Безсовісна я так і не написала про Bittersweet, але тут днями трапився чудовий _парний випадок_. Я нарешті взялася за “Жену лекаря Сэйсю Ханаоки” Sawako Ariyoshi, прочитати яку планувала давно. Може, добре, що забарилася, адже навіть зараз невеличка книжечка спровокувала тривалий офігевайтунг. А замолоду могло б бути ще веселіше…

Справді невеликий роман має документальну основу, “розцяцьковану” психологічними припущеннями щодо стосунків цілком історичних персонажів. Мова йде про те, як вже наприкінці 18 століття (за звичним літосчисленням) доньку самурая Кае просватали в родину лікарів.

І до того ж просватали із шляхетною метою – виростити з дівчини _правильну_ дружину для майбутнього видатного лікаря (який на той момент лише почав вчитися й наречену побачив лише як три роки по весіллю минуло, але то таке…).

– Первое требование – хорошее здоровье. Остальные составляющие – смелость, сила воли и понимание самой природы врачевательства, хотя при этом женщина не обязана знать даже того, как измеряется пульс. Вы ведь сами понимаете, господин, что лекарь должен быть доступен круглые сутки. В конце концов, хворь не упреждает заранее, в какой час ее ждать. Если случится так, что лекаря призвали к одному больному, а на прием тем временем явился другой, жене придется заменить мужа. К примеру, когда приносят тяжелобольного или раненого, она должна быть в состоянии оказать ему первую помощь. Уверенную в себе женщину не напугает вид крови или признаки серьезного недуга. Вместо того чтобы падать в обморок, она промоет рану и сделает все, что потребно.

Тобто, якщо згадана вище Bittersweet – книжка про те, як жінки йшли в медицину все ж таки через двері (нехай непарадні), то “Жінка лікаря” – про, певною мірою, стояння біля вікна і чергування із завісою в руках: тут контролюєш “освітлення”, там “комах” розганяєш… Власне, на той момент – чи не єдиний можливий варіант. І головні героїні – Кае та її наполеглива свекруха Оцугі уповні скористувалися з таких шансів.

NB: загалом, судячи за ГудРідз, піджанр історичного роману типу “Жінка якогось”/”Дочка тогось” набирає обертів просто на очах. То й недивно – це логічний спосіб, не поринаючи у якбитологічні вправи, легітимізувати herstory. І дуже цікаво, як би написали таку книжку західні романіст(к)и. Бо в японський версії це, звісно, виробничий роман. Але розказаний через змалювання багатолітнього протистояння свекрухи та невістки, за яким спостерігала вражена – і переважно жіноча – публіка (з тестом Бехдель все гаразд). А боролися вони не лише за владу в домі або ж симпатії центрового чоловіка в ньому. Ні, йшлося, без жартів, про місце в історії медицини, і це розуміли всі.

Продовжувати читання “І ще один роман про жінок та медицину. Японську медицину. Хоча…” →

Я тут сама собі (а ще – Олі і Ладі) заборгувала купу постів, і мені соромно. Тому буду потроху відновлювати справедливість. Наприклад, розповім про книжку, яка мені не дуже й сподобалася, але виявилася якоюсь на диво своєчасною і в цій своїй своєчасності – _правильною_.

Усе забуваю зробити повноцінний камінаут з приводу читання YA, але продовжую жувати підліткове читво. Сьогодні йдеться про Wither (“Увядание“) Лорен ДеСтефано – антиутопічну постапокаліптику, де весь світ майже помер, а ті, хто залишився, борсаються в якийсь дивний спосіб.

Фантприпущення у нас тут свіжі й гарні, як перші полуниці. _Світ майже загинув_ – і це буквально, лишилася лише занедбана Північна Америка (не питайте мене, чому і як – це не пояснюється). А за компанію із світом майже загинуло людство. Нє, не в катастрофах, не від радіації і навіть не від голоду. У них там епідемія, шановне панство. Люди себе генетично модифікували, позбулися раку (мімімі Шонан МакГвайр Міра Грант, упс, сьогодні не про неї) і всякого іншого, а потім щось пішло не так – і подальші покоління почав косити той самий вірус (нє, який саме теж не пояснюється, але змальована картина захворювання виглядає по-ебольськи). А тепер найсмачніше: вірус любить календарики і не любить тортики! Бо дівчатка в тому світі захворюють, коли їм виповнюється 20, а хлоп’ята – у 25.

Фух! Знаю, знаю, мені теж було боляче це читати. Але і кілька моментів рятують цей… капець (урра! я згадала годяще цензурне слово!). Перше – дурнуваті, але все ж наявні натяки на “Усе не таке, яким здається”. Ой да, люблю запах конспірології зрання. Друге – уся система хоча б якось тримається купи завдяки тому, що оте перше модифіковане і напрочуд здорове покоління – живе, немолоде, але таки ж здорове, і намагається хоч якось впорядкувати буття неосвічених та дикуватих підлітків. А хтось просто собі живе в зручних та симпатичних анклавах, розводячи діточок для подальших експериментів. А тепер – третє. Ото все була постапокаліптика, а “в’ялий” сюжет є антиутопічним. У світі, де молоде покоління живе недовго, головне – встигнути розмножитися. Що, нагадує нам свіженький Mad Max, перетворює фертильних жінок на цінний ресурс. Бінго! Книжка якраз про це.

Продовжувати читання “Підліткова постапокаліптика класу “Ми всі помремо, але спочатку нас примусово віддадуть заміж!”” →

Здається, у хороших руках щось у лісі може здохнути зрушитися. Я тут була купила збірочку оповідань Кобилянської. Якихось надсподівань не покладала, бо збірка – компіляція із серії “Бібліотека шкільної класики” (“Національний книжковий проект”, видання 2011 року, якшошо). Але з малою прозою Ольги Юліанівни я майже не знайома (так, у нас була землецентрична версія шкільної програми, в універі ми її майже галопом проскочили, а сама я на повістях зависла), а тут у книжці кілька програмних текстів, зокрема тих, що на Фем-букс обговорювалися. Ну, думаю, візьму, почитаю яке вже є.

Та приємні несподіванки трапилися вже у передмові Тетяни Щегельської:

“Творчість О. Кобилянської припала на злам століть, коли у громадському житті виникали нові віяння, поставали нові проблеми. Це особливо стосувалося емансипації жінок, українського жіночого руху, культу сильної жінки, що відбилося у її повістях “Людина”, “Царівна””.

Ну няшно ж як для двох сторінок суто інформаційного тексту а-ля “Про що нам має розповісти автор”!

Далі – ще цікавіше. У біографічній довідці згадано про знайомство із Наталею Кобринською та її “емансипе-вплив”. У списку рекомендованої літератури (на старшу школу видання розраховано, пам’ятаємо про це) – Соломія Павличко, Оксана Кісь, Тамара Гундорова, Вірджинія Вулф (мааатінко рідна!), Марта Богачевська. А теми для рефератів (шкільних жеж!) остаточно підкорили моє серце. Бо там між “народним життям” та “роллю пейзажів” є ще:

“Образи нових жінок-інтелектуалок у новелі “Valse melancolique“.

“Ідея емансипації жінки у творчості О. Кобилянської (“Людина”, “Царівна”)”.

“Жіночі образи у феміністичній інтерпретації Ольги Кобилянської та Вірджинії Вулф: порівняльний аспект”

Та ж афігеть. Вихідні матеріали кажуть: “Упорядкування, навчально-методичні матеріали Ольги Шевченко”. Низький уклін, що ж тут ще скажеш. Аби ще частіше у школі ці матеріали брали до уваги.

Я тут потроху копирсаюся у нетрях австралійського телепрому. І шалено лаю себе слоупоком, бо про один з найцікавіших (для мене) серіалів останніх років чула вже давно – він не дуже свіжий, хоча третій сезон роблять от просто зараз – а подивитися очі не доходили.

Це досить широко відомі у нешироких колах Miss Fisher’s Murder Mysteries. Детектив, егеж )

Загальна фабула проста, як ті двері. Наприкінці двадцятих минулого сторіччя у Мельбурн з Європи повертається міс Фрайні Фішер, що нещодавно отримала спадок та приємний довісок honourable до імені. (До речі, може хтось стикавсь: як підтитулок це можна перекладати українською “вельмишановна” чи там є якийсь інший усталений варіант?). Повертається, вляпується в чужі неприємності, що швидко стають її власними, рятує юну покоївку, знайомиться з двома communist cabbies (ТМ), кількома поліцейськими та російським танцюристом. І все завєртє… та волєю судєб головна героїня стає першою в околицям “леді-детективом”.

На сьогодні існує два 13-серійні сезони. В основі лежить величенька серія романів Керрі Гринвуд, розпочата ще у 1989-му. Декілька навіть перекладені російською, але я в неї читала лише першу книжку з іншої, “сучасної”, серії – симпатично, але не вах. Не знаю, які тут першоджерела (серіал радше based – мені здалося, що не всі книжки екранізовано і не всі серії мають літературні оригінали), але серіал – вах чесний-чеснісінький!

Аргументи та трохи картинок – під катом.

Продовжувати читання “Bella Australia” →

Уже місяць збиралася розповісти трохи про класну книжку, та все якось не випадало. А зараз воно цікаво виглядатиме після попереднього постинга ) Адже йдеться про такий нечастий випадок як: текст (товстезний роман, між іншим) тест Бехдель не пройшов, і нехай – vaya con dios. Бо а) вдало обрано сеттинг; б) усьо замотивовано; в) є бонуси :Р У тому числі – поетичні.

Йдеться про River of Stars Гая Гевріела Кея – умовний другий том із циклу про Ки Катай.

Якщо події “Піднебесної” співвідносилися із герцем часів династії Тан, то тут все відбувається трохи пізніше. Дванадцяте століття, власне – визнає післямова. І то треба було б в ту післямову завчасно залізти, бо тундра-я дві третини книги вперто натягувала події на монгольську навалу, хоча матеріал опирався із пристрастю. Цьогорічний “Марко Поло” поплутав – зізнаюся чесно (хоча мені й натякали: а подивися-но на чжурчженів… ага).

Оце і є вищезгадане “А” ) У “Піднебесній” з героїнями (три центрові та купа помітних другого-третього плану) та їхнею взаємодією все було путьом. У “Річці зірок” такого майже не може бути, бо це б суперечило… Схоже, що не лише епосі, але й тому, як її хотіли змалювати. За століття тамтешній Катай (ну й наш Китай також) змінився.

Семенящая, прихрамывающая походка, которой певица прошла от носилок до павильона, поддерживаемая под локти с двух сторон мужчинами, чтобы подняться по трем ступенькам, стала для Шань потрясением.
И это… новшество красоты, возможно, не ограничится только кварталами удовольствий. Она слышала, как его обсуждали женщины в поселке клана: большинство с презрением отвергали эту моду, как пригодную только для куртизанок, но другие высказывали предположение, что она может стать средством для их дочерей привлечь к себе внимание. Их спеленатые ноги будут доказательством их желания стать красивыми – и в должной степени покорными.
(…)
Линь Ко, держа третью чашу вина с шафраном (она в тот вечер тоже выпила три чашки), сказал:
– Дочка, если мужчины наших дней разучились ездить верхом и охотиться, и их всюду доставляют носильщики, даже в соседний дом, как они могут унизить женщин еще больше? Именно так. Вот что сейчас происходит.

(Шо характерно: притому, що йдеться про відверто патріархальне суспільство, половина головних героїв розмірковують в лайт-режимі “фемініст-френдлі”. Виглядає це приблизно отак: “Если правители решили уничтожить их из-за своего тщеславия и трусости, то это не значит, что каждый человек, мужчина или женщина, должен покорно принять это”, – і дбайливі “чоловіки та жінки”, “чоловіки, а також жінки”, “чоловіки і, безсумнівно, жінки” трапляються надто часто, щоб вважати це випадковістю. Щось я трохи сумніваюся, що середньовічні ки катайці формулювали б саме так… Але нехай буде – навіть якщо це не відголосок переможної ходи рівноправ’я в Канаді, а особисті естетичні забаганки Кея).

Хоча, як мінімум, єдина головна _героїня_ змушувала співбесідників робити подібні уточнення.

Единственным проявлением его авантюризма является тот факт, что он дал своей единственной дочери такое образование, как будто она родилась мальчиком. Неординарное решение, грозящее последствиями, если считать, что жизнь отдельного человека имеет какое-то значение.
Шань прочла классические произведения писателей и поэтов, крупных и незначительных, со времен начала письменности в Катае. У нее очень хорошая скоропись и еще лучше официальная каллиграфия. Она поет и, конечно, умеет играть на пипе – большинство женщин из хороших семей умеют это делать, – но она еще и сама пишет песни, в новой форме «цы», рождающейся во времена нынешней Двенадцатой династии, слова («Как прививают пионы!» – вдруг думает она) на хорошо известные мелодии сельской местности или кварталов удовольствий.

Лінь Шань – поетка та імператорська фаворитка (не в еротичному сенсі) – в романі абсолютно дивовижна. Хоча чому лише в романі? На мій подив, це образ із цілком конкретним прототипом.

Продовжувати читання “Сучасники та класики” →

Днями в мене вкотре з’явився привід поміркувати, наскільки справедливою (а ще – наочною) штукою є тест Бехдель в окремих випадках. Оцей «окремий випадок» – малі форми. Я вже писала, що дерибан збірок оповідань зазвичай не практикую. Але ж можна знайти й цікавіші полігони. Наприклад, конкурси «Зоряної Фортеці», які в активній фазі мають шикарний бонус – анонімність (у тому ж числі гендерну) авторів.

Щоправда, масштаби останнього на сьогодні конкурсу для аналізу просто-таки негуманні, але якщо вважати контрольною групою фінал, то… Ну чом би й ні, зважаючи на те, що бали окремо взята читацька свідомість нараховує вже автоматично, а тут ще й прохання прозвучало :Р. Отже команда Ксеня+Сова+Глобус заступила на бойове чергування…

… і одразу заробила нервову гикавку. Спроба використати «жорстку» версію тесту (коли бали нараховуються поетапно, й провтик на попередній сходинці блокує подальші успіхи) скінчилася приголомшливо. Після цього команда вирішила, що малі форми заслуговують на послаблення, і за робочий варіант було прийнято «м’яку», ще й пом’якшену версію. Відповідно, 1 бал – наявність щонайменш двох героїнь із іменами (редут поіменованості не здамо нікому, а «героїнями» вважаємо персонажів, які хоч якось демонструють дієву присутність в тексті. Підхід «Рота не розкрила – не героїня» залишимо для романів. Але знижку за «разлюбезных Катерин Матвеевн», що майорять десь в уяві персонажів, також робити не будемо). Ще один бал – героїні (хоч якісь!) розмовляють (тобто обмінюються репліками, однобічні тиради – інший випадок) між собою. І останній третій бал – героїні розмовляють не про чоловіків. Така схема не вирішує усіх проблем, але кілька оповідань за таких умов стрибнули від б-0.5 до б-2.5. У результаті маємо таку діаграмку.

А що стоїть за нею?

Продовжувати читання “Тест Бехдель для найменших форм” →

Про свій варіант популярного читацького бінго я писала ще влітку. Якщо чесно, тоді не була впевнена, що вдасться виконати всі умови. Та якби ж ті напади цілеспрямованості використовувати в мирних цілях… Змогла )

Про нові книжки – під катом.

Продовжувати читання “Фем. reading bingo-2014. Результати” →

Навіть якщо трапляється щось цікаве, розповісти про це чомусь місяцями руки не доходять. Але ж деякі речі справді того варті. Тому – парам! – я подумала: нехай вже коротенько, аби було. Думаю, нікого не здивує звістка, що серед телевізійної продукції я також підшукую щось незвичне/цікаве/оригінальне про_жіноче. Останніми роками знаходити таке стає все простіше. Та зараз я швиденько розкажу про три мінісеріала цього року. Один – відомий. Інші – на жаль, не дуже.

Пуфф, думаю про The Crimson Field, чули всі, хто вже стикався з особливостями бібісяшної меморіальної ефірної сітки, присвяченої століттю від Першої світової.

Далі цитую свій червневий фейсбучок: “Зєло рекомендую сабж – цікава бібісішна шестисерійка про польовий госпіталь зразку 1915 року на Західному фронті. Між тим у центрі уваги не лікарі, а медсестри (тест Бехдель серіал проходить із присвистом): з одного боку – молоді волонтерки із боєкомплектами скелетів у шафах, а з іншого – шикарний із драматургічної точки зору конфлікт суворих кадрових військових сестер. Сюжет наскрізний, проте кожна серія зосереджується на певних проблемах (а ілюструють ці проблеми переконливі персонажі на одну серію – більшість із добре впізнаваними обличчями. Таких багато – це ж англійський серіал. (До речі, про знайомих: хто у GoT не любив Талісу – я вас попередила!)”.

Серіал справді дуже прикольний, проте має недолік – я так і не знайшла підтвердження, що його можуть подовжити. А дарма – історії більшості центрових персонажів є куди розвивати.

Другий серіал, про який варто згадати, це – теж саме, але з іншої точки зору. Anzac Girls – це також про медсестер на Першій світовій. Але цього разу – австралійських.

Продовжувати читання “Серіали про жінок: 2, ні, 3 шт.” →

Парні випадки іноді працюють. Мені знову трапився роман про жінок-льотчиць часів Другої світової! Тільки цього разу британських.

Зветься він передбачувано – “Ангелы Черчилля“, а написала його Рубі Джексон.

(обкладинка російськомовного видання надто гламурна, то нехай буде оця)

Книжкова хронологія охоплює 1939-1942, і оповідується там, окрім іншого про специфіку роботи Women’s Auxiliary Air Force (WAAF) – уповні військову допоміжну структуру ВПС (ну хоча б про цих я чула раніше!) та Air Transport Auxiliary (ATA) – цивільну службу, за зразком якої певною мірою і створювали “ос”. Власне літати жінкам можна було тільки в АТА. От тільки британкам робити це було набагато небезпечніше, аніж американським колєжанкам. І звісно що письменниця не зігнорувала нагоду додати епізод про зустріч в небі із німецьким винищувачем.

В цілому книжка дюже симпатична, але по-своєму дивна. І більшість цих дивацтв пояснюється просто: “Янголи” фактично балансують на межі між янг-адалтом та чік-літом, що серйозно відбивається на проблематиці. Так, це проста, як двері, історія дорослішання дівчинки з народу (ну, нижній середній клас) та її почуттів. Тому війна війною (а в проблематика – не тематика, з тематикою тут все ок і – triggers inside – смертей чимало, трагедії в асортименті), а на перший план регулярно виповзають страшні драми: “Що означає його поцілунок?” або “Чим відрізняється кохання від закоханості?”. Спочатку адекватно сприймати в мене якось не виходило, та потому виховала в собі толерантність до форми й жанру і отримала щире задоволення. Ну отаке воно є. І хто сказав, що “фемініст-френдлі” рожеві історії не потрібні, навіть якщо “правда життя” там добряче лакована?

Щоправда, в роману є справді серйозний недолік. Він закінчується “чіста здрасті” – практично на рівному місці. Хоча якоюсь втіхою можуть слугувати умовні продовження. У них, судячи з анотацій, розповідається про подружок Дейзі-льотчиці – Land Girl та актрису пропагандистських фільмів.

От тільки-но дочитала останній на сьогодні роман Фенні Флегг. По-своєму мила та по-своєму затишна книжка про маленькі містечка американського Півдня, пошуки себе та небезпеки виховання нарцистичними матерями. А ще – про американське тилове буття під час WWII. Ото ніби й дочитала, а офігіння ще не минулося.

Скажіть, я ж не одна така? Ви раніше чули щось про WASP? Не про комах чи білих англосаксів-протестантів чи музичну групу. Про Women Airforce Service Pilots? А їх було більше тисячі.

У 1943-44, аби не розбазарювати на дрібниці цінні пілотські ресурси, у Штатах вирішили покликати на допомогу військовим цивільних льотчиць. Така собі допоміжна авіаційна служба – переганяти літаки між заводами та базами, возити вантажі, тягати в небі навчальні мішені. Вони були дуже потрібні Батьківщині. Але не дуже довго.

Оказалось, тысячи гражданских летных инструкторов-мужчин получили возможность не служить в армии, пока тренируют военных летчиков. Но теперь у армии их было вдосталь, и потому летные школы по всей стране начали закрывать. Однако на тихоокеанском побережье и в контролируемой нацистами Европе не хватало обычной пехоты. И тут-то гражданские летные инструкторы внезапно подпали под призыв и оказаться теперь могли не в летчиках, а в сухопутных войсках. И – столь же внезапно – многие инструкторы захотели взяться за работу «ос» и таким манером остаться в Штатах.

Многих натаскают – с немалыми расходами для правительства – обращаться с современными самолетами, которые водили женщины, но тем не менее мужчины сплотились и устроили громадную шумиху, чтобы не дать провести законопроект, уже внесенный в конгресс, по которому «осы» переводились в ранг военных и оставались на летной службе.

Общественности сообщили, что военные летчицы – это непатриотично, потому что они отбирают работу у мужчин, а уж если женщины хотят служить в армии, пусть идут в Женские войска или в медсестры – вот где они действительно требуются. А тут и Организация ветеранов иностранных войн и Американский Легион подсуетились, и законопроект о милитаризации «ос» провалился. Это означало, что семьи погибших девушек не получат никаких посмертных привилегий, а в конце войны «осам», в отличие от ветеранов в отставке, не видать ни льгот военнослужащих, ни медицинских послаблений – ничего.

Судячи з усього, цитатку складно вважати таким вже й художнім перебільшенням. Більше 30 років дані про “ос” були засекречені. Ветеранами війни їх визнали у другій половині 1970-х. У 1984-му – роздали World War II Victory Medal (ну, і кому особливості служби дозволили – American Campaign Medal). А у 2010-му ті, хто ще були живі, отримали свої золоті медалі від Конгресу. Нє, ну воно, звісно, краще пізно, аніж ніколи, але ж блін. Я ніби вже й позбулася ілюзій щодо справедливості світобудови (фемінізм сприяє, егеж), та є речі, які відмовляються спокійно втрамбовуватися в голову.

А книжка хороша, рекомендую.

Дочитала вчора “Сто тысяч королевств” Н.К. Джемісін -досить-таки симпатична романтична фентезятинка. Написати більш-менш докладно для ГудРідз наснаги нема, але кортить дечим поділитися. Цитатками про тамтешній світ.

Світ цей загалом гендерно нейтральний. Проте головна героїня походить із далекої та дикої Півночі. У них там міцні ще пережитки матріархату.

І читаєш бува, а там таке so sweeeeeet:

Ты должен уехать отсюда, Теврил. Найти женщину, которая бы о тебе заботилась и одевала в золото и шелка.

Або таке, серйозніше:

Кто-то вываливается из кустов, ослепший, задыхающийся от дыма. Мудрая женщина? Нет, это мужчина – точнее, мальчик, еще не пришедший в возраст отцовства. Что он здесь делает? Мы не разрешаем мальчикам драться! И тут я понимаю: мой народ прибег к отчаянным мерам. Чтобы выжить, они призвали в армию даже детей.На него набрасываются вражеские солдаты – всей кучей. Они его не убивают. Заковывают, бросают в обозную телегу и везут с собой. А когда доберутся до Арребайи, выставят на всеобщее обозрение – смотрите и ужасайтесь! О, мы ужаснемся. Мужчины – наше величайшее сокровище.

А моє улюблене – під катом.

Продовжувати читання “Фентезі та гендер навиворіт” →

Навіть гальмівні прошарки  населення знайшли собі джинси взялися за Fear of Flying:

До тех пор, пока женщина не начала писать книги, у любой истории была только одна сторона. Во все времена, все книги были написаны спермой, а не менструальной кровью. Когда мне было двадцать один, я сравнила свои оргазмы с леди Чаттерли и подумала, что что-то у меня было не так. Так случилось со мной, потому что леди Чаттерли в действительности мужчина? Что она — это Д. Г. Лоуренс.

Ну здраствуй, здраствуй люба Друга Хвиля (тм)! Маєш чудовий вигляд – актуальна тут у нас, холєра, до плачу та скреготу зубів.

ЗІ: аби з цитатами двічі не ставати – вчора читаний Брайан Олдісс змальовує російську пропаганду: Чем сварливее нация, тем примитивнее ее проповеди.

Після бурхливого обговорення в інтернетиках практики деяких шведських кінотеатрів, що перед сеансом позначають, чи проходить фільм тест Бехдель, я теж вирішила поспостерігати за споживаним продуктом. Хіба що слідкувати за кіно мені здалося не те шо нецікавим, а радше заскладним – це з олівцем жеж дивитися. А от с книжками експериментувати було простіше. Та й наочніше – бо книжок я читаю більше, ніж фільмів дивлюся.

Отже експеримент розпочався у двадцятих числах минулого листопада. Відтоді в ньому “взяли участь” сотня з гаком книжок – вже можна робити проміжні висновки. (Хоча середньостатистичним моє читання протягом останніх місяців назвати не можна: книжки, написані жінками, траплялися мені частіше. Але загалом тенденції передбачувані)

Ну й спочатку про методику. Стандартний “простий” тест Бехдель: в творі є щонайменш дві героїні з іменами (1 бал для статистики); вони розмовляють між собою (2 б.); вони розмовляють не про чоловіків (3 б.). На нього я й спиралася, але використовувала “пів-бали”. Все просто: 0.5 – поіменована героїня сама-самісінька (NB – ім’я – це ім’я, “місіс Якась-там” – не ім’я, а “моя матінка” – тим паче); 1.5 – жінки можуть обмінятися кількома репліками, але це не змістовна розмова (переважно привітання, вибачення та інші ритуальні штукенції), 2.5 – жінки беруть участь в полілозі, де бува важко визначити адресата, або розмова “прочоловіча” номінально (тобто стосується персонажа чоловічої статі з “функціональної” точки зору, а не особистісної – ну керівник, так вже вийшло, чоловік у когось чи касир у маркеті). А, і ще: мені було ліньки копирсатися у збірках оповідань, тому вони просто не враховувалися. А от декілька окремих шорт-сторі я відслідкувала – аби розбавити багатофігурні романи )

І що у мене вийшло?

Продовжувати читання “Тест Бехдель та домашнє читання” →

Днями, копирсаючись в неті, набріла на створену Рендомхаус табличку для читацького бінго на 2014 рік. Ясно шо побігла друкувати та закреслювати квадратики. Та якось швидко з’ясувалося, що я зльоту вимальовую шонайменш три-чотири лінії. Так нецікаво, подумала я та вирішила трохи освіжіти завдання. Залишаємо ті ж самі пункти, але вносимо додаткову умову – усі книжки можуть бути написані лише жінками.

Результат – під катом. Одна вертикаль від мене не втекла, проте це ж неспортивно – зупинятися, правда ж?

Продовжувати читання “Reading Bingo – тепер по-феміністськи” →