Цього разу потяг до розширення читацьких горизонтів підсунув мені найсвіжіших з романів постійної КСД-авторки Жанни Куяви. Ну як “підсунув” – не змогла пройти повз обкладинку з маками, так буде чесніше. А оскільки анотація натякала на сімейну сагу із таємницями та катарсисами, невмируща надія на цікаве читання сказала: “Беремо!”. Читання, до речі, справді було цікавим – але радше з дослідницьких міркувань.

Отже десь під Києвом – на майже-хуторі побіля невеличкого селища живуть три сестри – Софія, Лія та Мія. Софія вже заміжня, Лія – майже, Мія себе ще не знайшла, але кожне з сестер не дуже вправно орієнтується у власному житті, бо мали травматичне виховання й до того самостійного життя не те, щоб справді пристосовані. Їхня мати-співачка між гастролями завозила малечу на виховання своїм батькам і завіювалася далі. Вже й мати померла, й дід з бабою, а жінки продовжують жити під ментальним гнітом тих самих родинних таємниць та “грабель”, що їх на кожному кроці порозкидав дід-тиран.

“Гордієві жінки” мають доволі цікавий сюжет, вельми густу й автентичну атмосферу сільського життя та добряче зайвих рюшечок: філософські трюїстичні міркування, які можна сміливо оминати, місцями зайві стилістичні ігри в “текст в тексті”, тягучі діалоги, з яких радісно вихлюпуються самоповтори… Та й якщо чесно, суто жанрово – це лише ескіз сімейної саги, бо богиня з машини вибовкує всі таємниці жужмом наприкінці роману, і вони навіть не встигають суттєво вплинути на сюжет. Зате з функцією: показати, що й у наших селах такі клозети зі скелетами, шо ух! – тут все чудово.

Але попри певні негаразди й фабульну мелодраматичність “Гордієві жінки” чіпляють основною темою. Якщо спростити, вийде щось навроді: чи (або ж як?) можна оговтатися після виховання відвертим абьюзером. Відповіді та стратегії там… як на мій смак, нелінійні й спірні (наприклад, укотре згадала, чому мені так важко зрозуміти християнську практику).

Софія, хоч дивилася на нього, та перед очима побачила свого завше невдоволеного, сердитого й водночас нещасного у своїй слабкості й некерованості власними емоціями діда Гордія, якого часто ненавиділа, та частіше любила. Зокрема, й тому, що любити погану чи, правильніше, зіпсовану власним життям людину, нелегко, зате вельми важливо й корисно для душі.

Але самим лише ретельним проговоренням цього абьюзу – і тим паче, що йдеться не лише про очевидне “бив, б’є і битиме”, а ще й про менш хрестоматійне емоційне насилля (і з елементами економічного – просто-таки не текст, а художній додаток до підручника) – і неодноразовим підкресленням ненормальності того, що відбувалося з дівчатами в дитинстві, “Гордієві жінки” справді цінні. Ну і як бонус можна сприймати окремі моменти, що звертаються до ненайпопулярніших в нашому маскульті тем: нутряної ксенофобії, відповідальності перед дітьми, демонстративної релігійності, яка не обов’язково корелює з моральністю. І специфічно жіночий досвід тут прохоплюється цікаво, хоча й не без рожево-романтичних виблисків. По-своєму корисне читання як на жанр та формат. Хоча сюжетно-ідейне коло: маємо двох мудаків на всенький роман, дядько – мудак, бо мати погано виховала і з коханням не пощастило, а мати його – людина-мудак, бо такою від природи є – це, я б сказала, ой.

Ну й трохи цитаток.

Продовжувати читання “Три жінки і граблі. “Гордієві жінки”” →

Із героїчними зусиллями та допомогою Тієї-Таки-Матері затягла ці галери у порт. Не знаю, чому на останніх етапах було так важко і постійно хотілося читати те, що геть не відповідає умовам. Але подужала – ну й молодець, піду з’їм цукерок.

У порівнянні із листопадовою версією мені залишалося закрити 10 квадратиків – це п’ята частина усього виклику. Тому, згідно із заповітом сусідського президента, довелося трохи перетрахнути річний список прочитаного. На щастя, там знайшлося двійко книжок під два пункти. Ну а фінальна версія картинки отака.

Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Добила” →

Мої читацькі шляхи ходять дивними манівцями, регулярно повертаючись на свою… тему. Здається, читання історичних мелодрам українських письменниць потроху перетворює мене на Human-Guinea-Pig – піддослідного кроля, якщо по-нашому. І не те, щоб там взагалі було все настільки сумно, але… Не так часто цікаво читати рівно ті самі книжки, які подобаються моїм бабуням… І тим веселіше опинитися в ситуації, коли цілком “моя” книжка ледь не просвистіла над головою, бо мала дуже необнадійливий вигляд.

Охайне й по-своєму стильне оформлення “Звичайника” разом із анотацією конфіскували на вході всі сподівання почитати щось бадьоре й прикольне. Стримані фотоматеріали дев’ятнадцятого століття не лише натякали на сюжет формату “Кров-біда-безмежна туга”, що його так полюбляють в наших літературі й кіно, але й – як з’ясувалося – нафіг забивали власну ефектність тексту. Про монструозний спойлер прямо в анотації краще промовчу. Для тих, хто таке створює, має бути окремий казан у пеклі – і без фуфлону! Ну, думаю вже зрозуміло, що невеличка книжечка не є тим, чим здається з першого погляду. Це не опра-стайл мелодрама про страшні давні часи, як вже ввижалося. Нє, це симпатичний й дуже світлий (попри змалювання доволі страшних речей) більдунгзроман у квазі-історичних (в хорошому смислі) декораціях.

(Оця часова непевність, яка м’яко критикується в передмові, направду класна штука, бо вона створює майже міфологічний хронотоп-уроборос “Люди жиють – люди бідують – пани лютують – держави чубляться – татари скачуть – а люди жиють…” За схожим принципом написана “Земля благословенна” Перл Бак – і нобелівську лавреатку за це також шпиняли… І спалах історичної конкретизації на останніх сторінках має бути для розслабленого вже читача підбадьорливим ведром з холодною водою, а не – най їх жаба копне – підтвердженням спойлерів з анотації!)

Але я не про те. Отже – незрозуміло коли і майже невідомо де (здається, десь на Поліссі, але хіба це справді важливо…) 12-річний напівсирота Устимко зачув поклик Дороги і пішов у сезон поводирем до сліпого кобразя Мартина. Оцей Сезон – одне літо пригод та поневірянь – і складає весь сюжет, протягом якого Устим знайомиться з купою незвичних людей, взнає цікаве, оминає небезпеки та зустрічається із надзвичайним.

(Перепрошую, але я знову про позіціонування. Дуже цікаво було б подивитися на “Звичайника”, виданого у яскравішій обкладинці та зі стриманими ілюстраціями – але в підлітковій серії. Чомусь здається, що таке просування пішло б веселіше, бо зараз певності із цільовою аудиторією ніби й нема… Чи у нас на полі а-ля Рутківський видавці грати бояться?)

Надзвичайне (поряд із екскурсами в народно-альтернативно потрактовану християнську мораль) – це один з головних героїв твору. Нарешті! Нарешті мені трапився цілком повновісний український магічний реалізм – із тим невимушеним чудесним як повсекденним, яке за бажання можна пояснити раціонально, але чи треба? Бо Лілія Мусіхіна (що спеціалізується на етнографічному нонфікшині) створила дуже органічний запилюжений світ Дороги, де кобзарі мають укласти угоду із чортом (люди подейкують!), пошесть їздить каретою та гукає під вікнами, квітка папороті цвіте і пахне, а надто приязне до людей вовченя таким не з дуба впало…

Якщо подумати, то нічого аж такого в цьому тексті нема: ну українські реалії, ну історія дорослішання, ну приємні персонажі та симпатичний сюжет (не без провисань, але)… А от якесь воно правильно вибудоване й дуже затишне. Не в тому сенсі, що комфортно-солодке читання, ажніяк, а просто як добре припасована рукавичка на свідомість налазить. Мабуть, читачка-я саме такого шукала/чекала. І із задоволенням почитала б продовження (а з найбільшою насолодою не сіквел, а приквел  про мати Устима – стихівничу, там така фактура пропада!). Але щось не впевнена, що воно буде – із огляду на часи…

 

Учора навіть не згадала про те, що звітний період за челенджем підкрався. Але це не дуже суттєво: вчора також не було сил читати, тому сьогоднішні результати абсолютно тотожні вчорашнім.

Середньо-відчутний прогрес найпростіше підбити знаменитою фразою про “Я стараюсь”. Залікова таблиця має такі обриси:

Книжки, написані жінками – 34/150
Із них:
українською (паперові видання) – 5 (4)/50
англійською – 5/25
неєвропейських та непівнічноамериканських авторок – 6/25

А ближче?

Продовжувати читання “Другий місяць #bookchallenge_ua” →

Продовжуючи перебирати сабжеві стоси, цього разу я подалася у бік найсвіжіших надбань КСД. “Вересові меди” вселяли надію авторкою – про Надію Гуменюк читала багато приємного. Частково ці сподівання виправдалися – це справді пристойно написана книжка (а ще – справді роман, на відміну від деяких книжок-героїнь попередніх оглядів). Але написана вона, ні, не чудернацьки – просто не так, як можна було б очікувати сьогодні.

Традиційно вже цитую ГудРідз:

Гарний і дуже _правильний_ історичний роман за життє – ну або ж за дівочу долю.

Потенційна шкільна класика: міцно збитий текст, написаний гарною мовою – і аж до несподіванки олдскульний. Село-центричний до нестями, підкреслено цнотливий, ідейно виважений. Дуже цікавий побутовими деталями і стандартний – під лінієчку – в сюжетних поворотах. Здається, ось-ось, оно воно, ще трохи – і буде щось незвичне, незнайоме, оригінальне, таке, що й мені-вередусі під шкіру залізе. А нє, зупиняється за півкроку. “Вересові меди” – якраз такі, якими б мали бути, аби увійти в той літературний канон, що його так і не написали – двадцять, тридцять, сорок років тому… Свята справа – заповнювати лакуни, але такий вояж в літ-машині часу залишає по собі дивне враження.

Але це конспект, а деякі тези можна (й треба) пояснити.

Продовжувати читання “Сучасний-український-жіночий історичний роман: “Вересові меди”” →

Сьогодні забрала з пошти останню “підфорумну” посилку – від видавництва “Богдан”. Результати мого порівняно скромного шопінгу виглядають отак. Усе, крім Бічер-Стоу – новесенькі новинки, дещо вже прочитано (а щось з цього – піде на обмін), інше – чекатиме на свою чергу. Для почуття “Задоволена, як три стада слонів” дечого все ж таки не вистачає, але в цілому – уняня!

І, оскільки дещо з вішлиста повикреслювалося, треба його поповнити.

Під катом буде мій “післяфорумний” перелік: те, що не потрапило у попередні огляди. Бо запізно анонсували. Чи надто тихо. Чи я просто не звернула увагу на потенційно цікаві книжки. А про них треба знати.

Продовжувати читання “Мій віртуальний Форум: Результати та Відкладені можливості” →

Відколи роман Каті Петровської Vielleicht Esther прогримів на пів-Європи ще до повної публікації, можна було б не сумніватися в тому, що українською його ось-ось перекладуть. “Ось-ось” трохи забарилося, але куди ж тут подінешся. “Мусимо відверто визнати, що тема Бабиного Яру, яка тривалий час вважалася у нас абсолютно табуїзованою, й досі не отримала ще належного висвітлення ні в науковій, ні в художній літературі”, – визнає Петро Рихло у післямові до роману. То добре, що хоч хтось написав це за нас?

Але з цим “за нас” вийшло цікаво. На мій подив, заявлена родинна історія про Голокост (а такого, нехай в перекладах, вже довелося прочитати багацько) на ділі виявилася ще й розповіддю про болісне віднайдення ідентичності – крізь лакуни, через опір середовища, не-завжди-розуміння близьких, непевність власного уявлення про _належну_ світобудову – і воно виявилося таке “Про мене”, що просто дрижаки беруть.

Радше історіографічний, аніж історичний, роман, родинна сага в багатьох частинах клаптиках, нелінійна оповідь із безліччю алюзій, складним синтаксисом та кучугурами вставних речень, через які перечіпається нетренована уява… І за всім оцим – шалений потік незвичних імен, незнайомих людей, чиїхось родичів та чужих мерців.

Одного дня переді мною раптом постали мої родичі – ті, з глибокого минулого. Вони мурмотіли свої благі вісті мовами, що звучали знайомо, і я подумала, ну от, з ними родинне дерево враз розквітне, я заповню прогалини, зцілю почуття втрати, але вони стовпилися переді мною тісною юрбою, без лиць, без історії, як світлячки, що освітлюють невеличку пляму перед собою, кілька вулиць чи подій, але не самих себе.

Інженери, вчителі глухонімих дітей, майже-оперна співачка, сільськогосподарник-тваринник (один-однісінький!) та його троянди, численні Геллери та Леві, діти війни та тієї ж війни старі, померлі, замордовані та ті, що вижили – коловорот фактів, спогадів, здогадок про чуже життя…

(затягує кудись глибоко й не дає дихати, аж поки починаєш підгрібати до себе щось своє, вибудовувати власні мури, міркувати, а куди б оце прилаштувати ту цеглинку, який сенс має отой камінчик, хто кому сват та брат, як мій прадід з Леонтія перетворився на Леоніда, чому інші пра-пра-прабаба та дід все життя розмовляли різними мовами, і жодне з них не вивчило інакшої, а хто був батьком того старшого двоюрідного брата моє ще одної баби, того, що разом із її рідним братом померли малими у Голодомор, а чи правда, що сестра діда під час війни вмерла від страху, а не від чогось гіршого, а що саме сталося з братами мого ще одного прадіда, бо всі казали “А розкуркулили старого діда з усіма його синами”, а скільки було ж тих синів, і хто і як прожив життя, бо якось напевно прожив, бо бабуся точно (точно ж?) навідувала двоюрідних сестер… тільки незчуєшся як родинне дерево обернулося корчем і впевнено затягує тебе мене на дно…)

… в якому Катя Петровська вже покопирсалася, поназбирувалася всякого й розповіла, що змогла.

Може, я мало читаю, але якось ще не траплявся текст, який настільки просто й чесно оповідає про спроби збудувати себе на пострадянському згарищі ідентичностей. Катя Петровська пояснює німецькому читачеві, що це таке – вирости “радянською людиною” (тм). Але ця тема ой яка незайва й для читача українського.

(А я ніби майже на покоління молодша від авторки, й СРСРу, вважай, не нюхала, і життя проживаю геть інакше, але чужі коливання та поштовхи виявилися пекуче знайомими, подібні в дрібничках, в інтелігентському узагальненні, у ввічливому замовчанні, у витісненні національного в царину кулінарного, в обережному запихуванні буквальної материної мови – mother language – в дальню шухляду “бо хіба жІ вже дітям знадобиться?..”)

Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, в плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?

Нехай історія вже роздала усім карти, ці карти ще можна перетасувати, запам’ятати, оцінити козирі, врахувати розклади, придивитися – й рушити в той бік, де берег виглядає… ближчим? гостиннішим? ріднішим? своїм? Що для цього потрібно й наскільки тут важить пам’ять?

… мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, та я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися, був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках.

(Язык, дім, забравен бряг… це боляче – проростати історією, яку не те, щоб справді добре знаєш, дозволити майже незнайомому родинному дереву рости крізь тебе)

аж надто коли те дерево рясно заливалося кров’ю. Те, що зробила в “Мабуть Естер” Катя Петровська, може зрезонувати так дивно, що вже важко оцінити літературний бік справи. Але з тим тут все теж цікаво. Не знаю, чи це справді найцікавіша книжка цього Форуму, але в моєму читанні – один з найкращих романів власної п’ятирічки.

Я сама собі заборгувала купу постів, але за цей випадок справді соромно. Не діло залишати справу не закінченою, особливо, як я вже анонси вішала. Тому продовжую показувати цікаві картинки з українськими марками.

Якщо із зображенням реальних осіб ситуація передбачувано сумна, з етнографією – навпаки майже радісна, то із розділом “Різне” в Укрпошти буває по-різному (перепрошую за банальний каламбур).

Зі спортом все нічогенько. Жіночих фігур там чимало. І, що приємно, узагальнені спортсменки є не лише гімнастками чи фігуристками.

Продовжувати читання “Жіночі образи поміж українських марок. Частина 3: Спорт, мистецтво, всяке різне” →

Здається, цього року Форум трапиться без мене, але це не заважає плекати агресивні DoWant-настрої (пам’ятає картинку з білочкою?). Тому в цьому вішлистовому випуску будуть лише новинки – книжки, що виходять просто зараз або вийдуть у першій половині вересня.

Пункт номер один у нас з категорії “Та невже?”. Бо цю книжку обіцяли давно.

Півцарства за. Конні Вілліс абсолютно божественна, а Думсдей Бук – книжка, що дуже ефективно вимотує душу. Я вже й призабула, що худло може провокувати такого масштабу катарсис. А, ну раптом хто не в курсі – йдеться про темпоральне “попаданство”. Ківрін, студентку історичного, відправляють у Середньовіччя, але трохи лажають із розрахунками (уже маю книжку).

Далі у випуску:

Продовжувати читання “Книжковий вішлист: Форум наближається” →

Продовжуємо розмову – цього разу просто про красиві картинки.

Якщо серед зображень реальних осіб жінки складають категоричну меншість, то коли мова йде про картинки з етнографії – ситуація змінюється. Жіночі зображення використовуються (разом з чоловічими й самі по собі), здається, набагато частіше, ніж суто чоловічі (хіба що марка презентує якийсь традиційний тип чоловічої діяльності – таке теж бувало). Причини, мабуть, очевидні – більший градус кавайності плюс прикольні строї. Жіночі ролі там цілком традиційні, але, дивлячись на серії марок деяких держав взагалі важко повірити, що у них там жінки є. З Україною не так.  А загалом “етнографічні” марки поділяються на кілька типів:

* презентація побуту/традиційної діяльності;

* презентація (елементів) костюмів;

* презентація традицій (переважно обрядів).

І це логічно – все ж таки марки – штука експортна, і серед них є надзвичайно прикольні.Далі я спробую згрупувати марки за цима умовними категоріями. Рік випуску окремо згадувати, мабуть, не буду – його можна роздивитися на зображенні Але якщо з’являться питання – запитуйте.

Отже приклади корисної  діяльності опинилася на марках вже у перших серіях, що були видруковані за незалежності. Була така лінійка “Давня Україна”, у неї входили марки “Чумаки” і всякі інші. Ну й “Жниці” були.

Трохи раніше вийшло кілька марок, присвячених діяспорянам. У рубрику згодяться.

Продовжувати читання “Жіночі образи поміж українських марок. Частина 2: Відблиски етнографії” →

Писати про книжки, які цікаві за змістом, але не подобаються за формою, чи не найважче. Особливо, коли йдеться про справді значущий зміст – тоді усі “Ну чому ж воно так важко читається?!” здаються нечемними. Ну, таке вже воно є. Мені не пішло, але розповісти варто.

Волєю судєб (а насправді – це абсолютно випадковий збіг) протягом останніх двох тижнів мені зустрілися два сабжа про Другу світову війну на українських теренах. Причому в першому випадку йдеться про окупацію підрадянської України, а в другому – переважно про “Перші Совєти” на Галичині. І ці книжки таки залишають по собі відчуття різних воєн…

Перший роман – “Вільний світ” Тетяни Белімової, прочитати який (якшо чесно) спонукала схвальна рецензія Антона Санченка. Це дуже стисла сімейна сага на дві родини, у якій більша частина безпосередньо змальованих подій відбувається у 1940-х.

Як для сімейної сага це направду невеличка книжка, в яку вмістилися згадки про Голодомор, розповідь про початок окупації Києва, оповідь про буття остарбайтерів у Німеччині, короткий огляд емігрантських настроїв тих “остів”, що вирішили не повертатися в СРСР, мотиваційні замальовки про тих, хто все ж таки повернувся, ремарки про “Як жилося за Завісою людям, у яких знайшлися родичі на Заході” і – через кінець вісімдесятих-початок дев’яностих аж до сьогодення. Між тим центральна частина стосується якраз остарбайтерів – усе інше дається плюс-мінус пунктиром, включно із концтаборами чи тим-таки окупованим Києвом. А Київ там цікавий (про що кажуть всі, хто книжку читав) – головні тутешні герої жили на Трухановому, поселення на якому по війні відновлювати не стали.

А взагалі – побудова “Вільного світу” добряче підгодовує синдром несправджених очікувань. Адже починається роман як історія про родину із трьома дочками (і десь там за обрієм майорить ще й син, щоправда, “найстарший, найкоханіший”), а, виявляється, головний герой там – хлопець-остарбайтер. Сюжетні лінії порскають в різні сторони, сходяться-розходяться, минають чекпойнти, але чомусь не там і не так, як мені ввижалося б… І то вже не кажу про те, як воно написано. Проте… Дивний й нечастий випадок – у “Вільному світі” зібралися майже всі нелюбі моєму серцю стилістичні прийоми: нав’язлива присутність “горішнього” автора, спекуляція на лейтмотивах, нав’язливі образи (один з головних – власне _назва_), логічні повтори, шалена кількість риторичних питань, на які миттєво даються риторичні відповіді (“Довіряють? Довіряють…”), тонни безособових речень та стрункі синонімічно-логічні лави “однорідних” (нє, іноді чесно однорідних) такого штибу: “Це – вторинне – сурогат – швидше даність – безвихідь?”. Одним словом – по-багатому написано, думала, під кінець кривавими слізьми вмиюся, але в останній третині тексту принад поменшало (чи я звикла).

З цієї точки зору “Вільний світ” став кактусячим читанням, але ж поміж стилістичними красотами там згадується – фіксується – проговорюється (пардон, не втрималася) документально точний досвід старших поколінь. У міру типізований і до того ж – упізнаваний. (Мамо, а у вас на селі було таке, щоб люди отак?.. – Та ніби ні, хоча, ти знаєш… Було!). Тож аж радити не буду, але переглянути – рекомендую. Може, краще зайде, ніж мені.

За дивним збігом другу книжку у цьому міні-огляді побудовано за схожими кресленнями, проте – офіційно. Тут теж починається і закінчується все розповіддю про дівчину, що дорослішала під час війни (а головним героєм двох частин роману з трьох є чоловік), але технічно зроблено цікавіше. І хоча я і до таких цікавинок готова не була. Це “Корнелія” Надії Мориквас – свіжовиданий “Старим Левом” документальний роман про воєнні Дрогобич-Борислав-Львів.

Продовжувати читання “Маленька людина та велика війна. Або ж Сучасні-українські-жіночі історичні романи. Vоl 2” →

Цього року я з Арсеналом була на “Ви” і пропустила купу подій. Серед них – потенційно цікаву презентацію “Український історичний роман: жіноча версія”. Цікаву і темою, і тим, що з двох пропонованих до обговорення книжок – “Звичайник” Лілії Мусіхіної і “Марта” Лілії Черен – другу я вже встигла прочитати. “Тематично” роман і справді історичний. Хоча…

Отже, за формою “Марта” дійсно може вважатися багатофігурним історичним романом, АЄОА – 250 сторінок, в які просто не вмістилися всі намічені сюжетні лінії (окрім центрової, вона пряма, як молода тополя), та й епоха увійшла пунктиром. Обрані час і дія, між іншим, цікавезні: Київ з 1918 до 1934 з усіма хвилями воєн, НЕПом, згортанням коренізації та відголосками Голодомору. Матеріал шикарний, робота авторки в архівах помітна неозброєним оком, але з точки зору проблематики маємо якраз сабж.

Власне субжанрово українська “Марта” страшенно нагадує англійських “Янголів Черчилля“, що я їх читала восени. Це чесний чік-літ із елементами coming-of-age novel на історичному матеріалі, де в центрі уваги дорослішання та любовні гаразди й негаразди дівчини з села, що мріяла стати модисткою в місті. Проте “Янголи” здалися мені збалансованішими, бо там історичне тло жорстко “дозоване” під фабулу – про особливості Другої світової для Англії розповідається стільки, скільки потребують колізії історії головної героїні. У “Марті” все не настільки струнко. Сюжет фактично повісті періодично хиляє в сторону, аби показати якнайбільше (ага, і включити в себе жменьку штампів традиційних поворотів). І подібна нерівномірність: у нас тут про Марту та її кохання чи про долю України та майже всіх основних верств її населення? – під кінець книжки збиває з ритму читання. Там якраз закинуті другорядні лінії швиденько закриваються “явочным порядком”.

І все ж на тлі того, що в українській літературі останні роки видається як “ретро-мелодрами” (згадала й здригнулася) історичною адекватністю “Марта” безперечно радує. Та й загалом – книжка вийшла симпатична. Але якраз як мелодрама вона для мене не злетіла. Спостерігати за героїнею було цікаво, за її стосунками з жінками (тест Бехдель проходить) – також. Купа примітних детальок, яких просто не могло б бути в про_чоловічому тексті, радувала око, а Київ, Київ! – але ж там ще є чоловіки, дуууже специфічні любовні лінії і аж надто бадьорий гепі-енд. Not my shoes.

Проте авторку запам’ятала, сподіваюся, вона ще писатиме подібне ретро. Бо матеріал того вартий, а Лілія Черен –  кандидат історичних наук, що спеціалізується на тій епосі )

думаю взятися за Майже ніколи не навпаки Матіос. уже навіть зняла суперобкладинку та ходжу навколо.
видана вона, ніде правди діти, вай-вай-розкішно. приємно в руки взяти та погортати.
але окрім суто практичних міркувань про те, що через екстер’єр книжка стала невиправдано дорогою… мене ця її шикарність на якомусь рівні дратує.

розкішно видана книжка. хочеться навіть руки помити перед тим, як за неї взятися.
обережно гортати сторінки. повільно роздивлятися малюнки.
шанувати кожен аркуш. читати з повагою. мабуть, навіть вголос. родини, що зібралася навколо каміну, йопт.
читання як освячена дія. як коли книжки були рідкісними та коштовними. із повним усвідомленням почесності власної читацької місії.

а як на мене, це – анахронізм.
а книжка має бути зручною та _затишною_