#TheDarkestReading-2021. Тиждень III. Похмурі будинки та їхні мешканці

Настав час віддавати блогові борги за листопад (чи бодай невеличку їхню частинку). Третій тиждень #TheDarkestReading вийшов максимально тематичним, хоча книжки для нього підібралися практично навмання. Але кожна з них розповідає про ті самі межові ситуації, коли будинок перестає бути фортецею – тобто типові нічні жахіття англоамериканського культурного поля. І книжки дібралися такі ж: почасти суто американські, почасти – з відчутним британським присмаком.

Рендомна львівська готика, жоден привид повз не промайнув

Що читалося:

  • по-перше, абсолютна класика формату “Будинок з привидами” – ура-ура, українською нарешті видають Ширлі Джексон! За “Привиди Дому на пагорбі” дуже складно братися, не маючи жодного уявлення про сюжет – тут завжди готові допомогти як не екранізації, так перекази знайомих та численні алюзії в пізніших горорах. А оскільки мене горори по-справжньому лякають тільки отакі – “кайдан-стайл”, то так, я знала, на що перетвориться ідея дослідника паранормальних явищ провести літо в маєтку з поганою репутацією, спостерігаючи за кількома піддослідними кроликами. І все ж таки оригіналу вдалося здивувати. По-перше, дуже тонко прописаною атмосферою затишного байдикування дорослих людей, які раптом отримали можливість провести “канікули як у дитинстві” – і щиро дитиніють на очах. Оці сонячні ранки і затишні пообіддя у Домі на пагорбі мусять (і радо це роблять) відтіняти нічні страхіття, але не раз і не два мене навідувала крамольна думка: “А, може, заради такого можна й потерпіти, га?”. По-друге, Джексон чудово вибудовує характер ключової героїні, римуючи його з навколишньою дійсністю в таких дрібничках, що аж дух перехоплює від того, наскільки шикарно сплетене це мереживо – дмухни й порветься, але ж кожна ниточка на своєму місці. По-третє, хай там що я знала про сюжет, але це дійсно було моторошно. І після прочитання ще кілька днів стежила, щоб зайвий раз руку з-під ковдри не висовувати. Бо знаєте… а раптом.
  • якщо у Ширлі Джексон Дім на пагорбі – сам по собі аномалія, то Джастіна Айрленд вибудовує реальність, ключ до якої – вміння бачити привидів загалом, а далі все просто – що старший будинок, то більше в ньому привидів. Дванадцятирічна Офелія з Ophie’s Ghosts нещодавно втратила батька – його вбив Ку-Клукс-Клан – і переїхала з мамою з Джорджії до вогкої та сніжної Пенсильванії. Щоб втриматися на плаву після втрати основного годувальника, родині потрібні робочі руки. Й Офі змушена полишити школу та йти працювати компаньйонкою-покоївкою до дуже непривітної старенької, яка живе у дуже великому будинку. А оскільки смерть батька завчасно пробудила фамільний дар (жінки з роду Офі на далекій батьківщині були жрицями-посередницями між світом живих і мертвих), дівчинці доводеться давати раду не тільки з примхами господині, а й з численними привидами родового маєтку. Джастіна Айрленд написала чудову дитячу книжку, яка водночас є і дуже хорошим романом виховання, і прекрасним зразком “етнічної” містики з чіткими правилами гри й логічною магічною системою, і такою собі “Джексон для меншеньких”, де жаске й сумне змішуються в рівній пропорції, а ще – переконливим висловлюванням на тему расизму, написаним доступною для молодшої аудиторії мовою.
  • але хіба ж тільки привиди можуть бути небезпечними? “Ніт!” – рішучо відповідає нам Ніл Ґейман, розповідаючи, як в домі може оселитися дещо позасвітнє, але максимально гм… реальне у відчуттях. “Океан у кінці вулиці” – це прекрасний роман про пам’ять та роль міфологічного світосприйняття у побуті; для його героя спроби згадати про дитинство призводять до повного торжества лімінальності, коли уявлення про події співіснують у двох варіантах: було – не було, можливе – неможливе, наснилося – справді сталося – і… виріти можна в будь-яку версію. У нудну, де хлопчик з розвиненою увагою надто гостро переживає сімейні фінансові негаразди, що змушують то кімнату здавати, то запрошувати няньку “за стіл та ліжко”, поки мати працює. Або у жаско-поетичну – ту, де коти ростуть на грядках, океан ховається у ставку, потойбічні хижаки посміхаються твоєму батькові, а триєдина богиня носить гумаки.
  • та хай який там будинок – навколо нього теж може всяке трапитись. 2015 року американська письменниця Елізабет Генд отримала премію імені Ширлі Джексон за повістинку Wylding Hall – шалену суміш музики, кислоти та кількох горорних мотивів. На дворі початок 1970-х, і вигаданий фолк-електронний гурт Windhollow Fair готовий бігти до успіху. Перший їхній альбом прийняли непогано, але попередня солістка вкоротила собі віку, нова – дуже крута, але з нею ще треба зігратися, фронтмен у них – богічно красивий, але соціально неадаптований, на фольклорному матеріалі по-справжньому знається тільки один учасник гурту, але треба давати результат. І от продюсер знімає на літо маєток у чорта на рогах, забезпечує дітлашню (середній вік учасників гурту – десь так 18.5) їдлом, бухлом і наркотою і – пишіть дітки. Дітки написали. Абсолютно легендарний альбом, культовості якого дуже посприяло загадкове зникнення того самого фронтмена в процесі написання того самого альбому. Wylding Hall – філігранний зразок “середньої” прози. Феєричне зібрання ненадійних оповідачів: увесь текст – це уривки з інтерв’ю для “документалки”, де всі учасники подій кілька десятиліть потому розповідають про побачене й відчуте так, як його запам’ятали, а запам’ятали вони все сильно не однаково. /NB: в аудіоформаті ця фішка шикарно працює/. Вайб кислотних сімдесятих і тогочасної музичної панк-культури. Класичні замальовки про солодко-тягуче літо в заміському маєтку. І одразу кілька ліній наступу надприродного: старий будинок, що поводиться казна-як; дивнії дива і звичаї непривітної для чужаків глибинки і – моя улюблена тема – “Хто-хто в Пагорбі живе?”. Трохи фольклору, трохи археології, багато дрібних деталей, два відра колориту і той гіркуватий присмак у роті, що залишають по собі спогади про молодість у людей, в яких відтоді більше нічого крутого в житті не сталося.

Як читалося?

Блискучо. Книжки неймовірно круто поєдналися: розповідали начеб про одне й те ж, але з кількох різних точок зору.

Що далі?

А далі в мене було два тижні читання про непросте в усіх сенсах слова навчання. Скоро розповім. Принаймні, на це сподіваюся.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s