От за що люблю серію ретелінгів від Canongate, так за те, що тут всі письменниці й письменники розповідають не стільки про міфи, скільки про щось своє. Але “Рагнарок” Антонії Баєтт стоїть трохи окремо – вона в ньому справді чесно оповідає про світанок і захід богів. Чесно й майже безпристрасно. Майже.

З одного боку, Баєтт дуже сумлінно переповідає багатьом знайомий сюжет – можна навіть сказати, що максимально деталізовано переповідає, в міфах ви таких подробиць не зустрінете. Британська письменниця по популярній канві вишиває щось дуже своє: оповідь то перемикається в режим хорошої поезії і бринить, як найтонший кришталь – коли кожне слово на своєму місці, і жодною алітерацією знехтувати не можна – то починає тонути в бароковій пишноті довжелезних переліків та нескінченних однорідних додатків, до трему нагадуючи раннього Андруховича. Це в’язкий текст, він подеколи відверто душить, але водночас це густина бурштину, в якому яскраві сцени застигають в апогей свого існування. Того існування, що точно має кінець: життя життям, а кінець цього світу – за розкладом.

З іншого боку, Баєтт не просто переповідає міф, вона ще й на практиці показує, той міф він працює для окремішньої людини. Окремішньої дитини – прозоро-худенької дівчинки, яку письменниця списала із себе. Дівчинки, яка не встигла призвичаїтися до довоєнного світу і чиєю єдиною реальністю стали майже апокаліптичні будні Другої світової. Нєнє, нічого аж такого – йдеться про порівняно спокійну англійську глибинку, але… Але для такої дитини загибель світу не здається чимось надзвичайним і нелогічним, якраз навпаки – юна героїня обурено відкидає “пізні християнські нашарування” про відродження існування. Це ж нечесно, померли – то померли!

Ніколи не думала, що сюжет про граничну скінченність світу може мати терапевтичний ефект – але щось в цьому є. Зрештою, для маленької героїні “Рагнарока” світ дійсно скінчився – просто натомість прийшов якийсь інший. Не такий яскравий, не такий таємничий, але спокійніший. А ще дорослий.

Та найдоросліше в цій книжці – це післямова. От наче й захопливо було зазирнути до творчої майстерні однієї з найцікавіших з живих класиків, але місцями це було боляче. Від уточнень концептуальних моментів (Баєтт з того табору, що “в міфі нема місця психологізму”) і до розшифровки метафор. Хай там як – це була цікава версія германських міфів. А ще тут найкраща Йормуґанд евер! Так, у Баєтт вона дівчинка і дівчинка дуже крута.

Оцим постом засвідчую, що все ж таки спробую прочитати за найближчий рік якомога більше ретелінгів. Не щоб усе бінго закрити, це навіть не анріал, а просто деякі пункти нецікаві, але хоча б одну риску накреслити було б незле. Перший квадратик вже є.