Останнім часом мені регулярно трапляються цікаві, але дуже кхмммм… злі книжки.
Цього разу не про лівих, цього разу про традиціоналізм :Р
Кухонним міркуванням про націоналізм, Еволу та де б її взяти – правильну основу – присвячується:

За три года в Африке я создал там три новые цивилизации, совершенно неизвестные антропологам. И все сошло великолепно. Даже ЮНЕСКО оказало содействие. Правда, я ничем не рисковал. Ни один белый историк никогда не позволит себе заявить молодым африканским республикам, невесть откуда взявшимся и лопающимся от национальной гордости, что за их плечами нет великого культурного прошлого. Люди обычно считают, что цель народов или отдельных людей — трудиться ради будущего. Это ошибка. Настоящий националистический мистицизм нацелен на величие прошлого.

Ромен Гарі, “Повинная голова”, раптом шо. Жорстокі люде – письменники, егеж?

Іжачок таки вирішив пожувати кактус пояснювальної записки. Йой, вона ще краща, чесно слово!

“Свобода” така “Свобода”

У більшості областей України число смертей перевищує кількість народжуваності майже утричі. За останніх 20 років населення України зменшилося на 5 млн. осіб (з 52 млн. до 47 млн.). Якщо така демографічна динаміка триватиме, то через кількадесят років народ України складатиметься переважно з іммігрантів – вихідців з Азії. (тут і надалі болд мій)
Однією з основних причин таких невтішних демографічних тенденцій є легальність аборту.
Інший жЫр під катом

Про закони та аборти зараз модно – ну й нехай.
Тим паче, що широко разрекламований та спочатку майже прихований проект Журавського виявився набагато менш цікавим, аніж можна було очікувати від автора “про наклеп”. Там був вогонь, а тут – майже всі санкції, що існують у КК на сьогодні, тільки прив’язані до аморфного “незаконне (!) переривання вагітності”. Оскільки визначення незаконності у документі не містилося – то тут, зрозуміло, можна було б пофантазувати. Але навіщо – до Журавського долучилася “Свобода”, ну і цей… як “котят”.

Запам’ятовуємо (я їх ще просто не виділяю серед інших нових надбань) ці прізвища: О.М. Сич, Р.Б. Зелик, Р.Р. Марцінків – усі чоловіки, хто б сумнівався. Вони пішли навіть далі від недолугої версії “Спочатку заборонити, потім розібратися” Шкіля і вирішили невимушено залізти не лише в чужі труси, але ще й у голови.
Чому?

Френдстрічкою навіяло згадку про нещодавно читане:

Бригадный генерал, теперь уже генерал армии, еще больше поразил население, объявив в Сезаре всеобщее голосование по утверждению его в должности губернатора. Он победил легко, без подтасовки, а составить ему конкуренцию пытались одни коммунисты. Они злобно грызлись из-за выбора единого кандидата, и в результате электорат левых распылился между девятью многообещающими фигурами, которые в предвыборных выступлениях исключительно обзывали друг друга лакеями капитализма, ревизионистами, реваншистами, троцкистами и марионетками буржуазии. Большинство населения, не знакомое с технической терминологией левых, проголосовало за единственного кандидата, говорившего понятными словами, – потому бригадный генерал, теперь генерал армии Хернандо Монтес Coca, и победил так легко.

Це з Война и причиндалы дона Эммануэля Луї де Берньєра, і там є ще зліші місця :Р А загалом книжка хоча й дуже специфічна (гротеск він такий), але прикольна.

Улюблені письменниці продовжують мене радувати, хоча й по-різному )
Зненацька з’ясувалося, що у березні вийшов новий роман у Трейсі Шевальє (Це та сама, що про дівчину із перлиною та мої улюблені Remarkable Creatures)

Цього разу – про квакерів та Underground Railroad. Треба брати.

Виявляється моя улюблена на сьогодні молода урбан-фентезістка Seanan McGuire (так, я люблю цей жанр, а ще я люблю читати про ельфів-фейрі-ши, а на тлі стандартних підліткових шмарклів, якими фонтанує книжковий ринок у цьому сегменті, МакГвайр з її спокійними приємними та недурними майже-детективами справжня пусєчка) цього року на всі усюди номінована на Х’юго – за роман, новеллу та двічі – за повісті.
Переважно під псевдо за зомбячу серію (не читала, але тепер замислилася) і ще, не знаю, за що саме, під рідним ім’ям. Може, щось і отримає…

Хих, відчуваю себе просто читачем-першовідкривачем талантів :Р

Але насправді вона пише хоча й віднедавна, але дуууже багато, тож в Америці більш-менш відома. То тут її так не перекладають, що я після першої книжки з Октобер-Дей-серії, виданої російською Азбукою, пошкандибала читати оригінали

Минулого тижня із подивом дізналася, що перший том Мартінової Пісні – Гру престолів – було видано українською ще наприкінці лютого. Із подивом – бо видали книжку якось… Тихо. Нє, новина сайті видавництва є – якщо її пошукати. І в крамницях подекуди є. І за день чи два потому томисько дошкандибало до персонального баннера на Якабу (у другій половині березня, нагадаю).

Супер! На тому ж таки Літакценті вихід книжки жваво обговорюють чи під новиною про камео Мартіна в серіалі, чи під ще жовтневим! анонсом видання. Інформаційна підтримка – за межею фантастики. І то маючи такий потужний паровозик, як старт третього сезону. Український книжковий бізнес бессмысленный и беспощадный працює цікаво. Фоннати і так побіжуть купувати? Та вони здебільшого вже прочитали, а чи велику касу можна зробити на самісіньких патріотичних почуттях…

А я тут якраз останніми маюся. Брати чи ні, який переклад? Може, хтось вже щось чув, щось гортав (запропоновані видавництвом сторінки з прологу не вражають, але всяке ж бува), щось хороше про перекладача розкаже?

Виявляється у нас навіть у таку погоду носять пошту!
Серед того, що надійшло чи то у п’ятницю, чи то у суботу, я витягла із скриньки отаке листівкове диво з Росії.

Навіть не уявляю собі настрій поштарки…

А, ну й ще про посткросингові радощі: протягом тижня мені випало аж дві листівки із чоторизначними айді – тобто з країн, де витягали адреси (не факт, що відправляли) менше, аніж десять тисяч раз. Мої колекційні надбання (окрім давнішніх Еміратів) – №8075 з Казахстану та – парам! – №1005 з Уругваю. Остання – не лише рідкість, а ще й дуже колоритна. Та й прийшла вчасно – в читанні в мене зараз південний період якраз із ухилом в латиноамериканщину.

Оскільки канікульци в мене вийшли емоційно своєрідні, і попри всі намагання розслабитися й отримувати задоволення – Льоса все не відпускає
Я знову вирішила форсувати позитив )
Цього разу без котиків, цього разу про ляльок. До того ж таких, яких в мене й нема )
Певною мірою оцей пост є дуже зброченною ілюстрацією до попереднього, адже йдеться про маленьку колекцію мателлівських ляльок When I Read I Dream з чотирьох книжкових героїнь, про двох з яких останніми днями згадувалося )
і знову фотки з БарбіКолектора

Оце вкотре згадала про дилогію Маленькі жінки – Гарні дружини (чи як там їх переклали) – і вкотре розізлилася.
Зрештою, може, проблема в тому, що я читала ці книжки запізно – аж у позаминулому році. Була б малою, милою та романтичною – головний, як для мене, сюжетний стрибок минувся б легше. А так – я й досі не можу зрозуміти, якого це Олкотт робить із персонажами! Усю першу й значну частину другої книжки змальовувати яскравих та талановитих дівчат із мріями та амбіціями, а ж раптом – ша, дівки! Художниця? Письменниця? Таланти? Ніфіга. Як не геній – то й сиди й не виблискуй, а для жінкі все одне головне, що треба – заміж і дітидітидітидіти – і вона в будь-якому разі буде щасливою.

Нечесно! – обурювалася я. Сама Олкотт була цілком успішною письменницею, та й у якихось особливо патріархальних поглядах її запідозрити важко – он Вікі каже, що вона була першою жінкою, що реєструвалася для участі в виборах у своєму місті… Ну й навіщо так? На поталу публіці чи компенсація власного незаміжнього життя?.. Ех, Джо, Джо…

Ну й з Емі – майже так само. Якби дуже хотілося, то вона б цілком могла стати художницею. Особливо, якщо мала б підтримку родини. І мала б.

Оце – “Читачка” Мері Кассат. Жінки, яка стала професійною художницею попри спротив родини та нерозуміння оточуючих. Вона ще старша від умовної книжкової Емі, але подолала обставини (ненайгірші, щиро кажучи, – вона з дуже небідної родини, і Європами поїздила ще в дитинстві) і прожила довге життя – творче в тому числі. А розуміли її за життя не всі – особливо в Америці. По-перше, імпресіоністка. По-друге – жінка, що малювала переважно жінок та дітей. Чи це все ж таки по-перше? )
ще декілька репродукцій та сама Мері

Традиційне псто )
Це був насичений і справді класний рік читання. Хоча у кількісному сенсі я так і не взяла черговий _моральний_ бар’єр, було прикольно )

Отже
та-дам!

А чого ж!
2012-й у п’яти словах:
Барбі
Листівки
Стамбул
КитайськийЧай
ASongOfIceAndFire

Всьо!
Бо про все-все надто довго розповідати )))

Після чергового перегляду придивлялася-прислухалася до OST-у до Love actually:
Айяйяй – там нема моєї улюбленої пісні! (зрозуміло, якщо не рахувати Christmas Is All Around)
А і нічого – зате на ютюбі таке зачотне відео із 1975-го )))

Дивно, як іноді теоретичні міркування псуються реальністю.
Я ж бо завжди входила в ті прошарки населення, що були впевнені: нема аж нічого такого в тому, що в школах може не бути уроків російської мови.
ну дик – по-перше, спрацьовувала свята впевненість – кому не треба, тому й не треба, а кому треба – хіба ж важко?
по-друге, серед моїх знайомих ті, хто таки не вчив (невеличкий натовп киян, львів’ян та інших галичан), цілком пристойно говорять та пишуть російською. Бінго! – думала я.
по-третє… ну, треба зважати, що в школі я вчилася у Запоріжжі. У цілком російськомовній школі, де деякі учні намагалися на уроках укрмови відповідати російською (а в універі дехто так всю дорогу робив, щоправда, на парах з літератури, але в будь-якому разі мовна політика запорізьких універів на початку двотисячних – то геть інша тема). Власне під час мого чи Мєлкого навчання російська в нас була ну дуже вже не дискримінованою, тож – див. перше речення – я теоретик )

Отак жила собі спокійно та впевнено. Аж тут протягом останнього місяця мені почали випадково траплятися писання нинішніх школярів, що точно російську не вчили. Иииииии. Здається вони думають, що пишуть російською Ні, я не знаю, що вони собі думають. Але це жах. Ніколи б не подумала, що проблеми російської краятимуть серце, а диви…
Хоча завжди можна послатися на концепт “Російська як іноземна” і заспокоїтися – хто ж не помиляється. Але ж можна хоча б зі звуками-літерами в голові лад навести. Абетки різні – як дивно!
А, схоже, фіг. У тому й відмінність від справді чужих _іноземних_ – там не буде впевненості: та я ж знаю, та що тут такого!
Нє, беру стару думку назад.
І тільки репресії, тільки хардкор

Як я вже днями згадувала, моїй малій колекції виповнився рочок. Якраз під річницю санти поклали мені під ялинку одразу дві ляльки – як за кольорами обирали )))

Отже, разом з цими їх у мене тепер
тиць на недолуге групове фото