Якимось дивним чином сезон мертвих дівчаток в цьому блозі триває. Сьогодні йдеться про книжку, анотація до якої чомусь так зачепила свідомість, що довелося посунути на її користь усе недочитане (вірніше, англомовну його частину). Бо анотація обіцяла щось незвичне – японський кайдан в американських декораціях, написаний філіппінкою (японського ж походження) Rin Chupeco. Причому це відверто підлітковий роман, в якому головна героїня – нє, не бідна-нещасна проклята дівчинка. Вірніше, якраз навпаки, капітально проклята – вона (на секундочку на три сторіччя ) і є традиційний для жанру зловрєдний привид. Ого, сказала я і хутко побігла шукати цю “Дівчину з колодязя“.

Сюжетний зачин повністю збігається із заповітом нашого класика: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю волю окропіте”. Колись дуже давно юну служницю Окіку зрадили, занапастили, закинули в колодязь. Дівчина не вижила, але Onryō з неї виросло трохи нестандартне. Окіку – соціально корисний мстивий дух. Вона мандрує далекими краями, жорстоко страчуючи… чоловіків, які вбивають дітей. Тим самим звільняючи душі померлих малих.

Фактично “Дівчина з колодязя” є місточком між фольклорною та літературною версіями Історії про дев’ять тарілок (Вікі стверджує, що надзвичайно коштовна порцеляна, в знищенні якої звинуватили легендарну Окіку), є дельфтською – як це мило!), проте викрученим на користь головній ідеї. Поза “кайданною” логікою книжка є типовою підлітковою повістиною. Є хороша правильна дівчина. У хорошої дівчини є проблемний кузен із матір’ю в божевільні. І кузена треба рятувати  не лише від злої долі потенційно асоціального підлітка, а ще й від причепливого маніяка. “Кайданна” частина теж доволі стандартна: усе не таке, як вам здається, прокляття, одержимість злим духом, дивні маленькі дівчатка, що бачать те, чого не має бути, лампочки гаснуть, безголові птахи падають з неба, темрява підкрадається зненацька, усюди вода, і щось – лізе з колодязя (привіт, The Ring – під час першого перегляду з переляку ледь не писяєшся, а це, виявляється, класичний штамп обіграли) – достатньо подивитися 4-5 японських чи під-японських горорів – і стилістика нічим не здивує. Але попри просту ідею, передбачуваний сюжет, дратівливо-дивний стиль та надмірну кінематографічність “Дівчина…” бере розм’яклу читачку якоюсь… щирістю, мабуть. Бо йдеться про збоченний, але _робочий_ спосіб виправити ґандж світобудови.

Може, дивно казати таке про схематично окреслену персонажку, але в романну Окіку виріш – в її мотиви, в її проблеми, зрештою – в її давно втрачену людськість (за мімімішною історією неможливого кохання – не в цю книжку, принаймні, поки що – в неї є продовження, яке я ще не знайшла). Взагалі, найтонше місце оповіді – це бідолашний хлопчина Тарквін. Він, звісно, рушій сюжету, але стоїть там чисто для фабули, бо все в романі вирішують дієві жінки – старші й молодші, злі й добрі, живі й мертві. Взагалі, позитивних чоловічих персонажів на всю книжку аж два (Тарквін та його батько) плюс покидьки-вбивці в асортименті. В усьому іншому панянки там – самі, самі, самі. І виходить в них нічогенько.