Як подумати, то апельсини – страшна річ. Один перспективний юрист-помічник прокурора шаленів від самої думки про досяжність свіжих апельсинів у Каліфорнії. Вийти з дому, зірвати з гілки, вичавити сік – і життя одразу стає прекраснішим. До того моменту, коли схему з доступним соком Берт Казенс не перевірив на хрестинах чужої дитини. Не менш чужа дружина-красуня Беверлі Кітінґ та соковита спільна праця на такій само чужій кухні… І от уже під двома сім’ями задрижала земля. Чи обвалилось небо. Не те, щоби в усьому були винні тільки апельсини, але хто його зна. В усякому разі, ці небезпечні фрукти лишилися на обкладинці оригінального видання. В оформленні української версії “Співдружності” помаранчевої загрози нема. А шкода.

Тож одного спекотного дня життя двох родин змінилося назавжди. За кілька років матір двох доньок пішла до батька чотирьох дітей і жили вони… Ну, навіть щасливо, хоча й не завжди. І діти їх жили… Так, іноді непогано – але не однією щасливою родиною, а якимсь бойовим братством, співдружністю проти дорослих, які схильні змінювати не лише своє, а й чуже життя, не питаючись в наймолодших.

“Співдружність” Енн Патчетт – це роман про півстоліття з життя однієї великої родини, що бути такою – однією і великою – ніколи не планувала. Ну, але так вийшло. Жонглювання нащадками, спільні літні канікули, готовність молодшого покоління стояти єдиним фронтом проти старшого, що не зникла з часом – довелося викручуватися, і крутить авторка своїми героями майстерно.

Оця “Співдружність” – це книжка не стільки про подружню зраду та розлучення, скільки про химерні шляхи, якими вештається доля, коли будує сім’ї. Енн Патчетт розповідає про стосунки, де зведені брати-сестри можуть бути ближчими за рідних. Де рідний батько та вітчим просто виконуватимуть різні виховні функції (а от злиття їхніх зусиль в одному пориванні – то вже погана ідея). Де поєднуватимуть різні культури (успішно) та різні вікові досвіди (еммм, тут уже гірше). Де найближчими можуть бути не родичі, не кохані, а духовно близькі люди – чому б ні.

Строкатість родини Казенсів-Кітінґів дозволяє письменниці жонглювати липкими від апельсинового соку (та алкоголю, ніде правди діти) м’ячиками-сюжетиками. Тут у нас шалені шістдесяті та раптовий адюльтер. Тут у нас сімдесяті та спалах дитячого свавілля. Тут у нас вісімдесяті та зародження непростого та дуже плідного мезальянсу між сильно старшим письменником та його відданою читачкою. Тут у нас дев’яності, двохтисячні… Дорослішання, народження, старіння, хвороби, творчі злети, моральні падіння – всього потроху і вроздріб, без певної чіткою хронології, але якось дуже життєво і дуже переконливо.

“Співдружність” ніби грає в тій самій лізі, що й “Блакитне мереживо долі” Енн Тайлер та “Несказане” Селесте Інґ, що нещодавно виходили українською,  але робить це якось… невимушеніше. В усіх випадках йдеться про сімейні саги, родинні трагедії та кризу традиційного американського способу життя. Але  Патчетт танцює між цими трьома соснами легший і по-своєму іронічніший танок. Попри мої сподівання (привчили уже сучасні романи американських письменниць) – тут майже немає чітко проговореної емансипаційної проблематики, живуть собі герої, і живуть… Матір чотирьох дітей після розлучення була змушена піти працювати – і “виявилося, що вона була зовсім не дурна”. Молода дівчина “попрацювала” кілька років музою на повну ставку – і змінила своє життя не тому, що сім’я клювала її, бо бути утриманкою негарно. Одна донька виходить заміж за африканського мігранта? Окей. Інша із радістю зачиняється у буддистському ретриті замість того, щоб будувати успішну кар’єру? Прекрасно! З малолітнього хулігана та наркомана виросте найдбайливіший син? Ну, бачте, як все гарно склалося!

І, коли сюжетні м’ячики починали аж надто жваво миготіти перед очима, підморгуючи очевидною літературщиною та ретельно дібраними деталями-символами, іноді хотілося відкласти книжку, перепочити і спитати у стелі: “Вона це серйозно?”. Здається, не в усьому, та місцями цілком. Але якось так виходить, що спочатку роман, який здавався трохи аж надто повільним текстом про не дуже приємних персонажів, згодом перетворився на історію цікавих людей – нещасних, щасливих, таких що вчаться бути щасливими попри всі нещастя або так і не знаходять в собі сили зробити це. І вже навіть найдивніші моменти починають звучати “майже, як у справжньому житті”. Тільки апельсинів там більше. Хоча… Це ж ми просто не в Каліфорнії.