Настав час віддавати блогові борги за листопад (чи бодай невеличку їхню частинку). Третій тиждень #TheDarkestReading вийшов максимально тематичним, хоча книжки для нього підібралися практично навмання. Але кожна з них розповідає про ті самі межові ситуації, коли будинок перестає бути фортецею – тобто типові нічні жахіття англоамериканського культурного поля. І книжки дібралися такі ж: почасти суто американські, почасти – з відчутним британським присмаком.

Що читалося:

• по-перше, абсолютна класика формату “Будинок з привидами” – ура-ура, українською нарешті видають Ширлі Джексон! За “Привиди Дому на пагорбі” дуже складно братися, не маючи жодного уявлення про сюжет – тут завжди готові допомогти як не екранізації, так перекази знайомих та численні алюзії в пізніших горорах. А оскільки мене горори по-справжньому лякають тільки отакі – “кайдан-стайл”, то так, я знала, на що перетвориться ідея дослідника паранормальних явищ провести літо в маєтку з поганою репутацією, спостерігаючи за кількома піддослідними кроликами. І все ж таки оригіналу вдалося здивувати. По-перше, дуже тонко прописаною атмосферою затишного байдикування дорослих людей, які раптом отримали можливість провести “канікули як у дитинстві” – і щиро дитиніють на очах. Оці сонячні ранки і затишні пообіддя у Домі на пагорбі мусять (і радо це роблять) відтіняти нічні страхіття, але не раз і не два мене навідувала крамольна думка: “А, може, заради такого можна й потерпіти, га?”. По-друге, Джексон чудово вибудовує характер ключової героїні, римуючи його з навколишньою дійсністю в таких дрібничках, що аж дух перехоплює від того, наскільки шикарно сплетене це мереживо – дмухни й порветься, але ж кожна ниточка на своєму місці. По-третє, хай там що я знала про сюжет, але це дійсно було моторошно. І після прочитання ще кілька днів стежила, щоб зайвий раз руку з-під ковдри не висовувати. Бо знаєте… а раптом.

• якщо у Ширлі Джексон Дім на пагорбі – сам по собі аномалія, то Джастіна Айрленд вибудовує реальність, ключ до якої – вміння бачити привидів загалом, а далі все просто – що старший будинок, то більше в ньому привидів. Дванадцятирічна Офелія з Ophie’s Ghosts нещодавно втратила батька – його вбив Ку-Клукс-Клан – і переїхала з мамою з Джорджії до вогкої та сніжної Пенсильванії. Щоб втриматися на плаву після втрати основного годувальника, родині потрібні робочі руки. Й Офі змушена полишити школу та йти працювати компаньйонкою-покоївкою до дуже непривітної старенької, яка живе у дуже великому будинку. А оскільки смерть батька завчасно пробудила фамільний дар (жінки з роду Офі на далекій батьківщині були жрицями-посередницями між світом живих і мертвих), дівчинці доводеться давати раду не тільки з примхами господині, а й з численними привидами родового маєтку. Джастіна Айрленд написала чудову дитячу книжку, яка водночас є і дуже хорошим романом виховання, і прекрасним зразком “етнічної” містики з чіткими правилами гри й логічною магічною системою, і такою собі “Джексон для меншеньких”, де жаске й сумне змішуються в рівній пропорції, а ще – переконливим висловлюванням на тему расизму, написаним доступною для молодшої аудиторії мовою.

• але хіба ж тільки привиди можуть бути небезпечними? “Ніт!” – рішучо відповідає нам Ніл Ґейман, розповідаючи, як в домі може оселитися дещо позасвітнє, але максимально гм… реальне у відчуттях. “Океан у кінці вулиці” – це прекрасний роман про пам’ять та роль міфологічного світосприйняття у побуті; для його героя спроби згадати про дитинство призводять до повного торжества лімінальності, коли уявлення про події співіснують у двох варіантах: було – не було, можливе – неможливе, наснилося – справді сталося – і… виріти можна в будь-яку версію. У нудну, де хлопчик з розвиненою увагою надто гостро переживає сімейні фінансові негаразди, що змушують то кімнату здавати, то запрошувати няньку “за стіл та ліжко”, поки мати працює. Або у жаско-поетичну – ту, де коти ростуть на грядках, океан ховається у ставку, потойбічні хижаки посміхаються твоєму батькові, а триєдина богиня носить гумаки.

• та хай який там будинок – навколо нього теж може всяке трапитись. 2015 року американська письменниця Елізабет Генд отримала премію імені Ширлі Джексон за повістинку Wylding Hall – шалену суміш музики, кислоти та кількох горорних мотивів. На дворі початок 1970-х, і вигаданий фолк-електронний гурт Windhollow Fair готовий бігти до успіху. Перший їхній альбом прийняли непогано, але попередня солістка вкоротила собі віку, нова – дуже крута, але з нею ще треба зігратися, фронтмен у них – богічно красивий, але соціально неадаптований, на фольклорному матеріалі по-справжньому знається тільки один учасник гурту, але треба давати результат. І от продюсер знімає на літо маєток у чорта на рогах, забезпечує дітлашню (середній вік учасників гурту – десь так 18.5) їдлом, бухлом і наркотою і – пишіть дітки. Дітки написали. Абсолютно легендарний альбом, культовості якого дуже посприяло загадкове зникнення того самого фронтмена в процесі написання того самого альбому. Wylding Hall – філігранний зразок “середньої” прози. Феєричне зібрання ненадійних оповідачів: увесь текст – це уривки з інтерв’ю для “документалки”, де всі учасники подій кілька десятиліть потому розповідають про побачене й відчуте так, як його запам’ятали, а запам’ятали вони все сильно не однаково. /NB: в аудіоформаті ця фішка шикарно працює/. Вайб кислотних сімдесятих і тогочасної музичної панк-культури. Класичні замальовки про солодко-тягуче літо в заміському маєтку. І одразу кілька ліній наступу надприродного: старий будинок, що поводиться казна-як; дивнії дива і звичаї непривітної для чужаків глибинки і – моя улюблена тема – “Хто-хто в Пагорбі живе?”. Трохи фольклору, трохи археології, багато дрібних деталей, два відра колориту і той гіркуватий присмак у роті, що залишають по собі спогади про молодість у людей, в яких відтоді більше нічого крутого в житті не сталося.

Як читалося?

Блискучо. Книжки неймовірно круто поєдналися: розповідали начеб про одне й те ж, але з кількох різних точок зору.

Що далі?

А далі в мене було два тижні читання про непросте в усіх сенсах слова навчання. Скоро розповім. Принаймні, на це сподіваюся.