Коли я писала про перші результати челенджу “Прочитай всі США“, то згадувала, що до американських письменників несподівано долучилася Джоджо Мойєс з романом про англійку в Кентуккі. Дикий Південь англійська авторка описує з любов’ю, але і обов’язковому забігу всіма стереотипними чекпойнтами там теж знайшлося місце. У тому числі – коли йдеться про характерну кухню Старого Півдня: герої їдять багато смаженого, багато смаженої курятини, багато бобів і просто-таки тонни кукурудзяного хліба. А для Еліс, головної героїні, освоєння нехитрого рецепту стало ще одним етапом “вписування” в нову реальність.

Вона лягала рано, спала міцно й підіймалася о 4:30 ранку разом із сонцем, умивалася крижаною водою із джерела, годувала тварин, одягалася і готувала сніданок з яєць і хліба, рештки якого віддавала курям та диким птахам, що зліталися до її підвіконня. Снідаючи, вона читала одну з книжок Марджері та через ранок запікала цілу пательню свіжого кукурудзяного хліба (…).

Що за ідилія! (Якщо відставити убік деякі драматичні перипетії сюжету.) Але я, поки читала, собі руки до ліктя згризла. Давно мріяла скуштувати кукурудзяний хліб і от – нарешті! – не витримала.

Років десь так 25 мріяти про кукурудзяний хліб – це збочення, я розумію. Але романтичні ідеали – штука дивна, дитина виросла на “Звіяних вітром” та романам про освоєння Фронтиру, буває. Проте багато років ситуація не виходила за межі “Ксеня не практик, Ксеня – теоретик”. Знайомі часом переконували, що випічка на кукурудзяному борошні – доволі несмачна й швидко сохне, спроба напекти тортилій років десь вісім тому навернулася блискучим мідним тазом (гірше було тільки, коли я намагалася насмажити китайських яблук в карамелі – навіть не пригадую, я тоді відмила сковороду чи плюнула й викинула). Але кілька років тому я перечитала була “Смажені зелені помідори” й загорілася “Треба пекти корнбред!”. Фенні Флеґґ – авторка дуже чуйна, вона наприкінці книжок додає рецепти основних згаданих страв. І тут весь мій новонабутий ентузіазм розбився об маслянку. Знайти її, не володіючи навичкою “Домовлятися з сільськими на базарі”, не вийшло, і на цьому безславно завершилася історія “Ксеня та кукурудзяний хліб”. Аж поки Мойєс не підігріла давнє бажання. Я пішла трусити інтернетик на предмет рецептів, довго думала й вирішила погребувати правилами.

Єп, страждала, плакала, мучилася, але вирішила, що роль маслянки може і кефір виконати. І чого так довго маялася?

Правду казала Джоджо Мойєс у книжці, освоїти корнбред може й людина з мінімальним кулінарним досвідом – це дуже, дуже просто. Два види борошна, щось таке кисломолочне, трохи розтопленого масла, два яйця, сіль, розпушувач тіста. Поки шукала рецепт, звернула увагу на цікаву штуку: якщо питаєш у Гугла просто cornbread – він пропонує сторінки і сторінки солодких пирогів. Meh, нам такого не треба. А оте більш-менш автентичне знаходиться якщо додати до запиту чарівне слово southern.  Ну що ж, змішали?

Можна і в розпечену до максимуму пічку. Ненадовго – хвилин на 20-25.

Зізнаюся чесно – я боялася. І була морально готова до “вийде некрасиво”, “вийде несмачно”, “вийде чортішо”. Не вийшло. Вірніше, вийшло все ідеально. Отакий рум’яний коржик:

… всередині виявився пухким та ніжним майже по-бісквитному, з легким кукурудзяним хрускотом, з виразним вершково-масляним присмаком та дуже приємного світло-жовтого кольору. Соррі, фото в розрізі ном-ном-нема – надто вже смачний. Аж неочікувано. Тепер я розумію Еліс – таке й справді можна через день пекти.