліфхенґер цей нарешті додав логіки сюжету та непробивної особистої мотивації головній героїні (як аморфний прапор революції Мара Барров майорить гірше за Кетніс Евердін, всю книжку вона майже виключно на виключності виїжджала). Але головне – бо кліфхенґер дав надію на те, що все не так занедбано з цими юними революціонерами, але треба ще в цьому на власні очі переконатися.

Я вдячна видавництву Наш Формат за організовану ним можливість прочитати цю книжку.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s