Найтемніший час року вже минув, але ж треба розповісти про все дбайливо прочитане за попередній місяць. Тим більше, що мені вдалося втримати планку тематичного читання. Скажімо, на четвертому та п’ятому тижнях марафону мене переслідували книжки про… дуже альтернативну освіту: від способів передати відьомський дар до буквально вбивчого навчання.

Що читалося:

- студентка Марія приїздить на практику, йде розпитувати дивакувату стареньку – і навколо починає коїтись якась маячня. Загадкова панянка бродить навколо Софії Київської і дивним збігом обставин влаштувається туди волонтерити – і навколо починає коїтись якась маячня. Анотація до “Іншої Марії” старанно натякає, що поєднання цих сюжетних ліній може стати сюрпризом – але це не так. Хоча хтозна, може, цим лініям краще б не зустрічатися. “Інша Марія” належить до текстів-сіамських близнюків, яких кортить розділити ще до народження, бо синхронізуються вони дивно. Одна половина – тягучий літній горор про розгублене дівчисько, яке проти власної волі переймає сили від старшої відьми. У цього тексту є все – хороша фольклорна основа, впізнавані типажі, нормальний такий саспенс і прекрасна атмосфера замороку, що чатує в кожній тіні навіть найсонячнішого дня. Але бути кантрі-горором “Марії” не судилося, її позиціонують як темне міське фентезі, а дарма. Ні-ні, формально місто там, адже друга сюжетна лінія (назвімо її архітектурно-езотеричною) крутиться навколо бажання злих сил (що то за злі сили нам так до ладу і не пояснять) проникнути до Софійського собору і зробити недобре наріжному каменю безпеки Української Державності. Окрім уваги до пам’яток архітектури, ця сюжетка ще неабияк вирізняється підміною характерів відчуттями, яскравими булімічними замальовками, блискучими (серйозно, на рівні “Факультету” Березіної) сатиричними вставками, які до сюжету підшиті білими нитками, і сюжетоутворюючою ідеєю, яку я дуже не люблю, умовно кажучи – “боже – не людське”. А найсумніше, що Києва в цьому київському тексті практично нема. Зрештою, місто – це не кілька знакових локацій, навіть з любов’ю, до останнього камінчика, змальованих, місто – це люди, а якраз людей цій повісті страшенно бракує, за них переважно оті самі типажі віддуваються.

- відволікаючись від метафізичної освіти, переходимо до іменношо фентезійної. Ура, я нарешті прочитала The Last Graduate – другий том трилогії Наомі Новік про дуже небезпечну (само)освіту юних магів. У створеному письменницею світі чарівна школа потрібна для того, щоб бодай якось захистити недосвідчений чарівний молодняк від небезпек навколишнього світу. Нє, ну в процесі бажано ще чомусь навчитися, але тут – кожне за себе. Або ще за того хлопця, якщо гарненько заплатить. Ель, головна героїня трилогії, цілковито здатна постояти за себе. Її природна схильність – це використання найбільш вбивчих заклять найменшою магічною ціною, тобто дівча – такий собі чарівний аналог ядерної бомби, “хто не сховався – самі собі буратини”. Але Ель – дівчинка хороша, і разом із собою спробує протягнути крізь випуск ще кількох подруг (ну окей, навіть економне використання таких заклять, як її спеціалітети, потребує шаленої кількості мани, сама Ель стільки не назбирає). Але якраз у другому томі героїня починає розуміти, що “я в домику” – нормальна тактика, але фігова стратегія. Отже, якщо в попередньому романі письменниця з превеликою насолодою трамбувала концептуальну проблематичність анархолібертаріанства, то в другій книжці її герої винайшли анархосоціалізм. Або комунізм? Я завжди плуталась, котре з них “від кожного за здібностями, кожному – за потребами”. А в іншому – все як завжди: шалені інфодампи (які напрочуд не дратують, бо книжка вибудована специфічно, основний її мотив – це здобуття знань, тому слідкувати за тим, як це здобуття, власне, відбувається, дуже цікаво), спалахи щиро божевільного екшену, складнощі першого кохання (ця лінія майже така ж весела, як в першій книжці), геополітичні замальовки (ця жорстока жінка майже змусила мені співчувати китайцям, та шо ж таке!) та ода дружбі. У її практичному, не теоретичному, вимірі.

- а на перетині реальності та фантазії зручно розмістився “Дев’ятий Дім“. До цієї книжки я не читала Лі Бардуґо, але тепер вже пожалкувала, бо, лишенько, це було прекрасно. “Дім” – це найдарковіша академія, пошматована й перемішана історія безпритульниці-наркоманки, що бачить привидів, яку ні сіло, ні впало, приймають до Єля. Ні, не заради прекрасного й вічного, а стежити за тим, щоб багатенькі дітиська магією користувалися, не виходячи за межі конвенцій. Тут дуже багато Єлю, університетського життя, гіркоти, бруду, страху, езотерики здорової людини, відчуття чарівної завіси, що ось-ось впаде – і ти побачиш світ справжнім, але головно – тут дуже багато болю й несправедливості. Бардуґо і Новік розповідають про плюс-мінус одне й те ж – про ілюзію рівного й справедливого світу, про те, наскільки в сучасному світі життя людини визначають стартові умови, про те, як важко виборсатись з болота, коли навколишні тебе ще й дбайливо притоплюватимуть при кожній спробі втягнути повітря. Тільки в Новік героїня молодша, оптимістичніша і, будемо чесними, ресурсніша. А Алекс Стерн тримається на чесному слові, і саме тому дуже цікаво спостерігати за нею, як персонажкою: як вона збирає крихти впевненості в собі, як вона вчиться жити, а не виживати, довіряти, не довіряти, любити, допомогати, приймати найтемніше в собі. А ще тут дуже прикольний другий план, а головне – магія. Це наче джентльмени-натурфілософи ХІХ століття на спідах – впізнавані мотиви, знайомі культурні відсилки та алхімічні інгредієнти, тільки вони геть зірвалися з котушок і ісполняють щось дуже-дуже дивне, але по-своєму прагматичне і логічне. Мабуть, найближчий маскульт-аналог тутешньої магічної системи – це божевільно-лавкрафтіанський Cultist Simulator Алексиса Кеннеді, тільки осучаснений і значно цинічніший. I’m loving it. Сподіваюся, другий том таки буде.
Як читалося?
Ну, як не рахувати страждань над нерівномірною “Іншою Марією” – дуже добре. “Дев’ятий Дім” – взагалі як у дитинстві, давно я себе не радувала розвагою “Дочитай книжку о пів на третю ночі”.
Що далі?
А темою наступного тижня стали сни. Залишайтеся з нами, обов’язково розповім.