Не можу сказати, чи люблю тревелоги, просто тому, що, мабуть, надто мало їх читаю. У споконвічній боротьбі нонфікшену зі злом з худлом останнє завжди переможе. А ще й, цитуючи фейсбучик: “Найскладніше під час читання тревелогів про місця, де вже була, – витрусити з голови _свою_ версію”. Тому почитати книжку Галини Пагутяк про коротку стамбульську подорож було цікаво, але – водночас – моторошно. І це майбутнє моторошно я добряче недооцінювала.

Традиційним тревелогом “Ура, побігли!” цей “Новий рік у Стамбулі“, власне, не є. Ні, в тоненький книжці є Стамбул, і там його чимало. Але це незвичне, незатишне, чуже місце, в яке оповідачка не встигає “вписатися” (та й не сказати, що того хоче). Тож маємо місто як тло і щільний потік тривожної свідомості, що малює на тому тлі сірі дощові візерунки. З певної точки зору, це форсовано некомфортний для читання текст. Почувалася, ніби мене силоміць запхали в чужу голову, я там забилася в якийсь дальній куточок, мені незатишно й незручно (в етикетному значенні цього слова), але варто лишень чемно випасти на лірично-героїчну хвилю і зробити вигляд, ніби все нормально, як сувора реальність однією-двома фразами знову виштовхує під софіти тієї чужої свідомості – “Нє-нє, сонечко, не сховаєшся, тут все про справжніх людей!”.

Отже: щиро, до зніяковіння правдиво, депресивно. Не в сенсі навіювання поганого настрою, а буквально – маємо тут ще й метафоризовану, звісно, але вкрай конкретну й переконливо чесну розповідь про депресію, якою вона є в немолодої й небагатої жінки-письменниці. Ну, можна узагальнити до “людини творчої професії” , але тут відверто проговорюється немейнстримний (як на нашу літературу) досвід.

Та все ж найцінніше, мабуть, – це можливість поглянути на знайомі місця чужими очима. Очима людини з нетаким досвідом, інакшими проблемами (які часом роблять дивний фінт і перетворюються на загальнозрозумілі), здатністю робити незвичні узагальнення (ага, і виштовхувати читачку-мене із зони комфорту палюче безапеляційними судженням-батогами, від яких можна печивком вдавитися) та бачити поезію не там, де очікуєш її знайти. Я вже не кажу, наскільки… корисно чи шо?.. спостерігати за плинністю поняття Інакшості в цій документальній повісті. Текст-калейдоскоп, потруси – і вже склалася інша картинка відчуження: туристичного-соціального-родинного-політичного-культурного-позакультурного-етнічного-нейро(не)типового-творчого-економічного-якоюсь мірою навіть екологічного – коротше кажучи, обирайте на свій смак і розсуд. Няшно-затишним (хоча тут є котики!) “Новий рік у Стамбулі” жодним чином не назвеш. Але це було корисно-цікаво. Пішла думати, бо є про що. Заразом – це чудовий привид перетрусити в голові “свій” Стамбул – сонячний, солоний, просякнутий запахом бубличків та зів’ялих троянд, галасливий, яскравий і такий, куди хочеться повернутися у будь-яку мить. Але Босфор в ньому також є.