Моя любов до ретелінгів казок – штука константна, беззаперечна і навіть трохи обсесивна. Так, це про перетин двох ефектів – серіального та потреби в comfort reading – що їх неспокійний розум присмачує дрібкою жаги нового. Мені, будь ласочка, знайоме, але подане під таким соусом, якого я ще не куштувала. Можна ж таке влаштувати, правда? Цілком. Але іноді і між двадцятою та двадцять першою версією “Красуні та Чудовиська” кортить познайомитися з якоюсь екзотикою. Бо є й такі казки, з якими я в ретелінгах уперше зустрілася (як не дивно, серед тих “Дванадцять принцес, що танцюють” – імовірні дитячі прочитання начисто стерлися з пам’яті). А ще є третя опція: знати матеріал, та побоюватися варіацій на тему. До цієї категорії належать казкові сюжети з тригерними мотивами, а ще – деякі з дитинства знайомі сюжети, сама ідея переповісти які викликає певні побоювання. Не з точки зору, можна чи ні, а радше – а точно варто? І буває таке, що оце “а чи варто” уповні збігається з пунктом “тригерні мотиви”, і в читацького досвіду починається дискотека.

Всю ночь во сне я что-то знал такое вот лихое
Что никак не вспомнить ни мене ни тебе

У місті Петербурзі, у старому будинку на вулиці Гороховій, живе маленька Мар’я. Що кілька років за її старшими сестрами прилітають наречені. Ні, вони не пілоти, вони – птахи, що здатні вдаритися озємь та перетворитися на гарних молодиків. А що один молодик в офіцерському однострої, а інший, скажімо, в комісарській шкірянці – так то часи такі, непевні. Минають роки, минають назви міста та вулиці, минають влади, змінюється життя. У школі Машеньку цькують за любов до ретроградських казок, в домі разом з їхньою родиною тепер мешкає ще одинадцять,  керує ним натуральний домком (комітет домовиків, якщо що), а тут ще Лихо Однооке заселяється і намагається влаштувати дівчинці курс молодого бійця за допомогою дивної книги, що оповідає про довічну боротьбу між Царем Життя та Царем Смерті – Кощієм та Вієм. Курс Мар’ї швидко став у пригоді, адже коли настав її час, за дівчиною прилетів не “звичайний” птах, а сам Кощій, який потребував чергової живої нареченої.

Разбилась чашка
Значит не догнать

Оу, є! Саме так, Deathless Кетрін Валенте – це переказ не просто російських народних казок, а такий, що танцює навколо історії про Мар’ю Морєвну, що полонила головного антагоніста тих самих російських народних казок. Причому переказ жанрово розмаїтий та дуже кучерявий. Роман починається як нордична версія магічного реалізму про самотню дівчинку, чиї фантазії намагаються врятувати її від нещадно мінливої реальності (проте сатирична глава про домком – це справді круто). Потім він перетікає у складнопідрядне фентезі про потойбіччя (от тільки тутешній острів Буян, з його кровавими річками та домами з живої плоті – це таки метафора життя,  а не смерті), дружбу з магічними істотами і дуже нездорові стосунки людини і… ну, не людини. Можна сказати, божества. Далі сюжет робить внєзапний поворот, фабула повертається до людського світу, і крізь надмірно символічну оповідь починає проступати хтонічний жах, яким у власне хтонічних епізодах не настільки пахло. Далі… Далі ще буде ледь не комедійна фічуретка про ідеальний світ, де Миколай ІІ та Ленін – добрі сусіди, шмат легендарної епіки та романтично відкритий кінець. І що воно за таке було?

Свят кто слышал отголосок
Дважды свят кто видел отраженье

Американська письменниця взялася за дуже цікаву задачу – вона вирішила запаралелити базові мотиви російських казок та трагічні події першої половини ХХ століття: від Лютневої революції до блокади Ленінграда. Ідея шикарна, і попервах реалізувалося воно, як по маслу: починаючи від стилістично прекрасних періодів із сестрами, які почергово виходять заміж за соціально прийнятних женихів (от тільки соціум дорогою змінюється), до того самого Домкому. Але згодом матеріал починає лізти в усі боки, як тісто, що перестояло біля батареї.

Глазами не увидеть
Мозгами не понять

Сюжет “Безсмертного” потребував синхронізації трьох ліній: історичної (утвердження радянської влади та початок Другої світової війни), казкової (уся історія із шлюбом Кощія та його чергової нареченої, що просто зобов’язаний завершитися з появою не менш чергового Івана – не конче обов’язково, щоб царевича) та… можна, сказати, космічно-міфологічної, що розгортає панораму нескінченної війни між життям та смертю, довгою, дуже довгої шахової партії, в якій і Мар’я, і її друзі, і черговий Іван є лише пішаками, а тут ще й шахи перетворилися на чапаєва. І кінець кінцем, з цих ліній справді багато ефірного часу отримала лише казкова, а в інші нам просто пропонують повірити, як в правила гри. Мені повірити було складно.

Слепой охотник стреляет наугад

З одного боку, весь текст надто сюжетоцентричний, а сюжет тут… щонайменш своєрідний. Складні, аж до садо-мазо, романтичні стосунків людей та нелюдів – sounds good, але рівно до того моменту, коли виникає кричущий дефіцит характерів. У випадку з Кощієм це можна виправдати тим, що він не істота, він – персоніфікація. Але, по-перше, в цій книжці є Баба-Яга і там особистості – через дах ллється, а по-друге – персонажам-людям теж сильно недодали. Якщо вдуматися, це є родовою травмою багатьох ретелінгів – відсторонено казкове перемагає вкорінено психологічне, і часто це не баг, а фіча (зокрема – в інших творах Кетрін Валенте). А тут є проблема. Оця відсторонена казковість поганенько лягає на реалії.

Убийственную песенку матёрую которую

Так, це була гарна ідея – розповісти про один з найстрашніших періодів ХХ століття через казкові метафори. Те, як вибудовує схему Валенте, спочатку нагадує ледь не анекдот (бідні домовики! кумедний бюрократ Змій Горинич!), потім оцей додатковий сюжет всотує дрібні промовисті  детальки (той самий черговий Іван – з України і його близькі померли від голоду), набирає сил і сягає-таки крещендо. За крещендо тут розділ, де домовичка Дзвінок сухо й повільно розповідає про те, як генерал Мороз збирає врожай життів у вимираючому Ленінграді. Один-єдиний жаский й болючий розділ, заради якого, можливо, писалася як не вся книжка, то значна її частина. На його тлі любовний трикутник, навколо якого крутиться увесь роман, блідне, блякне і не відсвічує. І заради цього розділу було варто читати увесь роман. Але є в цій міфологізованій концепції момент, що його мені було дуже важко прийняти, – відображення подій як прояву віковічної війни між життям та смертю. На рівні сюжету, воно, ніби, вкладається, іноді трохи потрусити треба й сісти зверху на кришку, але вкладається. Та форсована одвічність боротьби двох божеств робить з текстом погану штуку – вона нівелює людське. Активна людина тут фактично одна – Мар’я. Та й вона – такий собі приклад, адже в її випадку любов до життя набуває максимально конкретної форми. А в іншому… Люди-пішачки, люди-ганчір’яні ляльки з фабрики, де їх строчать численні Єлени – колишні наречені Кощія, люди-паперові солдатики… Красива метафора ХХ століття як стихійного лиха цілком і повністю, але… Ні, дякую, не треба. Люди, які ухвалювали рішення про знищення інших людей, люди, які коїли злочини, люди, які підсиджували ближніх заради вигоди чи убезпечення себе – це були люди, і діяли вони на власний розсуд, а не волею богів, у яких черговий етап в довготривалому чемпіонаті. Гарний ретелінг – це цінно, але не завжди логікою казки можна обумовити реальність. А ще буває таке, коли й не варто цього робити.

Руками не потрогать
Словами не назвать

PS: єп, протягом того грудневого тижня, що я читала Deathless, в моїй голові безперервно співав Лєтов. Нехай тепер ще у когось поспіває.