Обрати з довжелезного списку номінантів на Міфопоетичну премію один із казкових романів Гейл Карсон Лівайн мене змусили дві речі: нещодавно читаний схвальний відгук на її іншу книжку (більш відому у нас “Зачакловану Еллу“) та щира жага мімімішества. В _ітого_ я таки прочитала цілком симпатичну, хоча й відверто дитячу книжку. Але мімімішество там таке. Зубате, я б сказала.

Попри яскраву обкладинку (а вони майже в усіх видань солодкі до нестями) “Двох принцес з Бамарри” маємо доволі похмуру квестову казочку з пригодами. Королівство Бамарра століттями потерпає від нападів чарівних істот та ще й страждає від незрозумілої пошесті – “сірої смерті” (на дядько-джорджеву, до речі, не схожа). Чи не єдиною втіхою для посполитих залишаються епічні пісні про героїв, які майже наваляли всім небезпекам і залишили по собі пачку пророцтв. От на такій фольклористиці й зростають дві чергові принцесочки – хоробра Меріл та мрійниця Аделіна. Тільки доля любить мухлювати – і рятувати не світ, а сестру рушить не та дівчина, що вимальовувала схеми балістичних атак проти огрів, а та, для якої слово “схема” асоціюється виключно із вишиванням.

Читаючи Лівайн, стає зрозумілим, що Ельза та Анна з Frozen – не білі ворони мас-маркету (ну, добре, коли йдеться про аж такий мас – то може буть), а верхівка айсберга культурної продукції, розрахованої на дівчат-підлітків. Алілуя! Мені подобається мотив сестринської любові. Мені подобається, коли романтична лінія пасе задніх (тут без неї не обійтися – сюжет таким колом замкнений). Зрештою, мені подобається, коли хтось збирається із силами та йде виписувати люлів, в першу чергу, своїм власним страхам. Це корисна навичка.

И тут сквозь пелену страданий до меня дошло, насколько нелепо бояться паука, когда рядом спит дракон! Эта мысль вызвала невольную улыбку и придала мне стойкости. Я скатала лоскут в комок и стукнула им по омерзительному черному тельцу.

Он был мертв. Я убила его.

И только теперь, когда бедняга умер, я поняла, что он не собирался причинять мне никакого вреда. Мой страх перед пауками испарился. Впредь я постараюсь не уничтожать невинную жизнь.

Окрім цієї наскрізної теми боротьби із власним страхом, до інших педагогічних принад тексту відноситься ще й, до прикладу, проговорення теми раптової хвороби. Дуже ніжно, буквально на пальцях, але доволі переконливо.

В открытое окно влетел теплый ветерок, а вместе с ним крики детей слуг, играющих в саду.

– Эдди, сегодня утром в конюшне, до того как ты спустилась, я была резка с одним из грумов. Он всего-то чуток промедлил. Не надо было мне его ругать. Будь я добрее… – Она замялась, но продолжила: – Будь я добрее, как думаешь, «серая смерть» оставила бы меня в покое?

Ужас мешал мне говорить. Наконец я выдавила:

– Ты не виновата, что заболела.

До речі, відвертість та щирість стосується не лише цієї теми. Як для порівняно дитячого (я б сказала – на 12-14 років) тексту, “Дві принцеси” просто-таки дивують прагматичністю. Серед іншого обговорюються питання міжвидового імбри еееее схрещува ееее шлюбів! міжрасових шлюбів! Чаклун недаремно винесений у заголовок поряд з чарівними створіннями – в романі це окремий біологічний вид, трохи схожий за описом на джинів). А коли йдеться про битви і з’ясовується, що ворогів таки треба вбивати, то ніжна квіточка Аделіна вбиває. Рубить, душить, вичавлює очі, ріже горлянки – мімімі тут криваве, я попереджала. Але наймиліший спосіб – загодувати супротивника до смерті! Таке тут теж є.

Подібні маленькі особливості роблять цілком стандартний казковий квест “Піди туди, не знаю, куди” (ще й залученням класичних артефактів – семимильних чобіт чи тієї ж скатерки-самобранки – і як жеж мені не вистачало люстерка-озера!) живим і яскравим. Що б там зверху не казалося, це справді дуже мила казка із симпатичними персонажами (психічно нестабільна дракониця Волліс – зе бест), схематичним, але цікавим світом, а ще – хорошим авторським почуттям гумору. Ні, тут все серйозно. Але не всюди й не в усьому. Так, аби не занудьгувати. І нудно не було.