Уявіть, що оце зараз, в розпал XXI століття, з могили раптом постала класична готика – розливу навіть не другої половини ХІХ століття, а його початку чи навіть кінця XVIII-го – і пішла активно плодити незаконних дітей з усіма доступними жанрами: античною драмою, темпоральною фантастикою, урбан-фентезі, постмодерновим романом-колажем, Великим Американським Романом виховання білого хлопчика на тлі /підставити щось потрібне/, сучасним соціальним романом про місце дівчинки в реальності, науковим горором, сімейною драмою про всиновлення та його психологічні наслідки, криптоісторичним екзерсисом і навіть з брошурою “Давньогрецька естетика за 15 хвилин”. Уявили? А тепер припустімо, що всі ці діти – це один химерний і доста переконливий в цій своїй химерності кадавр. Ось за нього Шонін МакҐвайр цього року Локус і отримала.

Колись світом правили алхіміки. Або думали, що правили, а тепер на їхнє уявлення про правильне всім начхати, бо модерність менш поблажливо дивиться на магічне уявлення про дійсність, сучасна наука рветься вперед та взагалі, а що, алхіміки існують? Існують і мріють про велике: трансмутацію, трансформацію, задоволення власних амбіцій. Асфодель Бейкер – найталановитіша майстриня алхімії в своєму поколінні, але в пізньовікторіанські часи хто там на досягнення якоїсь баби зглянеться. Асфодель Бейкер пише дитячі книжки, угноюючи фантазію прийдешніх поколінь, і створює собі ідеального учня. Сюжет “Франкенштейна” ми знаємо –  кінець Асфоделі трохи передбачуваний. Знає його і вона. І насправді Джеймс Рід потрібен науковиці для того, щоб продовжити її справу й зробити немислиме: ув’язнити світову гармонію в людському тілі і спробувати за її допомогою контролювати закони всесвіту. От тільки для одного людського тіла, для однієї людської свідомості Доктрина етосу – це трохи занадто. Після першого провалу Рід вирішує проапдейтити експеримент і створювати подвійний носій. Двійнят. Дівчинку та хлопчика, втілення математики та втілення граматики. А щоб Доктрина не маніфестувала завчасно, напівносіїв треба розділити. Дві складові одного цілого не мусять контактувати. Ага. Щяз.

Це Доджер. Дівчинка-математикиня у світі, де дівчатам все ще треба доводити: так, любити цифри – це нормально, так, вона – дивачка, але це не робить її гіршою. Це робить її іншою, настільки нестерпно іншою, що з цим дуже складно жити. Це Роджер – хлопчик, якому настільки легко ведеться зі словами, що він навіть не усвідомлює, чому до нього так пильно прислухаються. Він теж дивак і теж геній, але хлопцям в цьому світі пробачають значно мммм… яскравіші дивацтва. Він міг би досягнути чого завгодно, та мета його існування – бути запобіжником/тригером для сестри. Тільки про існування цієї сестри треба ще дізнатися. А це – Доктрина етосу розділена на дві душі. Цілком людські душі, сформовані особистості. Аж на такий ефект батько-творець не розраховував. Чи можуть люди стати богами, якою ціною і навіщо їм це взагалі?

Ой. Про Middlegame дуже складно говорити, бо це такий текст, над яким після першої сотні сторінок виникає свербляча потреба покопирсатися в інтерв’ю: як там в авторки зі здоров’ячком? чи все гаразд? чи не зібралася вона йти в монастир/зачинятися на ранчо/емігрувати до Антарктиди і перегортати там пінгвінів? З усього занадто плідного доробку Шонін МакҐвайр я прочитала заледве половину. І щонайменше половина з цієї половини тепер здається чернеткою до оцього “Мітельшпіля“.

Інші світи та їхні закони. Загублені й розгублені діти. Наукові звитяги та фатальні провтики. Рукотворні катастрофи. Вимушений героїзм і свідоме жертвування собою, коли ніхто не подякує, медалькою не подарує і найкращий можливий сценарій – мовчки уповзти в туман, поки від тебе ще чогось не захотіли. Завчасне й болісне дорослішання. Химерне й хворобливе вічне життя. Всепереможна та життєдайна братсько-сестринська любов. Усе це ми в книжках МакҐвайр уже читали. Воно повернулося. Заповнило кімнату, витиснуло з неї весь кисень і сказало, що так і було.

У “Подяках” письменниця каже, що вона давно хотіла написати цей роман, але тільки зараз вирішила, що так, вона готова. Вірю на слово. Це дивний, шкряботливий, безбожно, послідовно й принципово затягнутий некомфортний роман. Практично кантівська річ у собі, оте саме хрестоматійне “Що хотіла сказати авторка?” сконцентроване до одного флакону. Про “Мітельшпіль” дуже складно говорити в категоріях “Подобається/не подобається”, бо здається, цій книжці пофігу. Вона просто є – отака химерна й нахабно покручена – і не збирається бути іншою. Так, купа наскрізних мотивів. Так, трохи актуальної проблематики. Ні, читачам краще змиритися, тут письменниця вирішує свої власні завдання і не всі вони мають прямий стосунок до естетики і навіть літератури. Middlegame – це непоганий психологічний роман, спірне фентезі й кепський фільм-катастрофа. А ще – це віха у творчості. Самовдоволена, самозанурена, абсолютна.

Чесно, я не знаю, як оцінювати цей роман (зірочки на ГудРідз – це умовність, насправді, у мене й досі трохи у вухах гудить). У нього є об’єктивні хиби, але більшість з них настільки свідомі, що залишається тільки руками розвести: окей, пані-авторка вирішила робити це отак. Здається, я вдячна Шонін МакҐвайр за те, що вона це зробила. Насправді, мало хто зважується на отаку ревізію власної творчості та письменницького потенціалу в прямому ефірі. Але я сильно сумніваюся, що стану читати анонсоване на 2022 рік проводження. Навіть якщо там будуть інші герої. І то попри те, що деякі мотиви – це просто в серденько прямим наведенням, а ще там є другорядна героїня, яку наче спеціально для мене написали. Та блін. Я взагалі сумніваюся, чи схочу читати щось нове у МакҐвайр (окрім хіба що продовження вже початих циклів). Бо “Мітельшпіль” – це така жирна крапка, що домальовувати до неї кому… ну я не знаю.

І знову згадуємо про Ретелінг-бінго. Квадратик очевидний. Хоча прямотекстовим ретелінгом “Франкенштейна” ця книжка не є, прямим текстом вона творчість іншого автора атакує.