Я вже давненько збиралася відкрити нову рубрику, присвячену розповідям не про конкретні книжки, а про доробки улюблених письменниць загалом. З одного боку – буде законний привід фонтанувати прицільною любов’ю (а не так, як оце в мене з Аткінсон, про яку згадую всюди, де можна і не можна). З іншого – дуже корисно посидіти і подумати, чому людина, зациклена на книжковому розмаїтті, все ж таки схильна в когось читати все чи майже все. “Бо люблю” – надто проста відповідь. “Чому саме аж так люблю?” – оце питання цікавіше.

Для першого випуску обирала між двома письменницями, але у ФБ-голосуванні перемогла Джоанн Гарріс. Let it be.

Британська письменниця Джоанн Гарріс на сьогодні встигла видати, здається, шістнадцять чи сімнадцять романів, кілька збірок оповідань і кілька нонфікшен-книжок про кулінарію. З усього її доробку українською виданий тільки найвідоміший (хто ж екранізацію з Джонні Деппом пропустить) роман “Шоколад“. Я з цих романів читала дванадцять і ще дві збірки оповідань. Не впевнена, що читатиму в Гарріс завжди і все, але щось на те ідеться. То чому аж так багато?

Причина перша – бо вони різні

Творчий шлях Джоанн Гарріс – це такі доволі веселі для сторонньої спостерігачки “американські гірки”. Перші два романи письменниці були типовою неоготикою (свого роду осучаснена версія “Кармілли” та магічно-реалістичне переосмислення історії категорично невдалого шлюбу Джона Раскіна) – доволі цікаві, стильні, але… Широка публіка не оцінила, і, схоже, у самої Гарріс щонайменш дебютне “Зле сім’я” по тому викликало складні почуття. Літературною зіркою письменницю зробив “Шоколад” та кілька подальших романів – книжки про життєві драми самотніх людей, присмачені пасторальними пейзажами (бажано французькими), побутовою магією та частими і спокусливими згадками про їжу. Але після вироблення фірмового стилю, пані Гарріс не стала сама себе в ньому консервувати. Вони трохи експериментувала із історичними романами, написала дві книжки підліткового фентезі, кілька трилерів (один так – цілком собі по-скандинавському гнітючий) та низку ретелінгів нордичної міфології – як романів, так і оповідань. З оповіданнями ще цікавіше, там можна знайти майже все – від feel-good історій про стареньких з богадільні до дуже неприємних горорів. Не все з цього рівноцінне з літературної точки зору, не все цікаве мені, але ну круто ж! Можна було б з чесним сумлінням штампувати “Шоколад-25” (це трилогія якшошо), але ні. При цьому не можна сказати, що авторські експерименти якісь дуже неочікувані. Нєнє, якщо придивитися, то там все логічно і передбачувано.

Причина друга – бо вони стабільні

Читати кілька книжок Джоанн Гарріс поспіль – це непогана складова стратегії “Як пережити сіру осінь”. Але якщо справді це реалізувати, то стає очевидним, наскільки письменниця віддана деяким темам та моделям. Читати Гарріс варто, якщо хочеться:

• зануритися стосунки батьків і дітей (а бажано – матерів і доньок);
• помріяти про життя в маленькому містечку (Гарріс, до слова, його не сильно ідеалізує, але спробувати все одне кортить);
• повірити в те, що магія існує – і не тільки у фентезі (у Гарріс багацько вікканських мотивів, на це також треба зважати, і переважно не дуже приємні образи представників традиційних релігій, але, здається, вона вже трохи пом’якшила цю точку зору);
• почитати щось захопливе, конфліктне, але з катарсисом у розв’язці.

Отаке є майже в кожному романі і воно справді непогано зроблене.

Причина третя – бо вони про цікавих людей

Практично в кожній книжці Джоанн Гарріс ключовий сюжетний конфлікт стосується характерів. У деяких випадках так прямо, що це, можна сказати, книжки-дуелі. І це в першу чергу “Джентльмени та гравці” чи, скажімо, “Льодяникові туфлі” (“Шоколад-2“), але й перший “Шоколад“, і “Побережники“, і та ж “Спи, бліда сестро” (про Раскіна та Еффі Грей) – все туди. Іноді письменниця схему ускладнює герметикою (має романи про школу-пансіон для хлопчиків або про жіночий монастир XVII сторіччя), іноді вигадує собі героїв/героїнь, щоб аж вау. Циркачка в монастирі, відьма в Парижі, Локі в Асгарді – оце от усе. Подеколи це приємні характери і однозначні конфлікти, але іноді – ні. Мій найулюбленіший роман у Гарріс – “П’ять чверток апельсина“. Це історія про окуповану Францію часів Другої світової війни і про дітей, які фактично зводять з розуму власну матір. Не тому, що злі й жорстокі, а тому що діти – і ще не здатні оцінити масштаби своїх вчинків і чужих потреб.

Причина четверта – бо вони про цікаві місця (а ще про цікаву їжу)

Тут все доволі просто, Гарріс вміє та із явним задоволенням пише кінематографічно яскраві замальовки з життя переважно французької або англійської глибинки (а от в оповіданнях всяке зустрічається). Бретань як з картинки, Париж як з картинки, Оксфорд як з картинки – місцями це занадто декоративно, але виходить дуже виразно і… От, чесно, це місця, де хотілося би побувати – і в реальності цих книжок, а не у нашій правдешній реальності. Бо в книжках вона яскравіша, ароматніша, цікавіша, смачніша (рецепти прямо переписувати хочеться) і чарівніша.

Причина п’ята – бо вони магічно-реалістичні

Сучасний європейський магічний реалізм – це питання дискусій, деякі з яких заходять у кут “Залиште магічний реалізм Латинській Америці,  за її межами так писати не вміють!”. По всякому буває, але от Гарріс, наприклад, старається. Власне,  в самому “Шоколаді” є прямі привітання латиноамериканському магреалізму, але загалом авторка експериментує з дозуваннями та методами. У романах Джоанн Гарріс надприродне є дуже природною складовою дійсності. Іноді воно має майже наукове пояснення (як синестезія у “Блакитноокому хлопчику“), іноді бринить як виразний символ (щука в “Апельсинках“), іноді повністю перекручує реальність (деякі горорні оповідання) або навпаки – ніжно її доповнює, нічого не пояснюючи і не вибачаючись. Така підкреслено ефемерна фантастична складова подеколи дратує. Але майже обов’язкова нотка сюру робить загальну картину ще виразнішою. А для мене – ще й привабливішою, ніде правди діти.

Щиро кажучи, іноді навіть хочеться, щоби Гарріс не була аж такою Гарріс. Бо міняються жанри, сетинги, герої, але манера писати сюжети і будувати конфлікти – ні. А потім відкриваю котрусь книжку – і наново приймаю правила гри. Бо ці книжки яскраві, цікаві, магічні, але головне – вони про героїв, які прагнуть, щоби добро перемагало. Навіть, якщо ці герої – не головні і шансів у них небагато. Навіть, коли зло цікавіше, веселіше і має переконливішу мотивацію. Тому насправді, оті самі фірмові конфлікти тут абсолютно прадавні. Але вболіваєш кожного разу, як уперше.