Варто було прочитати “Чар Марока” – перший з тревелогів Софії Яблонської, і стало очевидно, що одна з ключових героїнь мого читацького року знайшлася на самому початку. Яблонська – чудова. Вона безпосередня мало не по-дитячому (власне, на момент подорожі до Марокко їй неповні 22), а проте дуже спостережлива, відкрита новому досвіду, доброзичлива й оптимістична. А ще антиколоніально налаштована (і постійно знущається із французької зарозумілості), мінімально орієнтально ангажована (не без замилування “звичаями, близькими до природи”, але у порівнянні з багатьома європейськими мандрівниками – просто-таки зразок адекватності) та з цілком собі профеміністичною картиною світу. На відміну від багатьох туристів вона щиро цікавиться повсякденним життям марокканців, розрізняє арабські й берберські звичаї та всіляко співчуває спалахам боротьби проти Франції. На відміну від багатьох подорожан-чоловіків вона цікавиться життям жінок. Причому не в режимі “Мммм, гарем!”, хоча подивитися гарем ізсередини дуже прагне, а із співчуттям та інтересом до того, як влаштоване жіноче життя в умовах очевидних обмежень.

Ще треба сказати, що на ці обмеження мандрівниця дивиться без філософського спокою, а радше із тихим: “Чужі монастирі не обговорюємо”. При цьому вона завжди готова допомогти своїм знайомицям: де можна – пропонує подарунки або дає поради, де не можна – категорично відмовляється від пропозиції нагородити її чужою дружиною. І протягом всієї подорожі вона лише двічі несхвально відгукується про жінок. В одному випадку йдеться про пихату американську туристку. В іншому… О, про інший випадок треба докладніше розповісти. Але не лише про нього. Тож, трішки про жінок Марракеша очима Софії Яблонської.

Ремарка-епіграф:

Вперше сьогодні радію, що родилася жінкою, бо европейським мужчинам ще ніколи не траплялося оглядати неприступних таємниць гарему.

Можливість відвідати гарем у Яблонської з’являється завдяки приятельським стосункам із місцевим каїдом – намісником султана. Але коли вона приходить до вельможі в гості сама, без француза-супроводжувача, то очікувано напружується:

Привітавшись та всміхаючись до нього я почувала себе наче зловлена у клітку миша, що крізь ґрати киває лапкою та, прохаючи милосердя, ластиться до настороженого кота.

Господар її запевняє, що гості нічого не загрожує. Він має секретарку-європейку, та йому пояснила, як поводитися із західними жінками:

… я привіз її з Константинополя, але, зазначую, за її згодою. Вона добре знала французьку мову, та її освіта і знання дуже пригодилися мені у зносинах із французами.

Секретарка каїда виявилася російською княжною, яка була й не проти поговорити російською, але зізнання “я українка” її не порадувало.

Кожний її рух був штучний, придуманий, мов у механічної ляльки. Своєю поведінкою вона, без сумніву, хотіла образити мене.

Трохи про спосіб життя мовчазної Наді розповів сам каїд:

Ах, певно вас цікавить, як їй живеться у мене… Вона зовсім вільна. По секретарських обов’язках, що не забирають їй багато часу, вона їздить гуляти, на дансінґи, у відвідини, читає книжки, грає. Взагалі, я нічого їй не забороняю, а навпаки: сповняю всі її бажання, щоби тільки вона була щаслива.

Софія описує й гарем каїда, підкреслюючи багатство одягу насельниць та… їхнє розмаїття.

… Довкола одного триніжка сидять три поважні товсті жінки та смачно й лакомо їдять. Коли ми ввійшли у салю, вони глянули на мене холодними, хоч гарними очима, а потім не зважаючи більше на нас, знову взялися до їжі.

Біля другого триніжка сидять чотири жінки. Одній літ під двадцять, але й та вже почала товстіти й скоро, мабуть, перейде до числа “поважних”. Дві інші молодші та ще гарні й свіжі, а остання – це таки дітвак з обличчям оазової квітки (…).

Трудно повірити, що цей недорозвинений дітвак – також каїдова жінка, тому я й спитала його.
– Так, одинадцять років! Вас це дивує? Наші жінки гарні тільки в молодості. Фатму мені привіз у дарунку мій приятель з сагарської оази.

Коли каїд зрозумів, що наймолодша дружина сильно зацікавила гостю, він запропонував її… подарувати. Софія на секундочку замислилася, уявила собі подорожі разом з компаньйонкою, але, придивившись до настрою дитини, вирішила жінку Сходу не звільняти:

– Чи ви думаєте, що вона не жалкуватиме, не тужитиме за вами, за Африкою?
– Ні!.. Ні, коли їй даватимете гарного вбрання і цяцьок, то ні, – сміючись, запевнив каїд.
– Спитайте її, – попросила я.
– Це зайве, пані. Наші жінки не знають кохання, їм воно байдуже, та ми в них його не шукаємо.
– Бо вони не мають права вибору. Дайте їм його, то побачите, що й у них розбудиться почуття кохання.

Софія наполягає, щоби малу Фатму розпитали про її почуття, і коли дівчинка чітко артикулює небажання кудись йти, володар гарему “зависає” ненадовго і вирішує призначити малу найулюбленішою дружиною – за відданість.

Трохи розповідає Яблонська і про жінок з більшим правом вибору, наприклад, про свою приятельку з бурхливою біографією – ця жінка, коли її коханець-француз одружився із співвітчизницею, швидко вийшла заміж за араба, але все ще хоче розібратися в складних порухах європейської душі:

Скажи, чому всі ваші книжки такі сумні, чому ніколи у вас так не буває, щоб не покидалися, щоб вічно кохалися?

На питання, чи влаштовує її шлюб (Айша в свого чоловіка єдина дружина), молода жінка відповідає гранично просто:

– А чи тужно буде тобі жити в гаремі, коли ти вже спробувала “свободи”?
– Як буде тужно, то я втечу, – вже безжурно відказала вона.
– Втечеш? Але втікати вам не так легко: замикають на десять замків і стережуть сильно, – завважила я.
– Ні, пані. Втечу. Трудно тільки для дурних, а я от уже сьогодні, дивлячись на тебе, придумала, як втікатиму, коли захочу. По покрівлях.

Але чи робочим виявився план втечі, Яблонська вже не дізналася:

Я писала й післала два письма. Без відповіді. У день мого від’їзду та прощання мої сусідки-арабки розповіли мені, що вони інколи уночі чують глухі стогони та плач, що доносяться з того дому, якого покрівля знову опустіла й стоїть самотньо.