Мої читацькі шляхи ходять дивними манівцями, регулярно повертаючись на свою… тему. Здається, читання історичних мелодрам українських письменниць потроху перетворює мене на Human-Guinea-Pig – піддослідного кроля, якщо по-нашому. І не те, щоб там взагалі було все настільки сумно, але… Не так часто цікаво читати рівно ті самі книжки, які подобаються моїм бабуням… І тим веселіше опинитися в ситуації, коли цілком “моя” книжка ледь не просвистіла над головою, бо мала дуже необнадійливий вигляд.

Охайне й по-своєму стильне оформлення “Звичайника” разом із анотацією конфіскували на вході всі сподівання почитати щось бадьоре й прикольне. Стримані фотоматеріали дев’ятнадцятого століття не лише натякали на сюжет формату “Кров-біда-безмежна туга”, що його так полюбляють в наших літературі й кіно, але й – як з’ясувалося – нафіг забивали власну ефектність тексту. Про монструозний спойлер прямо в анотації краще промовчу. Для тих, хто таке створює, має бути окремий казан у пеклі – і без фуфлону! Ну, думаю вже зрозуміло, що невеличка книжечка не є тим, чим здається з першого погляду. Це не опра-стайл мелодрама про страшні давні часи, як вже ввижалося. Нє, це симпатичний й дуже світлий (попри змалювання доволі страшних речей) більдунгзроман у квазі-історичних (в хорошому смислі) декораціях.

(Оця часова непевність, яка м’яко критикується в передмові, направду класна штука, бо вона створює майже міфологічний хронотоп-уроборос “Люди жиють – люди бідують – пани лютують – держави чубляться – татари скачуть – а люди жиють…” За схожим принципом написана “Земля благословенна” Перл Бак – і нобелівську лавреатку за це також шпиняли… І спалах історичної конкретизації на останніх сторінках має бути для розслабленого вже читача підбадьорливим ведром з холодною водою, а не – най їх жаба копне – підтвердженням спойлерів з анотації!)

Але я не про те. Отже – незрозуміло коли і майже невідомо де (здається, десь на Поліссі, але хіба це справді важливо…) 12-річний напівсирота Устимко зачув поклик Дороги і пішов у сезон поводирем до сліпого кобразя Мартина. Оцей Сезон – одне літо пригод та поневірянь – і складає весь сюжет, протягом якого Устим знайомиться з купою незвичних людей, взнає цікаве, оминає небезпеки та зустрічається із надзвичайним.

(Перепрошую, але я знову про позіціонування. Дуже цікаво було б подивитися на “Звичайника”, виданого у яскравішій обкладинці та зі стриманими ілюстраціями – але в підлітковій серії. Чомусь здається, що таке просування пішло б веселіше, бо зараз певності із цільовою аудиторією ніби й нема… Чи у нас на полі а-ля Рутківський видавці грати бояться?)

Надзвичайне (поряд із екскурсами в народно-альтернативно потрактовану християнську мораль) – це один з головних героїв твору. Нарешті! Нарешті мені трапився цілком повновісний український магічний реалізм – із тим невимушеним чудесним як повсекденним, яке за бажання можна пояснити раціонально, але чи треба? Бо Лілія Мусіхіна (що спеціалізується на етнографічному нонфікшині) створила дуже органічний запилюжений світ Дороги, де кобзарі мають укласти угоду із чортом (люди подейкують!), пошесть їздить каретою та гукає під вікнами, квітка папороті цвіте і пахне, а надто приязне до людей вовченя таким не з дуба впало…

Якщо подумати, то нічого аж такого в цьому тексті нема: ну українські реалії, ну історія дорослішання, ну приємні персонажі та симпатичний сюжет (не без провисань, але)… А от якесь воно правильно вибудоване й дуже затишне. Не в тому сенсі, що комфортно-солодке читання, ажніяк, а просто як добре припасована рукавичка на свідомість налазить. Мабуть, читачка-я саме такого шукала/чекала. І із задоволенням почитала б продовження (а з найбільшою насолодою не сіквел, а приквел  про мати Устима – стихівничу, там така фактура пропада!). Але щось не впевнена, що воно буде – із огляду на часи…