Читання може викликати різні емоції. Кілька днів я читала, спала, їла, працювала, дивилася серіали, гуляла, зависала в соцмережах, ходила на закупи, знову читала – але все це робила дуже обережно, щоби не розхлюпати ненависть. Ненависть збиралася крапелька до крапельки, плюскалася, перекочувалася, підступала цунамі під горло, перекриваючи на мить дихання, а потім знову кублилася десь глибоко всередині. Аж раптом минуло кількасот сторінок і ця ненависть пішла у сюжетний пісок. Не безслідно, звісно, залишила по собі глухий біль та спустошення, але хоча б пішла. Здрастуйте, мене звати Ксеня, і кілька днів я жила у книжці, сюжет якої в цілому й окремих деталях збігається з деякими сторінками історії моєї родини.

Життя Зулейхи прямує битим шляхом. Тяжка щоденна праця, примхлива й жорстока свекруха, дуже добрий чоловік – роботящий, непитущий, релігійний і б’є не дуже часто й не дуже сильно – зранку й до ночі “Зулейхоооо!”, бо всім щось винна. Ранок-ніч, ранок-ніч, ранок-ніч, і все, що робить молода жінка для себе – то час від час викраює невеличкі подарунки для місцевих духів – щоби домовилися із зірат іясе-духом кладовища, аби той гарненько дивився за дівчатками Зулейхи – чотирма померлими доньками. Але одного дня звичне коло розірветься – у Юлбаш прийдуть червоноординці-розкуркульники. Попереду в Зулейхи втрата всього, казанський відстійник, багато місяців в товарняку, голий берег Ангари – “І виживайте, як знаєте, вороги народу!” – а ще несподівані перемоги і втілення найзаповітнішої мрії.

“Зулейха відкриває очі” – один з тих текстів, які роблять контрольний постріл вже першими сторінками. Мені нечасто траплялися настільки потужні перші глави. Один день з життя Зулейхи, один день з десятків тисяч днів повсякденного пекла патріархального ладу, де вже не аж яка молода (тридцятку майже стукнуло!), неплідна, неконвенційно приваблива, як на ті краї, жінка не сміє навіть голову підняти вище свого найнижчого щабля ієрархічної драбини. Праця, праця, праця, знущання, праця, стусани, праця, праця, виконання подружнього обов’язку (притомність жінчиного тіла господаря хвилювати не має), праця – але навіть цей колообіг обов’язків в природі не тамує душевних страждань. І прожила б Зулейха таке ж саме життя, як покоління й покоління її прабабів до того, але не в ХХ сторіччі і не на території Країни Рад. Приходить 1930-й і ламає всі звичні схеми. І тепер Зулейха має забути автоматизм селянського життя і не просто розплющити очі, а розкрити їх широко-широко, як би не було страшно й боляче, бо лише від цього залежить її виживання. А згодом – і не лише її.

Оця приголомшлива перша глава ніби обіцяла – попереду роман про тяжку жіночу долю в патріархальному суспільстві. А ще дуже цікавий текст, бо Ґузель Яхіна обирає за точку відліку майже неписьменну татарську селянку, світ якої практично замкнений на знайомому обійсті та звичних ритуалах. Приходять чужі -> забирають харчі -> приносять голод – це зрозуміло. Приходять чужі -> вбивають чоловіка  -> забирають тебе із собою у великий світ… Але цей світ – світ за ґратами камери, вагонних віконечок, світ, замкнений між Ангарою та непролазним урманом, світ, де свобода – це фікція? Ні, все не так просто.

Наступні розділи, оті самі, що стікали в мені чорною ненавистю, гарантували інше – роман про сталінські репресії. Письменниця поступово розширює коло персонажів та проблем: тут нам і палкий комуніст – “червоноординець” Ігнатов – з його вірою у світле майбутнє, і його начальники, і жменька “колишніх людей” – від франкофонної петербурженки Ізабелли до напівбожевільного світила медицини герра Лейбе, і сука (у вузькому термінологічному значенні) Горєлов, і селяни численних “малих народів”… Але, ні, “Сад Гетсиманський” на іншій полиці. Та й “Тигроловів” краще не згадувати, хоча спільне знайти дуже легко.

Там про тяжку долю, тут про репресії, а далі… а далі в цьому романі дуже багато про виживання, причому це не сурвайвал-горор в дусі останньої частини американського бестселера “Поміж сірих сутінків“, а щось ближче до дискурсу освоєння американського фронтиру. Суворі люди, суворі обставини, голод, полювання, здобування їжі тяжкою працею, можуть пристрелити зненацька – стережіться! Малесенька тільки деталька – тут люди не просто селище розбудовують, а трудовий табір з бараками. Ну, але для того, щоб вижити. А потім – і просто жити.

Недаремно найбільша за обсягом частина тексту отак прямо “Жити” й називається. Ґузель Яхіна написала дуже яскравий роман про… подвиг радянських людей. Тільки тієї їх частини, яку _правильні_ радянські люди за людей вважати би не мали. Але нічого, і тих можна перевиховати! З трьох ключових героїв дуже цікаво якраз спостерігати за трансформацією Івана Ігнатова, правильного комуніста, в якому роками конфліктують теорія із практикою. Інша така героїня – Зулейха, яка відкриває очі і собі, і іншим, струшуючи патріархальну полуду і навчаючись (слідом за сюжетною схемою) спочатку виживати за майже будь-яку ціну, а потім – жити, дослухаючись, в тому числі, до своїх персональних потреб і навіть талантів.

Нещодавно раптом збагнула: добре, що доля закинула її сюди. Тулиться вона в казенній лазаретній комірчині, живе серед нерідних по крові людей, розмовляє нерідною мовою, полює, як мужик, працює за трьох, а їй – добре. Не те, щоб щаслива, ні. Проте – добре.

От і можна сказати, що “Зулейха відкриває очі” – текст не те, щоби виразно профеміністичній, ні. Проте – про емансипацію. Про таке собі нехрестоматійне звільнення жінки Сходу, простибогине. Саме ці мотиви гасять гостру ненависть і перетворюють її на сумовите й сторожке відчуття неправильності світоустрою. Оцей конкретний роман про репресії при наближенні виявився ще й романом про значення колективних зусиль та колективної праці, про радість творчої реалізації (я серйозно, тут посеред тайги лікарі лікують, агрономи створюють дослідне господарство, а художники влаштовують вернісажі для маленького кола втаємничених), про звільнення духу (а іноді і тіла) і про безмірну любов. “Зулейха” роман не стільки про виживання, скільки про життя. Це прекрасно, це робить текст багатовимірним та виразним, він взагалі направду добре скомпонований і написаний. Але саме тому він є ще страшнішим, ніж могло би здатися за простішої та однозначнішої в моральних оцінках фабули.

З розмов на кухні:

– Та нє, до тексту питань нема, але він створює таке дивне враження… Шизофренічне трохи. От ніби багато знаєш про історію репресій, про жертви, про жахіття – і це факт. А тут – про драматичне, часом – трагічне, коли нестерпне, а коли й цілком стерпне життя і про те, що це – також життя, так погане, але ж не в усьоме погане. І жили не аж так жахливо після перших років, і хороше було, і люди почувалися щасливими… І… І це теж факт, письменниця не додумує і не пересмикує, бо я це знаю з розповідей своїх старших…

– Так і мої про Голодомор коли розповідали, то казали на нього “голодовка”. І що тяжко було, страшно, але якось же вижили…

– Survival bias? Чорт, це воно!

Так, це воно. “Зулейха відкриває очі” – це хороший текст про життя… тому що він про тих, хто вижив. Ґузель Яхіна не пропонує закрити очі, роман повниться численними фоновими жертвами (і іноді їхня кількість збільшується от просто заради драматургічних потреб сюжету), але фокусує вона увагу на іншому. Якщо чесно, я вдячна татарській письменниці за те, що роман саме такий – бо таких текстів небагато. А я просто не можу уявити собі, яким був 1930-й для родини моєї бабусі. Цього року народився її старший брат. Цього року їхню родину розкуркулили. Мені дуже страшно думати про те, як моя (на той момент значно молодша за нинішню мене) прабаба з немовлям добиралася у зауральську глушину. Уже про бабусине _цілком собі нічого_ дитинство на Приамур’ї якесь уявлення маю – вона про нього згадує. Старші ж розповідали дуже мало. Ґузель Яхіна певною мірою розказала за них. За тих, хто вижив. Але сьогодні мені хочеться засвітити у вікні свічку за тих, хто не зміг. Так, про них написали інші книжки, і то чимало. Але щоб написати, треба було вижити. І жити, і жити, і жити… І за них також, бо їм такого шансу не дали.

Я дуже вдячна видавництву BookChef за можливість прочитати цю книжку.