Коли я писала про новорічний перегляд “Мініатюристки“, то згадувала про іншу мінісеріальну екранізацію – роману, класичніше нема куди. Жодних сюрпризів, мова йшла про оцих от дівчаток.

Новина про те. що BBC зібралася екранізувати “Маленьких жінок” на хвилинку здивувала. Не те, щоби я вважала, що бібісяки мають знімати лише за британською класикою (кому сподобалися “Війна і мир“? Ксені сподобалися “Війна і мир“!), але це була несподіванка. ступінь приємності якої ще треба було оцінити.

Найперше моє знайомство з романом Олкотт сталося, здається, у новому 1993 році. Мені тоді подарували альманах, де містилася перша глава. І всьо. Роками я марно шукала ту книжку, і все ніяк. Уже у студентські роки подивилася екранізацію 1994 року (ту, що з Вайноною Райдер), а за кілька років прочитала-таки оригінал. Вийшло не дуже: самі “Маленькі жінки” сподобалися і то інтенсивно, але в моєму томику від Вордсвортів були ще й “Хороші дружини“. Досі не можу пробачити письменниці того, що вона зробила із Джо та Емі (з Бет хоча б… ееее… логічно вийшло)! Тому дивитися нову екранізацію було страшкувато, але ВВС – це бренд, картинка радувала плюс американська класика з британським акцентом – це ж так мило, правда?

З акцентом я лажанулася: молода частина касту – американці, і майже всю першу серію з трьох я нестерпно страждала. Там, правда, ще були приводи, але про них трохи згодом.

Про сюжет, мабуть, немає великої потреби розповідати? Громадянська війна в Штатах, містер Марч служить капеланом на фронті, а його родина (дружина й четверо доньок-підліток) живуть у шляхетній бідності, але намагаються допомагати всім навколо. Ключовий для сюжету акт допомоги на перший том – зігріти серця сусідів: старого удівця та його онука-сироти. Минають роки, Мег, Джо, Бет та Емі дорослішають, розвивають таланти, не розвивають таланти, закохуються, не закохуються, виходять заміж (майже всі виходять заміж, хоча комусь, може й не варто було б).

Єп, ця екранізація включає в себе обидві частини книжки, і мені сподобалося, як вони це зробили. Значна частина оповіді пішла на “Маленьких жінок“, “Хороші дружини” – це остання серія з хвостичком від другої. Сюжетний монтаж вийшов трохи дивним – більшу частину хронометражу події розвиваються сумирно з обов’язковим різдвяним контрапунктом, а далі – побігли галопом: от уже Мег виходить заміж (хоча спочатку мова йшла про трирічні заручини), от уже Емі в Європі давно-давно, от уже Джо повернулася додому (а у гостинах ніби лише три розмови минуло). З одного боку, від таких сюжетних поворотів трохи паморочиться в голові (і важко сказати, наскільки це комфортно для тих, хто книжок не читали). З іншого – дякую, дякую вам, чудові люди, які вирішили змазати оті пекельні деталі другої книжки! Пришвидшений темп, трохи інші акценти (Емі сама-сама! отой – не такий вже й старий і безнадійний!), яскрава картинка –  із такою версією подій можна змиритися. Я навіть майже загітувалася почитати “Маленьких чоловіків“, хоча цілком свідома, що в Олкотт все буде не так, як отут були зупинилися… Ну, таке. У страшному зізнаюся: це я не вперше радію тому, коли в екранізації рихтують першоджерело, але, мабуть, уперше з аж таким ентузіазмом.

І коротенько про формальну частину: дуже красиво, гарний монтаж (якщо залишити в стороні свідомо зроблені речі), симпатичний каст. З дівчат-акторок нікого раніше не бачила (правда, кількадесят хвилин мучилася думкою: кого ж мені нагадує “Джо”? подивилася на ІМДб – ну, дійсно, кого може нагадувати дівчина, яку звуть Майя Турман-Гоук!), вони в образи вписалися гарно. Крім одного моменту. Я розумію, що каст проводили із розрахунку на подовжений сюжет, але 12-річна Емі – це фейспалм! До того, що грає Кетрін Ньютон, – жодних претензій, але її 20 років гримом і виразом обличчя поганенько маскувалися. Ну, “крихітка Емі – здорова дівка” – це умовність, з якою тут треба змиритися.

Узагалі, якщо говорити про молодше покоління, то найцікавішими здалися акторські роботи власне Майї Гоук – дуже прикольна вийшла Джо (на Джо Вайнони Райдер – не схожа) – та “Лорі” Джони Гауер-Кінга. Лорі тут – розбещений, але нещасний хлопчисько, якого періодично кортить придушити, але в тому є свій шарм. Вельми симпатичний вийшов персонаж, а що йому довелося зображати те, що пані письменниця написали, ну таке-2.

Друге покоління (при тому що місіс Марч тут – Емілі Вотсон) на своєму місці, але не більше, а от третє… Третє покоління палить напалмом. Нарешті мені додали і стриманого драматизму, і вогняного сарказму, і навіть британського прононсу.

Майкл Гембон і Анджела Ленсбері! Я хочу спін-оф про містера Лоренса та тітоньку Марч! і більше ніхто мені там не потрібен. Хоча, ні, папугу можна лишити, без папуги буде вже не цей.

Ну, і в цілому чергові “Маленькі жінки” – це гарна спроба освіжити класику для сучасних глядачів. Інша стилістика зйомки, свіжі обличчя, і (слававсімбогам) дещо розчісаний під сучасний етичний гребінець сюжет – ці дві книжки не зіпсували. Для мене -так точно.

PS: