При всій моїй палкій любові до фентезі, багато що з нього я не читала і не впевнена, що прочитаю. Найбільше шансів бути прочитаними у геть нових книжок – написаних протягом останніх десяти, а краще навіть п’яти років. Непогано почувається і базова класика-класика – зрештою, в дитинстві я теж читала чимало. А найглибше моє фентезійне провалля, це майже класика: знакові для багатьох окремі книжки та довжелезні цикли, розпочаті у 1985-2000 роках. Там я не читала майже нічого. Ну… таке… Половина “Чорного загону“, “Пісня льоду і полум’я“, за яку я взялася лише коли вийшов другий сезон екранізації, майже весь “Дискосвіт“, весь “Відьмак” – десь отак, без фанатизму. І однією з головних прогалин під кодовою назвою “А воно мені взагалі треба?” протягом багатьох років для мене були світи Робін Гобб. Я дуже довго думала, чи хочу читати отой довжелезний цикл, що його розпочала Farseer Trilogy. І навіть коли нарешті з’явився український переклад першого тому, все одно серйозно вагалася. Але коли прочитала, несподівано для себе зрозуміла, що хочу ще. З трьох причин.

Причина перша – світ. У віковічній боротьбі “Світ-Сюжет-Герої” мені дуже складно залишатися в якомусь одному таборі, але в більшості випадків це буде або “світовий”, або “героїчний”. “Учениць убивці” – настільки типове героїчне фентезі, що тільки й лишається обійняти й розчулено заплакати, але мене тут зачарував світ. Він незвичний. Так, це чергове квазісередньовіччя, але Середньовіччя, яке ще не встигло піднятися до Високого. Тож маємо дуже низький технологічний рівень, який не компенсує розвиток магії (вона є, але має доволі своєрідну форму), цілком живий феодальний лад, за якого королівство тримається на шмарклях зусиллях правлячої династії хоч якось дострибувати до високих пасіонарних стандартів предків, котрі це королівство, власне, організували, та характерну для такого “косплею” піратську загрозу з Півночі – де ще залишилась частина ультрапасіонаріїв. Чвари, міжусобиці, придворні інтриги – це для мене завжди великий плюс. Робін Гобб створила похмурий і небезпечний світ, але він логічний і передбачуваний. Цей світ молодий і необ’їжджений, люди в ньому вже наче не гості, але все ще настільки хазяї, як їм би хотілося. Це ще й (принаймні у локаціях, де відбувається основна дія) світ доволі нордичний. Холодний, голодний, незатишний. Світ, де стихія все ще важить – причому не тільки несподіваний шторм, що принесе із собою розбійницькі кораблі. Але й банальні дощі – неврожай, скотина передохла, всі діла. У цьому всьому малувато блиску, зате багато дрібних натяків на те, що життя більшості героїв дуже недалеко відійшло від виживання. Навіть, якщо це королівська родина.

Причина друга – якраз герої. Трилогія (і не одна), де центральний персонаж – чоловік? Яке щастячко, а можна мені таке ж саме, тільки про дівчинку? Тож для того, щоби почати читати Гобб треба було зробити певне зусилля, підкріплене обіцянками: “Далі там буде все непогано з цікавими героїнями”. Сподіваюся, що так, деякі уже навіть звилися. Але в “Учні убивці” мені поки що і Фітца вистачило. Він цікаво прописаний.

“Учень убивці” – це, природно, роман про юного асасина. Фітца, бастарда колишнього кронпринца, виховують при дворі. З династичної точки зору прикласти хлопця нема куди – його батько встиг відректися від потенційної корони ще до своєї смерті. З практичною точки зору – такими активами не розкидуються. Традиційні для нашої реальності варіанти: або до церкви, або в армію – тут не дуже працюють. З релігією все поки що непросто (а там де легше – правителі представляють богів на землі), з армією – навпаки дуже просто, коли треба – воюють усі. Тому перед хлопчиною відкривається третій шлях – просунута дипломатія. Дуже просунута дипломатія, з аргументами навроді ножів та ефективної отрути. Шлях логічний – навіть від кривуватого пагінця королівської родини очікують високоградусної лояльності. Але з Фітцем все ще цікавіше – він успадкував не лише характерний для тутешніх королів телепатичний дар Скілл, але й Віт – більш чуттєвий зв’язок із живими істотами. От тільки Віт та Скілл не поєднуються. Таким є і Фітц – хлопчина, що завис між двома світами: природою та вихованням, бажаннями та обов’язками, любов’ю і… ненавистю це не назвеш… ріалполітік, назвемо це так. І письменниця послідовно і дуже охайно змальовує весь шлях дорослішання хлопця в таких ненормально двоїстих умовах. Фітца розумієш, йому співчуваєш, його періодично хочеться прицільно бити по голові, але ясно, звідки які там коливання й пориви беруться.

Але тут не тільки Фітц має виразний характер. Є і його вчитель Чейд, який давно пройшов цей шлях. Є старий король Шрюд – неприємний дідуган, який практично на вольових тримає все королівство у купі. Є кронцпринц Веріті – хрестоматійна гарна людина і поганенький політик, з якого не факт, що вийде хороший король, але який готовий покласти життя задля всезагального благополуччя. Є мачуха Фітца – прибацана і прекрасна леді Пейшенс. Є горянська принцеса Кеттрікен, яка спочатку робить, потім – думає. Є кілька переконливих поганців. Є багацько кількома рисочками окреслених фонових персонажів. І практично всі вони – немов живі. От даремно я так довго затягувала із читання Гобб – героїчне фентезі з адекватним рівнем психологізму не так вже й часто трапляється. Особливо таке, що має непорушне етичне підґрунтя.

Причина третя – етика. Секрет мого дуже довгого нечитання “Учня убивці” полягав ще й у тому, що мені категорично неблизький отакий сюжетний старт. Головний герой – асасин? Ну еее… Головний герой – асасин-дитина? Буе. З того, що мені доводилося читати, більшість образів фентезійних найманих вбивць – виглядали або не дуже переконливо, або… ну, не люблю я читати про, простибогине, чарівливих психопатів. А там, де мова заходить про дітей-убивашок – взагалі дуже складно утриматися на межі правдоподібності. У сучасному янґ-адалті зазвичай і не утримуються – ну, робота така, людей убивати, буває… Хіба ж це мусить впливати на характер? На щастя, у Робін Гобб не так. Її Фітц – не маніяк з пелюшок, його вчитель Чейд також складає враження цілком адекватної людини. Усе навчання хлопця крутиться навколо тези: “Вбивати – недобре, неприємно і часто непотрібно. Але іноді доводиться. Проте – краще без цього”. У такому підході багато цинізму, але немає непотрібної жорстокості. І хоча тематика все ще тисне мені на чутливі нервові закінчення, але авторка переконала. Це книжка про жорстокий світ, де іноді грають за жорсткими правилами. Окей, checked. Бо крім цього, це ще книжка про відданість, дружбу і любов. А вони і у найжорстокішому світі мають силу, а як пощастить – і владу. Тим більше, якщо подальші книжки прямуватимуть туди, куди намічено, з конфліктами там все буде гаразд.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням