Читацькі боги почули мої молитви і нарешті послали мені графічний роман/комікс, про який хочеться розповісти – і рубрика “Графічна пауза” повертається вперше цього року. А чому лише зараз? Бо мораторій був, а це текст все ж таки американський.

Дуже цікаво, що The Best We Could Do – графічні мемуари американської художниці в’єтнамського походження Thi Bui – трапилася мені на читацькому шляху якраз тоді, коли українською з’явилася інша книжка, традиційніша за формою, на плюс-мінус схожому матеріалі – про життя іммігрантів-біженців з В’єтнаму. До Ru руки ще не дотягнулися, то розкажу поки про варіант “в картинках”.

“Найкраще, що ми могли зробити” – це дуже болючий текст про пошук себе у світі непевного коріння. Thi Bui починає розповідати про себе з того моменту, як в неї народжується син (народжується от просто на перших сторінках – привіт “Сазі“) і ця подія змушує її подивитися наново на те, що її дитина успадковує. Спадок непростий і щільно “запакований”. Верхній шар – складні стосунки героїні-оповідачки з батьками та відголоски ненайприємнішого досвіду дитини з родини мігрантів.

Другий шар – набуті страхи, нав’язані комплекси і непорозуміння багаторічної витримки.

Третій шар – непідйомний тягар того, що визначило долю молодої жінки, бо раз у раз трощило життя її батьків. Тягар історії ХХ століття. Те, що змусило родину Bui покинути батьківщину.

Клаптикова оповідь в чотири потоки розповідає нам про життя молодої американки, яка не впевнена, що готова до материнства та з трохи забобонним страхом дивиться на свою матір, яка виростила дітей в екстремальних умовах.

Про дитинство цієї майбутньої молодої американки, яку вивезли з В’єтнаму у трирічному віці.

А заразом – про дитинство і молодість її батьків, які прийшлися на часи неймовірних потрясінь.

Війна, ще одна війна, а потім знову війна… Окремим цікавим моментом The Best We Could Do є те, що авторка уникає звичних кліше та зайвих спрощень. Вона намагається, наскільки це можливо, показати життя у тогочасному В’єтнамі різним – яким воно, власне, і було. Її батько зростав на півночі в родині землевласників середньої руки, але його батько ще за часів Другої світової війни пішов у комуністичну партизанку.

Згодом Нам, якого дідусь та бабуся перевезли на більш спокійний Південь, де “затрималися” французи, попри цікавість до соціалістичних та націоналістичних (постколоніальні реалії – вони такі) рухів, навідуючи батька, отримав переконливе щеплення проти комуністичних симпатій.

Виріс, вивчився на вчителя, одружився з дівчиною з багатої родини… До речі, про дівчину. Історія Ханґ – це інший бік медалі. Південка, донька-мазунка шанованого колоніальною адміністрацією талановитого інженера, дівчина, яка отримала блискучу освіту західного зразка, мріяла стати лікаркою і не збиралася виходити заміж…

Як так вийшло, що такі різні люди прожили разом майже тридцять років та народили кількох дітей, – дивується оповідачка і знаходить відповіді на деякі питання. Але значущість цих відповідей дещо блякне на фоні того, що героїв змушено об’єднувало – неможливість реалізувати частину життєвих планів за часів війни, і ще одна війна, і ще…

Падіння Сайгона, встановлення комуністичної влади, необхідність тікати і спробувати збудувати нове життя за океаном. Ні, уже не своє, на своє люди того покоління махнули рукою. Життя дітей, яким довелося рости в іншій країні під вагою чужих сподівань.

Отак художниця розгортає шар за шаром, намагаючись зрозуміти, чому її батько залякував малих дітей постійними напучуваннями про страшне попереду, чи як так вийшло, що емансипована юнка з французької школи стала матір’ю чотирьох (і це тільки ті, що вижили) дітей. Поволі звільняється від чужої ваги і з надією дивиться на свого сина. Можливо, він уже буде вільнішим. Наскільки це взагалі можливо, коли через тебе проростають коріння давньої і трагічної історії.