Кодекс – всьому голова. “Бустрофедон та інші”

Я чекала цю книжку, я чекала цю книжку… а, власне, відколи дізналася, що вона запланована до друку, стільки й чекала. Наукпоп про історію читання! Уруру, дайте два, три, не жалійте спраглим читачкам нонфікшену про читання!

Щоправда, цільова аудиторія “для молодшого й середнього шкільного віку” трохи бентежила, але на що не підеш заради, ну ви зрозуміли.

Дочекалась і поклала під ялинку

Отже. “Бустрофедон та інші” – це дійсно наукпоп про історію читання від давніх шумерських давен і аж до сьогоднішніх цифрових реалій. На початку авторка трохи зупиняється на нейрофізіології читання, а одразу потому поринає у захопливий світ історії… писання. Власне, щоби читати – спочатку треба написати. Усе почалося з клинопису по глиняних табличках, а далі все закрутилось: ієрогліфи, абетки, папірус-пергамент-папір, кодекси починають й перемагають, монастирі-друкарі… ви знаєте ці історії. Але малеча, очевидно, ні, й “Бустрофедон *” незлецьки подужує завдання скласти плюс-мінус послідовну й несуперечливу історію про те, звідки пішли були писані тексти і яких форм вони могли набувати.  Все це розповідається розмірено, чітко, з історичними анекдотками й прикладами з життя – все за заповітами хороших методистів. Цільова аудиторія не мусить занудьгувати й, хочу вірити, з нею такого не станеться. Доросла аудиторія в моїй особі не нудьгувала ні хвилинки за десь так півтори години, які забрало читання 80 ілюстрованих сторінок. От тільки питання “Але ж?…” часом в дорослої аудиторії виникало.

Стандартна проблема нонфікшена з чітко визначеними параметрами – щира неможливість умістити таке все, щоб воно було цікаве для всіх. От чому ми за всю історію читання не навчилися – то це саме такому. Хоча… священні тексти стараються, і про значення священних текстів для появи писання як такого (no puns intended) Галина Глодзь теж розповідає. Та зрештою “Бустрофедон” – це коротка історія читання (officially – підзаголовок в книжки такий), розрахована на молодших читачів, націлена на те, щоб розповідати цікаво, а не от прямо всі соціально значущі аспекти відобразити. Але улюблена гіфочка з “Касла” часом рвалася назовні: але ж тут можна ще трішечки, розкажіть мені, розкажіть! Та байдуже, що я це знаю, мені подобається, як авторка про це нагадує.

Необхідність пояснити простими словами не такі вже прості речі автоматично призводить до певної перехнябленості в дозуванні матеріалу. Теоретично найскладнішим мав би бути розділ, присвячений прадавнім читацько-письменницьким технологіям, але Галина Глодзь вміє переконливо “пояснити на пальцях”, а занурюватися в глибини висот тут насправді й не треба. Далі було Середньовіччя (а цікавість авторки до монастирів і способу життя ченців помітна неозброєним оком), там вже треба було більше пояснювати ще й соціально-економічні розклади, і все це виходило чудово. То чому ж гіфочка? А то просто після винайдення друкарського верстату текст суттєво погнало вперед, і він, наче порядний пасажирський поїзд Укрзалізниці, почав добряче скорочувати проміжні зупинки, щоб вкластися в графік. Власне, основна прикрість цієї загалом чудової книжки – вона могла б бути сторінок на десять довшою. Краще на двадцять, але ж ми нежадібні, правда? Гаразд, не настільки жадібні, але ж.

Авторка чесно намагалася увіпхати невпихуєме: вона розповіла і про те, як друкарські технології сприяли поширенню грамоти, і про революцію “Друк народними мовами vs Латинські манускрипти”, і про роль романів в житті людства, і про появу дешевих масових видань та їхній формат, і про медіа… Але ж… От розворот про зародження медій – це гіфочка-гіфочка, бо намагаючись на двох сторінках розповісти про все: від того, з чого починалися газети, і до того, як заробляли й виживали часописи, текст втратив кілька суттєвих деталей. Наприклад, знічев’я урівняв ті ж таки газети з часописами, а це… це неправильно, адже й розвиток двох гілок преси суттєво різнився, й функціонал, і часом – суспільні функції. Окей, сучасним дітям, що газети, що журнали – вони їх не читають, але… Але я – не п’ятиклашка, а доросла тьотя, в котрої в додатку до диплому є рядочок “Історія зарубіжної журналістики”. Ага, тигру м’яса недоклали. І от що ближче до сучасності, то більше “скоромовок”: дві сторінки про цензуру, дві сторінки про оформлення концепції авторського права, одна сторінка про розвиток побутових вигод, які спростили читацьку долю (так, зокрема про газ та електрику, а ще – про читання у транспорті, поїзди та книжки – друзі навік, тільки Укрзалізниці про це не кажіть, з’явиться ще одна законна підстава спізнюватися) і такі ж дві сторінки про винайдення шрифту Брайля. Гіфочка, ага. Мені забракло, скажімо, пари-трійки абзациків про подальший розвиток преси (спишемо це на профдеформацію), поряд з темою цензури – бодай побіжних згадок про роль друкованого слова і його читання в пропаганді (тим більше, розповідаючи про Давній Світ, авторка про дотичні функції написів згадувала), більшої уваги до теми публічних бібліотек (цільова аудиторія п’ятиклашки? для неї є прекрасна тємочка з пересувними бібліотеками й кониками!). Зрештою, на моменті про “книжка втрачає фізичну форму” я вже чекала елегантного заокруглення – згадки про аудіокнижки. Ми повертаємося до того, з чого все почалось – починаємо цінувати те, щоб нам розповідали історії. Але… Гіфочка.

А тепер про головне: чи псує “Фактор гіфочки” загальне враження від книжки? Та ні. Я цілковито свідома, що загалом не є цільовою аудиторією тексту бодай тому, що для людини з гуманітарною освітою “Бустрофедон та інші” – це повторення пройденого. Власне, я ж недарма вже згадувала про “Я й сама знаю, але, може, хай авторка розкаже?”. Для дорослих читачів читання цієї книжки більше нагадує приємну “зачайну” розмову на цікаву всім тему: комфортна атмосфера, змовницькі посмішки, “А пам’ятаєте?..”, двадцять п’ята дискусія на звичну тему про роль NN у світовій революції читання, “О, а ви оцю анекдотку ще не чули?..”. І особливо приємною цю розмову роблять оповідна манера та стримано-іронічні інтонації авторки. Власне, вони й були основною причиною, чому я так чекала на цю книжку. Маленький фрагментик допоможе скласти загальне уявлення:

Доки книжки доводилося переписувати, проблем з вільнодумними читачами майже не виникало. По-перше, їх, як і авторів, було небагато. По-друге, якщо чиїсь ідеї не влаштовували владу, їх достатньо було проігнорувати, а в зовсім серйозному випадку конфіскувати чи спалити обидва примірники тексту.

Тож якщо до змісту часом виникають питання, більшість з яких розбиваються об згадку про цільову аудиторію (ми з гіфочкою почувалися, наче намагаємося втулити дитині отруєну сумнівом цукерку – а потім чесно пробуємо забрати її назад, м-м-м), то до форми питань взагалі нема. Стилістика старшу читачку влаштувала більш, ніж повністю. І саме видання (моє першеньке від Порталу) дуже гарне: хороший папір, приємний шрифт, дуже уважний текстовий постпродакшен, схеми, симпатичні ілюстрації, хоча й без іскорки (занадто буквальні, такому тексту пасувала б дрібочка і візуальної іронії також), навіть примітки хороші й доречні, а я… ну не люблю я примітки. Але за такі примітки готова саму концепцію пробачити:


* А! Якщо ви, як я, не знали значення слова “бустрофедон” – розвіюю завісу таємниці. Це писання “змійкою”: зліва направо, справа наліво, повторити. Я в дитинстві трохи експериментувала з таким, брат мій взагалі до школи “дзеркалив” письмо тільки в путь, а от слово чомусь від мене втекло. А хороше ж слово, звучне!

One thought on “Кодекс – всьому голова. “Бустрофедон та інші”

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s