І ще один “сезонний” пост. Моє читання набуває панічного характеру: треба закрити цей челендж, і географічний, і b00kchallenge_ua не образити… А хочеться читати не те, що треба, а щось миле й простеньке: ненапряжне фентезі чи затишні детективи. Та хоч чик-літ, зрештою – не люблю зиму, потребую компенсації! Подивимося, що переможе.
А зараз річний залік має отакий вигляд.
Що додалося у порівнянні із минулим місяцем?
Продовжувати читання “Reading Challenge 2015. Лишився місяць”
Якимось дивним чином сезон мертвих дівчаток в цьому блозі триває. Сьогодні йдеться про книжку, анотація до якої чомусь так зачепила свідомість, що довелося посунути на її користь усе недочитане (вірніше, англомовну його частину). Бо анотація обіцяла щось незвичне – японський кайдан в американських декораціях, написаний філіппінкою (японського ж походження) Rin Chupeco. Причому це відверто підлітковий роман, в якому головна героїня – нє, не бідна-нещасна проклята дівчинка. Вірніше, якраз навпаки, капітально проклята – вона (на секундочку на три сторіччя ) і є традиційний для жанру зловрєдний привид. Ого, сказала я і хутко побігла шукати цю “Дівчину з колодязя“.
Сюжетний зачин повністю збігається із заповітом нашого класика: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю волю окропіте”. Колись дуже давно юну служницю Окіку зрадили, занапастили, закинули в колодязь. Дівчина не вижила, але Onryō з неї виросло трохи нестандартне. Окіку – соціально корисний мстивий дух. Вона мандрує далекими краями, жорстоко страчуючи… чоловіків, які вбивають дітей. Тим самим звільняючи душі померлих малих.
Фактично “Дівчина з колодязя” є місточком між фольклорною та літературною версіями Історії про дев’ять тарілок (Вікі стверджує, що надзвичайно коштовна порцеляна, в знищенні якої звинуватили легендарну Окіку), є дельфтською – як це мило!), проте викрученим на користь головній ідеї. Поза “кайданною” логікою книжка є типовою підлітковою повістиною. Є хороша правильна дівчина. У хорошої дівчини є проблемний кузен із матір’ю в божевільні. І кузена треба рятувати не лише від злої долі потенційно асоціального підлітка, а ще й від причепливого маніяка. “Кайданна” частина теж доволі стандартна: усе не таке, як вам здається, прокляття, одержимість злим духом, дивні маленькі дівчатка, що бачать те, чого не має бути, лампочки гаснуть, безголові птахи падають з неба, темрява підкрадається зненацька, усюди вода, і щось – лізе з колодязя (привіт, The Ring – під час першого перегляду з переляку ледь не писяєшся, а це, виявляється, класичний штамп обіграли) – достатньо подивитися 4-5 японських чи під-японських горорів – і стилістика нічим не здивує. Але попри просту ідею, передбачуваний сюжет, дратівливо-дивний стиль та надмірну кінематографічність “Дівчина…” бере розм’яклу читачку якоюсь… щирістю, мабуть. Бо йдеться про збоченний, але _робочий_ спосіб виправити ґандж світобудови.
Продовжувати читання “Нова користь зі старих кайданів. The Girl from the Well”
Трохи дивно закінчувати в листопаді те, що було розпочато влітку, але вже треба – припікає. Бо, по-перше, якось воно негарно виходить. А, по-друге, я ж обіцяла собі ще один челендж, який чудово пасуватиме до додаткових умов #bookchallenge_ua.
Тому нашвидкуруч закінчую огляд: а що ж я вже встигла прочитати із номінантів на Міфопоетичну премію.
Згідно із традиційним для цих оглядів зворотнім відліком: виявляється, 1999 рік був ще й не найгіршим.
Адже дорослу премію тоді взяв гейманів “Зоряний пил” – вже стара й майже добра історія про хлопця, що знайшов зірку.
А в дитячому шорт-листі того року з’явилася ще відоміша книжка. І так, я знову нічого не кажу про – цього разу першого – “ГП“, бо що ж тут можна ще сказати.
1998 рік теж у мене вийшов незлецьким.
У дорослій номінації першою серед рівних тоді стала Антонія Байєтт із своїм “Джином в пляшці “Солов’їне око“. Це маленька прозора й лірична повість про те, як корисно відвідувати музеї, їдучи на наукову конференцію до Туреччини.
Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (від початку до 1999 р)”
Мені дедалі частіше трапляються досить специфічні книжки, орієнтовані на широке читацьке коло. Читання жінок-авторок, що пишуть про жінок-головних героїнь – це стандартна програма, зрозуміло. І чимала частина цього читання припадає на мейнстрім/жанрову/масову літературу – в цьому також нічого дивного. Але лише нещодавно я збагнула, що в деяких книжках це поєднується в дуже прикольний спосіб. І з’являються ті самі гостросюжетні романи _для всіх_, сюжет яких побудований на проговоренні суто жіночого життєвого досвіду. Тобто жінка-героїня в них вже не “загальнолюдько” й не екзотичне створіння, логіку якого фіг збагнеш. Але водночас такі книжки пручаються спробам загнати їх у гетто “Жіночої прози” з окремими полицями та незрозумілим принципом формування – чи то за статтю авторок, чи то за портретом умовної читачки, чи то за темою чи жанром… Здається, саме так пахне маркетингова #перемога.
Ну і як завжди буває, ходять такі книжки парами. Цього разу до мене прийшли моднючий трилер та готичний янг-адалт – загальновідома “Дівчина у потягу” та “Казки для дівчаток Вайлд“.
У першому випадку я б могла й не звернути увагу на певні особливості, якби мені прямо не вказали: “Подивись-но, як воно розраховано на те, щоб середня англійська читачка знайшла собі щось близьке в героїнях”. Еврика! Так, “Дівчина…” і справді дуже побутовий трилер. Причому в побутовості своїй якийсь майже рідний. Але це той побут, на який звернуть увагу радше читачки, аніж читачі.
Цитуючи написане для ГудРідз:
Дівчина у потягу by Paula Hawkins
My rating: 4 of 5 stars
Треба усвідомити очевидне: мене лякають британські трилери. Мене лякають британські соціально-побутові трилери. Мене лякають британські соціально-побутові жіночі трилери. Спочатку Elizabeth is Missing, від якої хотілося сховатися під ковдру, але ковдри не було – було лише крісло в сидячому Хюндаї. А тепер от – “Дівчина у потягу”.
Звісно, якщо намішати _правильний_ коктейль – налякати нескладно. Взяти упізнавані ситуації, дрібні побутові маркери, багатьом (чи я помиляюся?) добре знайомі дзвіночки депресії чи паранойї, а потім додати ще кілька інгредієнтів із радикальнішою дією – ненадійного оповідача, відголоски божевілля, трохи впевненості, що в кожної стіни є вуха та ікла, а рідний дім – ніфіга не твоя фортеця… Взбовтати. Ще раз взбовтати. І ще – коктейль готовий. А зміцнює його це паскудне відчуття непевності між звичним та надзвичайним. У книжці три більш-менш банальні героїні, що живуть свої більш-менш банальні життя – щасливі та нещасливі, але цілком стандартні. Тільки банальність та стандартність не рятує від того, що одного літнього дня світ може тріснути. І життя перетвориться на жахіття так спритно, що й не встигнеш це зафіксувати. оце насправді й страшно. Хіба ні?
Воно й ніби звичний трилер із ненадійним оповідачем, котрий чи то бачив щось, чи то не бачив, а може й взагалі вигадав. От тільки оповідач тут – оповідачка, ненадійна через власний алкоголізм (картина сором’язливо-прихованого жіночого алкоголізму додається), через депресивне напівбожевілля (суто жіноча причина з’їхати дашком додається), яка заздрить чужому ідилічному життю (жіноча версія ідилічного сімейного життя додається).Та й сюжетні домінанти якщо й не універсальні (бо таки жіночі), то дуже поширені – суспільний тиск, зав’язаний на материнство, та домашнє насилля в його найпотаємнішій газлайтинговій формі – емоційного садизму.
Продовжувати читання “Про-жіноча жанрова література. Пола Гоукінз та Елліс Нір”
Продовжуючи розгрібати борги, повертаюся до теми, яку я полишила була на півслові.
Отже мої міфопоетичні читацькі щоденники дошкандибали до початку нульових.
З 2004 роком все класно – там я також читала переможицю в дорослій категорії. І це була Sunshine Робін МакКінлі.
Я навіть не знаю, як описати цю really weird книжку. Це м’яка і дуууже повільна постапокаліптика, похмуро-романтична вампірятина, історія віднайдення сили та виробничий роман про пекарку. Але разом з тим – незвичний, прикольний та стильний роман. А ще саме тут міститься моя найулюбленіша еротична сцена з усіх дотичних жанрів. Якщо чесно, там справа навіть не дійшла до чогось справді цікавого, але пробирає круто! (чи то я – стара збоченка).
Нічого іншого за той рік я не читала, хоча там у списках кілька ультра-відомих речей, включно із Пратчеттом. Ну, так вийшло.
Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2000 – 2004 рр)”
У цьому випуску книжок буде більше, але про кожну, мабуть, коротше. Бо вже хочеться швидше покінчити із ретроспекцією.
Відмотуючи час назад, мушу констатувати: з 2009 роком в мене повний “дорослий” фейл. А от з дитячого списку знаю, вважай, половину.
Хоча з переможницею того року в мене категорично не склалося.
Про Graceling Кристін Кашор кажуть, що це вартісна книга. Але мій мозок, нормально сприйнявши концепцію таких особливих індивідуальних обдаровань, що серед них є й спричинення смерті, згодом зламався десь на третій главі. Не повірив він у героїню, шкода.
Із іншими книжками з шортлисту пішло краще.
House of Many Ways – третя книжка із “замкової” трилогії Діани Вінн Джонс не дуже схожа на попередні, але сподобалася більше, скажімо, за другу. Це якраз чудовий випадок змалювання _побутової_ магії – як частини нехай своєрідного, але повсякдення (навроді Робін МакКінлі, про яку я так багато торочу). Ну й героїня-книгоманка там прикольна.
Серед інший номінантів того року був Ніл Гейман, і це такий класичний-класичний Гейман _для дітей_.
“Истории с кладбищем” дуже складно знайти відповідний стосик у каталозі. Формально це більдунгсроман, ну й що, що хлопчина зростає на цвинтарі серед привидів та з вампіром-гувернером. Неформально – постмодерновий пазл з алюзій, пародія на вікторіанську та неовікторіанську готику, конспірологічний детектив для середнього шкільного віку… Та багато чого насправді. Цікаво, але якось… Аж надто вишукано – вдивляння в гвинтики та коліщатка “Як жеж це зроблено?” захоплює більше, аніж сюжет.
Йдемо далі.
Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2005 – 2009 рр)”
Я вже була письмово пообіцяла взяти блогове “шефство” над Міфопоетичною премією. Бо мені потрібні додаткові стимули, аби а) частіше писати про фантастику/фентезі; б) більше читати англійською; в) мені просто подобаються тамтешні шортлисти художньо-літературних номінацій, більшість яких дотягує до планки “Загортайте усе!”. Тож я готова взяти на себе обітницю кожного місяця звітувати про прочитання якоїсь книжки з номінованих. Але спочатку треба швиденько, в кількох реченнях, згадати вже читане. Воно того варте.
Найпростіше йти у зворотньому напрямку, тому сьогодні йтиметься про книжки-пошукачки останніх років.
Шортлисти 2015 року провокують замріяне “Оу!”. Не те шоби: “А хто всі ці люди?” – але про лавреаток в обох (доросла та дитяча) категоріях я раніше не чула, та й взагалі – “особисто” знайома лише з трьома авторками на два списки. Зате в одному випадку я все ж читала те, про що йдеться, бо на премію гуртом претендувала бретонська трилогія Робін ЛаФіверс, перші два томи якої мені вже траплялися.
Йдеться про цікаве криптоісторичне фентезі із міфологічними мотивами та міцним історичним підґрунтям. Кінець 15 століття, Бретань ще незалежна, але недовго їй лишилося… У центрі оповіді – загадковий монастир, де в ім’я святого Мортейна послушниць виховують… найманими вбивцями. Звучить стрьомно, але – якщо не пристьобуватися – маємо непогане пригодницьке читво, яке ненав’язливо знайомить із історією, а ще є цілком профем. От тільки перша книжка мені сподобалася більше – вона рівніше й спокійніше написана (хоча одна з перших сцен змальовує спробу зґвалтування), бо там рівніша й спокійніша головна героїня – дівчина-селянка з проблемним бекграундом. У другому романі більш вигадливий сюжет, але також психічно нестабільна героїня-аристократка (причому не дуже переконливо прописана) і купа триггерів щодо домашнього насилля. Через все це читання – категорично недитяче, але старшим підліткам може бути цікавим – дівчатка з арбалетами/отрутами втягуються в політику і все закрути…
Серед номінантів 2014-го вже купа знайомих імен, але читала я тільки роман, що того переміг у дорослій категорії – “Голем та Джинн” Хелен Векер.
Продовжувати читання “Міфопоетична премія – дайджест читаного (2010-2015 рр)”
Здається, цього року Форум трапиться без мене, але це не заважає плекати агресивні DoWant-настрої (пам’ятає картинку з білочкою?). Тому в цьому вішлистовому випуску будуть лише новинки – книжки, що виходять просто зараз або вийдуть у першій половині вересня.
Пункт номер один у нас з категорії “Та невже?”. Бо цю книжку обіцяли давно.
Півцарства за. Конні Вілліс абсолютно божественна, а Думсдей Бук – книжка, що дуже ефективно вимотує душу. Я вже й призабула, що худло може провокувати такого масштабу катарсис. А, ну раптом хто не в курсі – йдеться про темпоральне “попаданство”. Ківрін, студентку історичного, відправляють у Середньовіччя, але трохи лажають із розрахунками (уже маю книжку).
Далі у випуску:
Продовжувати читання “Книжковий вішлист: Форум наближається”
Тільки-но дочитала другу книжку з Fairyland-циклу Кетрін Валенте: історії про дівчинку Вересень, що потрапляє в Чарівний Край із виразним кельтським (але не лише таким) присмаком. Перша книжка мені зайшла краще, але вона багато в чому ближче до постмодернової забавки з тих, що дорослі верещать від радощів, аніж до правдешньої книжки для середнього шкільного віку. Друга книжка з циклу вже в цьому сенсі рівніша та виваженіша. Мабуть, з педагогічної точки зору це крутіше, але мені вже не настільки весело. Енівей, оцих самих виховних моментів у творі чимало, і вони цікаві. Центрова тема – свобода волі та вчинків. Але є ще дещо 🙂
… когда охотники увидели, как мы превращаемся, и узнали наш секрет, они захотели большего, чем жаркое из оленины. Они воровали наши шкуры и прятали их от нас, а когда твоя шкура у кого-то в руках, ты остаешься с ним и занимаешься стряпней и уборкой, и рожаешь ему оленят, пока он не умрет от старости. Но даже после этого не всегда удается найти спрятанную шкуру. Приходится сжигать дом, чтобы выловить ее, всплывающую из пепла. Они гнались за нами всю дорогу до Волшебной Страны. С небес и прямо в лес. С тех пор мы и прячемся здесь от них.
– Вы же все равно убираете и готовите, – нерешительно проговорила Сентябрь. Один из мальчиков-веркарибу с оленьими ушами, месивший тесто, поднял на нее взгляд; уши его были припорошены мукой. Сентябрь вспомнила, как однажды, вместо того чтобы учить длину окружности и площадь круга, читала про селков – как эти прекрасные морские котики в пятнистых шкурах превращались в женщин и селились уже не в море. Тут же она представила скоростное шоссе на луну, освещенное жемчужными уличными фонарями. Это было так прекрасно и пугающе, что руки ее слегка задрожали.
– Мы готовим для себя. Убираем тоже для себя – мы любим, чтобы полы блестели, – отрезала Тайга. – Это совсем другое. Если ты ухаживаешь за домом и улучшаешь его, потому что это твой дом, дом, который ты построил и которым гордишься, – это совсем не то что надраивать его, потому что кто-то тебе так велел.
Подальше розгортання думки “Шлюбні ігри як полювання” та ще смаколик – під катом.
Усе минеться, але моя любов до книжкових топів – вічна. Сьогодні набріла на топ-100 янг адалт, складений амазонівськими редакторами. Думала побачити довгий перелік надсучасних бестселерів. Нє, їх також багацько, але в цілому – це дуже дивний список.
Мабуть, його дивацтва пояснюються просто – підзаголовком “Книжки, що сподобаються і в 14, і в 40”. Нууу, є й таке. Окрім сучасного там купа класичної класики, яку сорокарічні точно читали. Але не вся ця класика – дитячо-підліткова. Гаразд, “Макбет”, припустимо. Але “Правила винокурні” чи The Color Purple (що я його, щиро кажучи, банально боюся читати)? Поза всім тим, топ цікавий. Там чимало такого, що в мої поважні роки вже нуйогонафіг читати, але дещо – точно буду.
А виглядає він отак (впорядковано за абеткою)
A controversial satire – A Clockwork Orange by Anthony Burgess
Introducing Gemma Doyle – A Great and Terrible Beauty by Libba Bray
Loss of innocence – A Separate Peace by John Knowles
A coming-of-age classic – A Tree Grows in Brooklyn by Betty Smith
Mark Twain’s finest – Adventures of Huckleberry Finn by Mark Twain
Stereotypes and the Monkey King – American Born Chinese by Gene Luen Yang (!)
Moving and eloquent – Anne Frank: The Diary of a Young Girl by Anne Frank
Anne’s story continues – Anne of Avonlea by L.M. Montgomery
A Lithuanian tragedy – Between Shades of Gray by Ruta Sepetys
Teenage revenge horror – Carrie by Stephen King (!)
Продовжувати читання “Підлітково-дорослий топ-100 від Amazon”
Я тут сама собі (а ще – Олі і Ладі) заборгувала купу постів, і мені соромно. Тому буду потроху відновлювати справедливість. Наприклад, розповім про книжку, яка мені не дуже й сподобалася, але виявилася якоюсь на диво своєчасною і в цій своїй своєчасності – _правильною_.
Усе забуваю зробити повноцінний камінаут з приводу читання YA, але продовжую жувати підліткове читво. Сьогодні йдеться про Wither (“Увядание“) Лорен ДеСтефано – антиутопічну постапокаліптику, де весь світ майже помер, а ті, хто залишився, борсаються в якийсь дивний спосіб.
Фантприпущення у нас тут свіжі й гарні, як перші полуниці. _Світ майже загинув_ – і це буквально, лишилася лише занедбана Північна Америка (не питайте мене, чому і як – це не пояснюється). А за компанію із світом майже загинуло людство. Нє, не в катастрофах, не від радіації і навіть не від голоду. У них там епідемія, шановне панство. Люди себе генетично модифікували, позбулися раку (мімімі Шонан МакГвайр Міра Грант, упс, сьогодні не про неї) і всякого іншого, а потім щось пішло не так – і подальші покоління почав косити той самий вірус (нє, який саме теж не пояснюється, але змальована картина захворювання виглядає по-ебольськи). А тепер найсмачніше: вірус любить календарики і не любить тортики! Бо дівчатка в тому світі захворюють, коли їм виповнюється 20, а хлоп’ята – у 25.
Фух! Знаю, знаю, мені теж було боляче це читати. Але і кілька моментів рятують цей… капець (урра! я згадала годяще цензурне слово!). Перше – дурнуваті, але все ж наявні натяки на “Усе не таке, яким здається”. Ой да, люблю запах конспірології зрання. Друге – уся система хоча б якось тримається купи завдяки тому, що оте перше модифіковане і напрочуд здорове покоління – живе, немолоде, але таки ж здорове, і намагається хоч якось впорядкувати буття неосвічених та дикуватих підлітків. А хтось просто собі живе в зручних та симпатичних анклавах, розводячи діточок для подальших експериментів. А тепер – третє. Ото все була постапокаліптика, а “в’ялий” сюжет є антиутопічним. У світі, де молоде покоління живе недовго, головне – встигнути розмножитися. Що, нагадує нам свіженький Mad Max, перетворює фертильних жінок на цінний ресурс. Бінго! Книжка якраз про це.
Про свій варіант популярного читацького бінго я писала ще влітку. Якщо чесно, тоді не була впевнена, що вдасться виконати всі умови. Та якби ж ті напади цілеспрямованості використовувати в мирних цілях… Змогла )
Про нові книжки – під катом.
Коли бралася за Reading Bingo-2014 у фем-режимі, я ще, жартуючи, писала: а ще можна замахнутися на підліткову версію – укладачі дюже класно штампи простьобували.
І якось так воно вийшло, що протягом року янг-адалт читався досить активно, і вже у грудні з’ясувалося, що дві лінії в мене буде. Шо характерно: попри всі жанрові особливості та обмеження, в цій табличці є кілька справді класних книжок.
Продовжувати читання “Мій читацький 2014-й: YA Reading Bingo”
Днями, копирсаючись в неті, набріла на створену Рендомхаус табличку для читацького бінго на 2014 рік. Ясно шо побігла друкувати та закреслювати квадратики. Та якось швидко з’ясувалося, що я зльоту вимальовую шонайменш три-чотири лінії. Так нецікаво, подумала я та вирішила трохи освіжіти завдання. Залишаємо ті ж самі пункти, але вносимо додаткову умову – усі книжки можуть бути написані лише жінками.
Результат – під катом. Одна вертикаль від мене не втекла, проте це ж неспортивно – зупинятися, правда ж?
Продовжувати читання “Reading Bingo – тепер по-феміністськи”
Оце вкотре згадала про дилогію Маленькі жінки – Гарні дружини (чи як там їх переклали) – і вкотре розізлилася.
Зрештою, може, проблема в тому, що я читала ці книжки запізно – аж у позаминулому році. Була б малою, милою та романтичною – головний, як для мене, сюжетний стрибок минувся б легше. А так – я й досі не можу зрозуміти, якого це Олкотт робить із персонажами! Усю першу й значну частину другої книжки змальовувати яскравих та талановитих дівчат із мріями та амбіціями, а ж раптом – ша, дівки! Художниця? Письменниця? Таланти? Ніфіга. Як не геній – то й сиди й не виблискуй, а для жінкі все одне головне, що треба – заміж і дітидітидітидіти – і вона в будь-якому разі буде щасливою.
Нечесно! – обурювалася я. Сама Олкотт була цілком успішною письменницею, та й у якихось особливо патріархальних поглядах її запідозрити важко – он Вікі каже, що вона була першою жінкою, що реєструвалася для участі в виборах у своєму місті… Ну й навіщо так? На поталу публіці чи компенсація власного незаміжнього життя?.. Ех, Джо, Джо…
Ну й з Емі – майже так само. Якби дуже хотілося, то вона б цілком могла стати художницею. Особливо, якщо мала б підтримку родини. І мала б.
Оце – “Читачка” Мері Кассат. Жінки, яка стала професійною художницею попри спротив родини та нерозуміння оточуючих. Вона ще старша від умовної книжкової Емі, але подолала обставини (ненайгірші, щиро кажучи, – вона з дуже небідної родини, і Європами поїздила ще в дитинстві) і прожила довге життя – творче в тому числі. А розуміли її за життя не всі – особливо в Америці. По-перше, імпресіоністка. По-друге – жінка, що малювала переважно жінок та дітей. Чи це все ж таки по-перше? )
ще декілька репродукцій та сама Мері
Vaenn's Bookblog 