Мої давні та дуже складні почуття до вікторіанської літератури – це точно не секрет. Люблю я її – за нескінченні романи, за експерименти з тематикою, за ґрунт, тло та середовище для зародження багатьох напрямків сучасної жанрової літератури, за готику, за десятиповерхові пристрасті, притрушені специфічним гумором… багато за що. Та при цьому люблю холодним серцем, бо загалом маю якесь уявлення про те, що за доба стояла за тією літературою – яскрава, але доволі неприємна. І, хоча сучасне книжкове неовікторіанство з уже відрефлексованими акцентами читаю з більшим задоволенням (аж другий рік, як тематичне бінго не можу подужати), до певних шарів класики ставлюся з пієтетом. Тому сьогодні трішки про моїх улюблених письменниць та читані й нечитані книжки.

Різнобарвною ця підбірка не буде, бо йтиметься про тексти одних і тих самих (з мінімальним виключенням) письменниць. Просто одні романи я вже, а інші ще треба прочитати.

Жоден інший текст не міг би відкрити п’ятірку читаного. Раз -“Джейн Ейр” була не лише моїм другим досвідом читання вікторіанської літератури (перший – “Олівер Твіст“). Це я вперше і востаннє за життя прочитала книжку, пороздивлялася стіну хвилин десять і почала читати роман знову. Люблю Джейн, її історію, колекціоную перегляди екранізацій цієї історії – я майже фанатка. Майже – бо до чоловічих образів там є цікаві запитання.

Два – це найнесподіваніший поки що для мене вікторіанський текст. З колег за епохою “Незнайомка з Вілдфел-Холу” вирізняється і тематикою: селмейдвумен тут не гувернантка, робітниця чи покоївка, а художниця – і проблематикою. Сімейне насилля, алкоголізм, всі діла – і до всього в Енн Бронте на диво майже-сучасне ставлення.

Три – це найвідоміший роман Джордж Еліот, ознак перекладу творів котрої українською мені розшукати не вдалося. “Мідлмарч” – це про маленьке містечко та його складну соціальну ієрархію. А ще про мистецтво та науку, про локальну політику й менш локальну економіку, про невдалі шлюби та неблискучі кар’єри – про життя й характери, якщо коротше.

Чотири і п’ять віддам своїй найулюбленішій протягом останніх років вікторіанці.

“Північ та Південь” – це моя найнайнай історія про Ромео і Джульєтту, добряче притрушена соціалкою. Про життя промислового містечка на півночі Англії Елізабет Ґаскел писала так, що її як додаткове джерело для тематичних досліджень з історії економіки використовують, але любимо ми її не лише за це (і не лише за “Торіна” в екранізації).

Ну, а “Кренфорд” – це класична версія comfort reading. Знову маленьке містечко, тільки цього разу таке, де все життя підпорядковане тому, щоби шляхетна бідність серцевини громади – кількох старих дівиць – була не такою очевидною, як має бути. Сюжетно воно доволі неоптимістичне, але змальоване з такою любов’ю, що кожної зими тягне як не перечитати, то серіальну версію передивитися.

П’ятірка нечитаного також практично не містить нічого несподіваного.

Раз – це “Учитель” Шарлотти Бронте. Я б його вже давно прочитала, але він у мене не українською, а англійською, і я трохи побоююся цього тексту.

Два – той самий випадок, тільки йдеться про “Млин на Флосі” Джордж Еліот.

Три – один з перших детективів. “Таємниця леді Одлі” – прародителька піджанру “Щось з цією жіночкою не те, нутром чую”. Гадаю, має непогано пасувати до нової екранізації “Моєї кузини Рейчел” Дафни ДюМор’є.

Пункти чотири і п’ять – знову за Елізабет Ґаскел.

“Дружин та доньок” я вже навіть маю в паперовій перекладеній версії (от тільки КСД видав роман російською – як і “Північ та Південь”), і чекаю на годящий настрій до цієї цеглиняки.

А “Життя Шарлотти Бронте” хочу прочитати, бо літературна біографія – жанр цікавий, а тут ще й йдеться про біографію написану не просто молодшою сучасницею, а й приятелькою Бронте. Не те, щоби я чекала від Ґаскел феноменальної об’єктивності, але це точно заслуговує на увагу.

PS: перепрошую, що не втрималася і подала обкладинки англомовних видань. Penguin English Library – це серія моєї мрії. Українською перекладені всі ці твори сестер Бронте. Інше, на жаль, можна знайти хіба що російською.