Оскарівські перегляди здорової людини – це системно дивитися основних претендентів, як це робить моя близька подруга. Оскарівські перегляди по-нашому – абсолютно випадково подивитися на тижні _перед_ двох номінантів і дуже дивуватися такому збігу. Минулого тижня ми отак переглянули два пункти з оскарівського меню повнометражних мультфільмів. Один з них – переможна стрічка “Коко” – справді чудовий мульт. Але розповісти хочеться про інший. І хоча я не планувала включати до “Вісника екранізацій” кіноверсії книжок, що їх сама не читала, але в цьому випадку не можу стриматися. Спроби знайти першоджерело – повість Дебори Елліс – наразі лишаються марними, а не написати про “Годувальницю” просто неможливо.

Мама Парвани – письменниця, тато – вчитель, у неї є старша сестра і молодший братик та дім, в якому царюють любов і творчість. А от за межами дому все не настільки райдужно, бо Парвана дорослішає в місті, яке до дівчат ставиться вороже – в Кабулі, в якому панує Талібан. Одного дня батька Парвани заарештовують і родина опиняється на межі голоду: жодна жінка не має права вийти на вулицю (не кажучи вже про працювати чи хоча б купити їжі) без супроводу чоловіка. Малюк Закі заледве навчився ходити, спроба пані Фатіми визволити чоловіка завершилася невдачею, тому єдиний шлях – написати до родичів і пообіцяти видати старшеньку Сораю за когось із кузенів – аби лишень родину вивезли за межі міста. Та в Парвани інші плани. Одного дня вона перевдягається в речі, що лишилися по старшому братові і пірнає в незнайомий світ – страшний, ворожий, але значно ширший за той, що вона знала досі. Заради блага родини Парвана перетворюється на Аатіша, отримуючи разом з іменем тягар відповідальності за сім’ю і дрібочку незнаної свободи.

Це може здатися дивним, але у першу чергу The Breadwinner привернув мою увагу не сюжетом і проблематикою, а іменем авторки. Цей мульт зробила команда під керівництвом Нори Тумі – співрежисерки The Secret of Kells та аніматорки Song of the Sea. Щоби не робила ця людина – я готова бігти й дивитися. А тут ще й: “Ого, це про афганську дівчинку і життя під Талібаном? Оце так бінго!”.

Наскільки я зрозуміла, повісті Дебори Елліс (а про Парвану вона написала цикл творів) – це вже сучасна класика жанру “Розповісти західним дітям про те, як живеться їхнім одноліткам в менш щасливих країнах”. Відповідно сюжет “Годувальниці” – доволі простий і з дуже виразними акцентами. Якщо ти дівчинка за талібів – ти не можеш вільно ходити вулицями (епізод у підтвердження), вільно навчатися (епізод у підтвердження), вільно висловлювати свої думки та почуття (епізод у підтвердження) і далі за текстом. Але жорсткі драматургічні умови не заважають розповісти направду цікаву історію. Тим більше, що родзинок тут більше, ніж у плові, що його варить пані Фатіма.

Тут є яскраві герої і цікаво прописані стосунки між ними. У всіх членів родини Парвани є свій характер (навіть у малюка Закі), свої прагнення, мрії, своє уявлення про правильне – і відповідно до цього ці герої і діють. Жодних сюжетних питань “А чому так?” – кожне _так_ обумовлене і охайно перев’язане бантиком.

Тут є світ. Він дуже неприємний, але живий і виразний. З одного боку, повністю відповідає старому доброму штампу з радянського кіно – “Кабул – місто контрастів”. Там натурально ці контрасти підкреслюються: вузькі вуличкі та базари vs спальні райони а-ля радянська забудова, майже ідилічні пустельно-гірські пейзажі vs мертві танки ген-ген до горизонту, східна казка vs непривітна реальність… З іншого боку, “Годувальниця” – не падає в плакатність, але ж увиразнює страхи – і то не лише західної людини. Пригадуєте в “Я – Малала” мотив “Наше життя погіршувалося, але ще не до межі”? The Breadwinner показує, яким було життя за межею, якої боялися у долині Сват.

Тут є оцей класно прописаний щемкий момент: як одна “деталь” змінює все. Життя дівчинки – це не життя хлопчика. Ніби очевидна штука, та тут це вигляда переконливо і звучить дуже виразно. Парвана – дитина, яка не просто стрімко дорослішає, вона бере на себе непідйомну ношу – годувати родину в усіх сенсах (не лише купувати харчі, як передбачалося спочатку, але й заробляти на це гроші). Але також дівчинка мріє врятувати батька. В не дуже казковий спосіб – дівча складає гроші на хабар, послідовно і впевнено. І хоча життя Аатіша приголомшує своїми яскравішими можливостями, не схоже, що Парвана розглядає його як постійний варіант. На відміну від іншої героїні. Закія уже звикла бути сином для свого батька і воліє не думати про майбутнє, а тільки мріяти про нього – про те, як вона колись продаватиме блакитні камінці на пляжах Гоа.

А ще тут є характерна для творчої манери студії Cartoon Saloon вставна новела з іншим візуальним рішенням. У сім’ї Парвани прийнято розповідати казки, і для глядачів ілюструють одну з них – історію про хороброго хлопця, який має повернути чарівне насіння, що його вкрали в його односельчан поплічники злого Короля Слонів. Зрештою оця історія в історії дозволяє переосмислити реальність усієї “Годувальниці” і трохи змістити акценти. І це шалено красиво зроблено – така собі витинанкова техніка, яка трохи (а, може, й не трохи) нагадує фетрову аплікацію.

Історія про чарівне зерня завершується для героїв щасливо. Історія про Парвану та її родину загалом також, але вона має близький до відкритого фінал і загальну тривожну тональність. Наприкінці фільму до Кабулу приходить війна. З Парваною має бути все добре – кількість наступних книжок це доводить. Та екранізують їх чи ні – інше читання, а поки що маємо один мультфільм. Сумний, страшний і дуже красивий.