Останнім часом (а це з півроку, якщо замислитися) у мене з’явилася трохи дивна звичка – я із задоволеним вуркотінням перечитую свій старий пост. І не тому, що маю напади замилування власними текстами – ні, він виявився приємно пророчим. Ідеться про перелік книжкових мрій – і все більше пунктів з нього уже позначені “checked”. А отепер настав час викреслити ще один: до Арсеналу вийшло/виходить кілька книжок, що вписуються в межі завдання “Мені, будь ласочка, чесне урбан-фентезі на українському матеріалі”. Починаємо зі Львова – а звідки ж іще.

Як завше в таких випадках, світ – складніший, ніж може здатися. От і у Львові поміж туристами та звичайними місцевими шастають, живуть і іноді вбивають одне одного чаклуни, відьми й алхіміки. Вони – як завше в таких випадках – поділяються на світлих і темних. Різниця між ними на позір невелика (від звичайних людей вони відрізняються значно більше, ніж між собою), але то поки не почалася Гра. Великі перегони, в яких бере пасіонарна чаклунська молодь (пасіонарність не-молоді у більшості випадків наближається до рівня зів’ялого цукіні). Завдання: позначити Мітки, що рендомно проявляються у місті-арені кров’ю чергової Жертви (2 шт. – по одній від кожної фракції). Приз: сто років головування у Центральноєвропейському Конгломераті. Арена: Львів. Учасники: та всі, кому небайдуже. Варті Тарновецький спочатку було байдуже, але те, що світлі вбили, а не злегка поранили, як годиться, уже першу жертву з боку темних, кардинально змінив настрій дівчини. А, можливо, іще радикальніше його змінив новий загадковий знайомий – чех Златан, який забагато знає і про правила Гри, і про її обмеження, і навіть про те, що Варта стане однією з наступних жертв. Гра почалася. І лишитися осторонь у героїв не вийшло.

Про Львів (тобто про “урбан”): божебоже, я дочекалася! Я дочекалася правдешнього урбан-фентезі по-українськи! Загалом книжки з цього піджанру поділяються на три базові групи: урбан-фентезі, де місто є декорацією, і від його заміни нічого не міняється; урбан-фентезі, чітко прив’язане до локації; урбан-фентезі, де місто є настільки значущим елементом тексту, що дія не могла відбутися деінде. Більшість урбан-фентезійних текстів, що мені трапляються, належать до першої групи. Найяскравіший приклад третьої з того, що одразу згадується, – “Небудь-де” Ніла Ґеймана. А “Варта у Грі” молодої української письменниці Наталії Матолінець – це чесна друга група. Гра могла відбутися у будь-якому центральноєвропейському місті, тож чому б не у Львові. А Львова тут багато і він до приємного не фасадний. Ні, Львів “Варти” – це місто, в якому живуть, працюють, влаштовують дуелі під Цитаделлю, а щоби знайти чергову Мітку пхаються на, простиБогине, Підголоско. Підголоско! /перепрошую, це особисте/. Ну, але непарадною “львівськістю” текст аж пашить. Що ми з ним подружимося, стало остаточно зрозуміло приблизно на цьому моменті:

– Вхід у ванну через балкон, – нагадала Аллі й вказала на пошарпані білі двері.

Про Гру (тобто про фентезі): якщо говорити про сюжетно-антуражні особливості “Варти у Грі” – то це трохи не моя чашка чаю, адже це типовий пригодницький квестовий екшен у фентезійних декораціях. Дві команди, які мають виконати завдання за доволі обмежений проміжок часу, ставки ростуть, нерви здають, всі метушаться, чинять фігню, зраджують, втікають, бігають, як навіжені – бо інакше ніяк. З одного боку, від аж такого двіжу трохи паморочиться в голові. З іншого боку, “Варта” – це типовий page-turner, тут сама структура тексту передбачає, що читати книжку треба бігцем, відслідковуючи пригоди персонажів. Пригоди, до речі, незлецькі і той самий двіж непогано замотивований. Так, “Варті у Грі” трохи не вистачає масштабу та прозорості правил Гри світобудови. Але вже з того, що можна побачити у першій книжці (другу не те, щоби прямо анонсували, але на її появу прозоро натякнули) вимальовується цікавий трійчастий світ: три галузі магічних талантів (особливості кожної з яких добре пояснюються), три сили – темні, світлі та судді, які не поспішають бути повноцінною третьої стороною та дотримуватися нейтралітету. /А от бажання тут тільки одне, нечесно виходить/. Цей світ вирує, живе своїм бурхливим політичним життям (політики можна було б додати більше, про політику я люблю), вибудовуються і руйнуються тимчасові чи постійні альянси, перекидуються місточки між ворогами, руйнуються зв’язки між вчорашніми друзями – захопливе видовище. От якби ще увиразнити, як саме магічний світ взаємодіє з людським (майже нє, але деякі маги мають “людську” роботу, наприклад) – і взагалі б чудово було. Але якщо дійсно з’явиться друга книжка – то можна й зачекати на деякі пояснення. Особливо, якщо там ще й не настільки динамічний сюжет буде, бо цей вперто крутиться навколо двох центральних героїв, попри те, що це ніби-то квест-кооперативка і персонажів тут багато.

Про Варту (тобто про героїв): ой багато! Надлишок персонажів другого-третього плану тут ого який, він піднімає і без того міцний сюжетний градус, провокуючи певне читацьке похмілля “Хто ці всі люди і як їх розрізнити?”. Ні, під кінець роману три чверті героїв я вже розрізняла майже впевнено, але якщо поголів’я тутешніх статистів скоротити удвічі-втричі – текст би нічого не втратив. Ну, добре, якщо вдивлятися то це буде історія двох персонажів. А якщо вдивлятися прискіпливо – то лише однієї героїні. Самої Варти – і це чудово. Бо Златан – це типовий янг-адалтовий “загадковий іронічний незнайомець”, який свою сюжетну роль відіграє чітко й передбачувано, але самий сюжет дозволяє герою вийти за межі шаблону лише під кінець книжки. І тим цікавіше подивитися на Златана в гіпотетичному продовженні, бо оці “загадкові та іронічні” вже років п’ятнадцять, як герої не мого роману… Ну, але і роман не про нього.

Натомість за Вартою спостерігати цікаво (якби не отой page-turner-ефект, то й цікавіше, ніж за сюжетом). Варта Тарновецька – “дуже нехороша темна”, обдарована чаклунка, гарна подруга, надійна помічниця і симпатична дівчина з прикольним почуття гумору та прекрасного. Від середньостатистичної янг-адалтової Обраної Варту (хоча – спойлерспойлер – вона все одне обрана) відрізняє вік – тут більшості героїв за двадцять і добре за двадцять – адекватність і чітке розуміння, хто вона, яка вона і що має робити в ситуації, коли орієнтири пливуть, а межі заповзято самостираються

– Тобі ніколи не хотілося жити в іншому часі? (…)

– Щоб ходити в корсеті і не мати ніяких прав? Ні, дякую, – Варта розсміялась, і звук лунко розбігся залою.

Тут взагалі цікаво виходить. Серія “Час фентезі” відверто підліткова. “Варта у Грі” – не відверто підлітковий текст, це якраз верхня планка янг-адалту, молодіжної літератури – тобто на аудиторію 17-20. Причому сюжетна структура і жанрові шаблони тут також цілком янг-адалтові навіть з урахуванням того, що герої старші за середньостатистичних насельників подібних текстів. “Старшість” ця доволі умовна: от видно, що персонажі не школярі, але миготлива біганина сюжету не дає нормально роздивитися, яким є їхнє нормальне життя поза Грою, а в таких умовах 25 чи 15 – уже не критично важливо. Але при всьому цьому “Варта у Грі” – це деякою мірою ще й роман виховання. Виховання уже дорослої та сформованої людини, навколо якої сови виявилися не зовсім тим, чим здавалися. Одна з наскрізних ідей роману (про це і сама авторка на комікконівській презентації згадувала неодноразово) – відносність розподілу на темних та світлих “взагалі” та важливість балансу світла та темряві всередині кожної конкретної людини. Так і є. Але з усім цим “Варта” виявилася романом про перемогу добра над злом, абсолютно правильного (невигідного і політичного заморочливого) над несправедливістю та випадковою вадою у світоустрої. Отакого від історії про “дуже нехорошу” темну чаклунку я не чекала. Варто, ти молодчина, віджигай далі!

Я вдячна видавництву АССА, яке надало мені можливість прочитати цю книжку для огляду.