Деякі книжки безсоромно вмовляють себе прочитати. Я й ніби не думала й не збиралася, аж тут – “новинка французької літератури!”. Не ексклюзив, але такі гості не такі вже й часті на наших полиці. А ще авторка – чергова анфан терібль, тільки цього разу – із марокканськими коренями. А ще – Гонкурівська премія 2016 року, не проходьте повз! А ще – “Засновано на реальних подіях!” (щоправда, не французьких). А ще має бути екранізація! А ще це роман, на перших сторінках якого розгортається картина вбивства двох малих дітей. То ж з авансами тут все аж занадто.

“Солодка пісня” Лейли Слімани – той випадок, коли аванси себе виправдовують на всі наявні відсотки. Це – яскравий текст, для якого логічними виглядають і преміальна історія, і популярність та екранізаційні перспективи. От тільки екстремально “бадьорий” початок є наживкою, яку треба ковтати обачно. Цей роман не є ані трилером, ані ретроспективним детективом, і акт дітовбивства для сюжету виконує роль рамочки з підсвіткою. Дивіться, людоньки, куди ми дожилися, і на що може перетворитися навіть на перший погляд правильне і щасливе життя! Ну, здрастуй, критичний реалізме, ти за останні сто п’ятдесят років добряче змінився, але зопалу не розгубив.

Життя подружжя – Поля та Міріам – практично ідеальне. Вони молоді, перспективні, обдаровані, живуть у Парижі і мають уже двійко маленьких янголят. А що небагаті та трохи затуркані – то з ким не буває. Хоча ні, на початок оповіді Міріам – колись одну з найкращих студенток юридичного – побут уже доїв до стадії “Зараз плюну кісточкою”. Але за драмою нереалізованої емансипації – до “Несказаного” Селесте Інґ. Міріам не замовчує свої страждання, і Поль погоджується: добре, люба, якщо тобі аж настільки погано – йди на роботу, якраз твої зарплати вистачить, щоби няньці платити. І все освітилося: сім’я знаходить свою ідеальну няньку Луїзу, Міріам – роботу адвокаткою, Поль – кар’єрний стрибок, усі щасливі, діти танцюють, і де ж драма?

А драма тут насправді всюди, і Та Сама Сцена На Початку є божевільним і несподіваним для героїв та по-своєму логічним розвитком подій. Мені не часто зустрічаються книжки, що були би водночас настільки тваринно страшними та елегійно щемкими. Можливо, тому, що змальовуючи золоту дорогу до статусу середнього класу: як важко видертися на цю вершину правильного сучасного життя і ще важче там втриматися – Лейла Слімані не поспішає геть узагальнити картину. Їй більше йдеться про те, як в цьому ідеалі почувається жінка.

“Солодка пісня” – це болісний (аж до тригерності) роман про тяжку жіночу долю в тому розрізі, де про тягар не дуже прийнято говорити прямо. Дві дуже не схожі одна на одну жінки, дві перпендикулярні долі, два комплекти проблем принципово різного масштабу: де в Луїзи злидні формату “Було би щось їсти”, там у Міріам головний біль, бо дитина вкотре кофтинку в школі загубила – і єдиний світ задушливої клаустрофобії, де що б ти не робила, цього ніколи не буде достатньо, це ніколи не буле правильно, ніхто ніколи не може бути направду щасливим.

Лейла Слімані жмакає дуже знайомі навіть далеко за межами паризьких декорацій реалії, деталі та ситуації та ліпить з цього всього сніжку з убивчим потенціалом. “Солодку пісню” можна прочитати як:

• книжку про те, що сучасні вимоги до ідеальної матері є непідйомними, навіть якщо їх розподілити між двома жінками;
• або про те, що кар’єристка є матір’ю-єхидною за замовченням, і не дивно, що в неї діти померли;
• або про те, сучасні буржуа нічим не кращі за своїх попередників, і їхній спосіб життя є робочим лише за умови експлуатації безправних станів;
• або про те, чого вартує емансипація для однієї конкретної жінки;
• або про те, якими є наслідки депресії для іншої конкретної жінки;
• або про те, як поєднувати сім’ю та кар’єру удвох, бо як це робити одному всі ніби знають – у чоловіків непогано виходить, тільки oh wait, за рахунок жінок?
• або про те, що світ навколо ускладнюється у нас на очах і треба зважати на фактори, що їх ще вчора не було в рівнянні (одне з найцікавіших творчих рішень Слімані – інверсія, у неї підкреслено біла – нянька Луїза, натомість Міріам має магрибське походження, а за таких обставин теза “Я не хочу сидіти вдома, я хочу бути відомою адвокаткою!” звучить уже цікавіше);
• або про те, що батьківство – це відповідальність, до якої не всі готові, і спроба відповідати ідеалові “І двоє діточок” теж має свою ціну;
• або про те, що уявлення про щасливе життя і справді щасливе життя можуть дуже різнитися;
• або про те, що діти – це не додаток до батьків, у них є свої інтереси, і дорослі зобов’язані їх враховувати – так, іноді ціною власних.

І ці та жмуток інших прочитань не суперечать одне одному, а почуваються поряд цілком затишно. Цей текст можна інтерпретувати і з найрадикальніших феміністичних позицій, і з глибин таких традиційних сімейних цінностей, що ойжежйой. Гадаю, текст буде не проти. Труднощі тут в тому, що “Солодка пісня” не лише не відповідає на питання “Чому?”. Вона ще й глузливо шкіриться у відповідь на питання: “А як інакше?”. Та якось. Просто не для всіх.

Ні, не для цих жінок, і з ними все майже ясно. Одна настільки захопилася життям за інших, що втратила контроль над своїм власним. Інша вирішила, що після кількох років у ролі матері вона вже заслужила право побути трохи “батьком”: вкладати в ліжечко, гуляти на вихідних, радісно зітхати: “Ой, як швидко вони в нас ростуть!”.

“Ми будемо щасливими, – казала вона собі в такі хвилини, лише тоді, коли вже не потребуватимемо одні одних. Коли зможемо жити власним життям, яке належить нам, яке не має стосунку до інших. Коли ми станемо вільними”.

І, так, як книжку про несподіване звільнення “Солодку пісню” також можна прочитати. Але це буде одна з найжорстокіших версій. Хоч і правдива.