Зловісне дерево. “Гвинтові сходи”

Коли дерева були високими, трава зеленою, а детективи ще не встигли відсвяткувати соту річницю від дня офіційного народження жанру… Вони були дещо інакшими і в інакшості цій по-своєму прекрасними. У чомусь наївними до фейспалмів, але в іншому – такими збочено стильними, що аж памороки забиває від захвату.

img_1081

Опубліковані 1933 року “Гвинтові сходи” – якраз такий випадок. Це, якщо можна так висловитися, “докрістітевський” текст – так, навіть враховуючи, що пані Аґата сама вже писала тільки в путь, а Етель Ліна Вайт також любила поколупати тему заміських маєтків та їхніх підгнилих мешканців. Але є кілька “але”.

“Але” головне: на нинішні гроші “Сходи” – не детектив. Ні-ні, тут є загадкові злочини, але вони є радше сюжетом-рамочкою, а весь сюжет крутиться навколо того, як жителі одного будинку переживають одну конкретну ніч, коли за вікном лютує буря, а лісопосадкою крадеться зловісне дерево – якщо це точно дерево, а не маніяк, від якого всі околиці тремтять. Чи всі вікна зачинені? Чи всі ключі до всіх дверей підходять? Чому в підвалі так темно? Невже економка не могла знайти кращої миті, аби вижлуктати пів плящини бренді? Куди, в дідька, поділилися всі молоді чоловіки і хто захистить честь, життя та інтереси юної служниці, яка має погану звичку лізти в кожну діжку затичкою? Єп, “Гвинтові сходи” – це психологічний трилер, причому цілковито робочий. Етель Ліна Вайт гарно працює з саспенсовими гойдалками: нагнітає – відпускає, нагнітає – відпускає, нагнітає, нагнітає, нагнітає – упс, фінал настав трішки зненацька.

“Але” тематичне: так, “Сходи” – це маніячний трилер, написаний в часи, коли це не було аж таким модним. Власне сама по собі лінія з маніяком – штука декоративна й потрібна, щоб пояснити, а чого це люди позамикалися в домі й тремтять, але коли виникає передозування хитродупих героїв Крісті, котрим все б оце спадок віджати, то раціонально-інфернальне зло, що фігурує в тексті схожої стилістики – це навіть освіжує.

“Але” проблематичне: аристократи – аристократами, але віва егаліте! Головна героїня “Гвинтових сходів” – юна покоївка. Метикувата, весела, трохи намахана на всю голову, але Гелен – симпатична персонажка, за якою цікаво спостерігати, бо це той випадок, коли і розумні, і фейспалмові вчинки героїні справді обумовлені заявленим характером, а в жанровій літературі це не так вже й часто трапляється. І хоча місцями сюжет провалюється ледь не до водевільного рівня (ага, я ще пам’ятаю, що про трилер розповідаю), де половина персонажів – типізовані до непристойності (“суворий професор”, “молоде ледащо”, “нікчемний спадкоємець”, “великосвітська хвойда”), у романі, як на ті часи, доволі небанально організований перший план. Утворюють його, власне, жінки з робочого класу – покоївка, економка, медсестра-доглядальниця. Тож це дає авторці можливість то трішки просвітити читачів, як організовували за тих часів хатню роботу, то поміркувати про долю “селфмейд”-пань:

… вона все одно не покладалася на майбутнє заміжжя, а воліла й далі купляти ощадні сертифікати, таким чином забезпечуючи свою старість. Бо вірила вона в Бога, а не в казку про Джейн Ейр.

“Але” своєчасне: і все ж таки треба зважати, що це текст 1930-х написаний для читачів 1930-х. Він неквапливий, афектований, явно видно, що він рідний онучок готичних романів, з їхніми атмосферними особливостями, сюжетними прийомами та специфічним символізмом (ох вже ці дерева!), у нього доволі дивні акценти й антропологічно цікаві “дулі в кишенях”. Герої-англійці дозволяють собі кпини на адресу героїв-валлійців, фізіогноміка – все ще аргумент, “Бог з машини” – цілковито робочий спосіб будувати сюжет, а реакція героїв на соціальну ситуацію  ілюструє проблеми, які хвилювали тогочасне суспільство:

Ви не помітили, що вбивця завжди зупиняє свій вибір на дівчатах, котрі самі собі заробляють на життя? Цілком можливо, що вбивця – це якийсь контужений солдат, котрий, повернувшись з війни, виявив, що його робоче місце зайняте жінкою. Країна повниться жінками, наче хробаками, котрі пожирають усі робочі місця. А чоловіки залишаються без роботи і голодують.

“Але” атмосферне: при всій своїй наївності, карамельній надмірності і певній жанровій недовизначеності як текст про щось зловісне –  “Сходи” доволі переконливі. Ну, знаєте, усі ці скрипи та шерехи старого будинку, усі ці бздури ближніх, що в стресі лізуть назовні, усі ці вечірні чаювання, присмачені кров’ю та жахом – бррр! Бадьорить. Хороше може бути читання в осінню грозу.

PS про видання: продовжую ніжно любити пейпебеки від Жоржа – не мнуться, корінець не ламається, папір хороший, верстка пречудова (навіть аж занадто щедра, ці 400 сторінок оманливі, прочитується книжка за кілька годин). Переклад лексично дуже симпатичний, з приємною помірною стилізацією під давнішні тексти. Але синтаксис місцями трохи занадто кучерявий. А ще дія в книжці відбувається на кордоні з Вельсом і… Вопчім, валлійські власні назви – це стара й добра проблема, але назвати дівчину “Серідвен” – це було боляче. Керідвен вона, і ніяк інакше, бо “c” – це основний “к” для валлійців, “k” здебільшого в запозичених словах зустрічається.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s