5 причин любити книжки Джоанн Гарріс

Я вже давненько збиралася відкрити нову рубрику, присвячену розповідям не про конкретні книжки, а про доробки улюблених письменниць загалом. З одного боку – буде законний привід фонтанувати прицільною любов’ю (а не так, як оце в мене з Аткінсон, про яку згадую всюди, де можна і не можна). З іншого – дуже корисно посидіти і подумати, чому людина, зациклена на книжковому розмаїтті, все ж таки схильна в когось читати все чи майже все. “Бо люблю” – надто проста відповідь. “Чому саме аж так люблю?” – оце питання цікавіше.

Для першого випуску обирала між двома письменницями, але у ФБ-голосуванні перемогла Джоанн Гарріс. Let it be.

DSCN8344

Британська письменниця Джоанн Гарріс на сьогодні встигла видати, здається, шістнадцять чи сімнадцять романів, кілька збірок оповідань і кілька нонфікшен-книжок про кулінарію. З усього її доробку українською виданий тільки найвідоміший (хто ж екранізацію з Джонні Деппом пропустить) роман “Шоколад“. Я з цих романів читала дванадцять і ще дві збірки оповідань. Не впевнена, що читатиму в Гарріс завжди і все, але щось на те ідеться. То чому аж так багато?

Причина перша – бо вони різні

Творчий шлях Джоанн Гарріс – це такі доволі веселі для сторонньої спостерігачки “американські гірки”. Перші два романи письменниці були типовою неоготикою (свого роду осучаснена версія “Кармілли” та магічно-реалістичне переосмислення історії категорично невдалого шлюбу Джона Раскіна) – доволі цікаві, стильні, але… Широка публіка не оцінила, і, схоже, у самої Гарріс щонайменш дебютне “Зле сім’я” по тому викликало складні почуття. Літературною зіркою письменницю зробив “Шоколад” та кілька подальших романів – книжки про життєві драми самотніх людей, присмачені пасторальними пейзажами (бажано французькими), побутовою магією та частими і спокусливими згадками про їжу. Але після вироблення фірмового стилю, пані Гарріс не стала сама себе в ньому консервувати. Вони трохи експериментувала із історичними романами, написала дві книжки підліткового фентезі, кілька трилерів (один так – цілком собі по-скандинавському гнітючий) та низку ретелінгів нордичної міфології – як романів, так і оповідань. З оповіданнями ще цікавіше, там можна знайти майже все – від feel-good історій про стареньких з богадільні до дуже неприємних горорів. Не все з цього рівноцінне з літературної точки зору, не все цікаве мені, але ну круто ж! Можна було б з чесним сумлінням штампувати “Шоколад-25” (це трилогія якшошо), але ні. При цьому не можна сказати, що авторські експерименти якісь дуже неочікувані. Нєнє, якщо придивитися, то там все логічно і передбачувано.

Причина друга – бо вони стабільні

Читати кілька книжок Джоанн Гарріс поспіль – це непогана складова стратегії “Як пережити сіру осінь”. Але якщо справді це реалізувати, то стає очевидним, наскільки письменниця віддана деяким темам та моделям. Читати Гарріс варто, якщо хочеться:

  • зануритися стосунки батьків і дітей (а бажано – матерів і доньок);
  • помріяти про життя в маленькому містечку (Гарріс, до слова, його не сильно ідеалізує, але спробувати все одне кортить);
  • повірити в те, що магія існує – і не тільки у фентезі (у Гарріс багацько вікканських мотивів, на це також треба зважати, і переважно не дуже приємні образи представників традиційних релігій, але, здається, вона вже трохи пом’якшила цю точку зору);
  • почитати щось захопливе, конфліктне, але з катарсисом у розв’язці.

Отаке є майже в кожному романі і воно справді непогано зроблене.

Причина третя – бо вони про цікавих людей

Практично в кожній книжці Джоанн Гарріс ключовий сюжетний конфлікт стосується характерів. У деяких випадках так прямо, що це, можна сказати, книжки-дуелі. І це в першу чергу “Джентльмени та гравці” чи, скажімо, “Льодяникові туфлі” (“Шоколад-2“), але й перший “Шоколад“, і “Побережники“, і та ж “Спи, бліда сестро” (про Раскіна та Еффі Грей) – все туди. Іноді письменниця схему ускладнює герметикою (має романи про школу-пансіон для хлопчиків або про жіночий монастир XVII сторіччя), іноді вигадує собі героїв/героїнь, щоб аж вау. Циркачка в монастирі, відьма в Парижі, Локі в Асгарді – оце от усе. Подеколи це приємні характери і однозначні конфлікти, але іноді – ні. Мій найулюбленіший роман у Гарріс – “П’ять чверток апельсина“. Це історія про окуповану Францію часів Другої світової війни і про дітей, які фактично зводять з розуму власну матір. Не тому, що злі й жорстокі, а тому що діти – і ще не здатні оцінити масштаби своїх вчинків і чужих потреб.

Причина четверта – бо вони про цікаві місця (а ще про цікаву їжу)

Тут все доволі просто, Гарріс вміє та із явним задоволенням пише кінематографічно яскраві замальовки з життя переважно французької або англійської глибинки (а от в оповіданнях всяке зустрічається). Бретань як з картинки, Париж як з картинки, Оксфорд як з картинки – місцями це занадто декоративно, але виходить дуже виразно і… От, чесно, це місця, де хотілося би побувати – і в реальності цих книжок, а не у нашій правдешній реальності. Бо в книжках вона яскравіша, ароматніша, цікавіша, смачніша (рецепти прямо переписувати хочеться) і чарівніша.

Причина п’ята – бо вони магічно-реалістичні

Сучасний європейський магічний реалізм – це питання дискусій, деякі з яких заходять у кут “Залиште магічний реалізм Латинській Америці,  за її межами так писати не вміють!”. По всякому буває, але от Гарріс, наприклад, старається. Власне,  в самому “Шоколаді” є прямі привітання латиноамериканському магреалізму, але загалом авторка експериментує з дозуваннями та методами. У романах Джоанн Гарріс надприродне є дуже природною складовою дійсності. Іноді воно має майже наукове пояснення (як синестезія у “Блакитноокому хлопчику“), іноді бринить як виразний символ (щука в “Апельсинках“), іноді повністю перекручує реальність (деякі горорні оповідання) або навпаки – ніжно її доповнює, нічого не пояснюючи і не вибачаючись. Така підкреслено ефемерна фантастична складова подеколи дратує. Але майже обов’язкова нотка сюру робить загальну картину ще виразнішою. А для мене – ще й привабливішою, ніде правди діти.

Щиро кажучи, іноді навіть хочеться, щоби Гарріс не була аж такою Гарріс. Бо міняються жанри, сетинги, герої, але манера писати сюжети і будувати конфлікти – ні. А потім відкриваю котрусь книжку – і наново приймаю правила гри. Бо ці книжки яскраві, цікаві, магічні, але головне – вони про героїв, які прагнуть, щоби добро перемагало. Навіть, якщо ці герої – не головні і шансів у них небагато. Навіть, коли зло цікавіше, веселіше і має переконливішу мотивацію. Тому насправді, оті самі фірмові конфлікти тут абсолютно прадавні. Але вболіваєш кожного разу, як уперше.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s