Наступний випуск звітів про перебіг ВБ виходить на диво тематичним, хоча це випадковий збіг. В обох випадках ідеться про абсолютних класиків британської літератури 19 сторіччя, проте класиків, певною мірою, другого ешелону, бо сприймаються (а місцями і є такими) як вузько-жанрові. В обох випадках я читала невеликі повісті, і з’ясувалося, що це було веселіше за ковтання романів – бо в певних випадках коротка форма чесніша. Але рівноцінними ці повістинки не є, адже одна з них – розминка майбутнього чемпіона, яка більш цікава поціновувачам, а інша – прародителька дуже специфічного субжанру.

Анітрохи не дивно, що квадратик “Книжка Вілкі Коллінза” змусила читати книжку Вілкі Коллінза. Найвідоміші його твори – “Жінку у білому” та “Місячний камінь” я вже читала в дитинстві, братися за соціальні мелодрами (егеж, не лише детективи!) не дуже хотілося, то серед усього іншого було обрано “Жовту маску” – доволі ранній його твір.

Якщо коротко: це драматична історія про те, як не дуже розумного спадкоємця солідних статків одразу декілька конкуруючих партій намагалися розвести на гроші, використовуючи жінок. Якщо розлогіше: це дуже весела (ні, вона такою не планувалася) й невимушено ксенофобська (люблю вікторіанців) оповідка про аристократичного баранчика, жадібного скульптора, зарозумілу красуню, хитрого священника,підступну кравчиню і Геній Чистої Краси – і майже всі вони є італійцями, тож мають бути пристрасними, нелогічними і такими аж ух!

Его лицо не принадлежало к тем традиционным итальянским лицам, которые обычно глядят на мир с мрачной подозрительностью и коварством.

… і десь таке воно усе. Але попри всю карикатурність, маємо доволі милу детективну псевдоготичну історію. І якраз псевдоготикою – тобто намаганням пояснити незбагненне раціональними причинами “Жовта маска” приємна й цікава. Ну й сабжева фігура майже демонічної злоєхидни там класна – просто-таки втілене уявлення про зіпсуту красуню-месницю, готову на все. Люблю такі образи в літературі позатого століття – вони, принаймні, є повновісно дійовими особами,  а не лише обдаровують героїв посмішками. Та треба сказати, що тутешня Прекрасна Дама, хоча і є блідою чеснотою, без діла також не сидить, і це теж було доволі несподівано.

У другому випадку також є зловісно-прекрасна незнайомка, але тут – офіційно демонічна. Як “Екранізовану книжку” я нарешті прочитала знамениту “Карміллу” Джозефа Шеридана Ле Фаню.

Читати книжку, по якій вже пробіглися табуни літературознавців, а сюжет в неї впоперек знайомий за критикою, дуже дивно. Фактично – жодних сюрпризів, можна поставити собі “пташечку” та йти пити чай. Але в такому випадку більше звертаєш увагу на дрібнички та – головне – те, як _все це_ зроблено. А це, виявилося, доволі круто.

Отже наша “Кармілла” – це чесна висока готика другої хвилі: із занедбаними замками, злостивими аристократами, страшними іноземцями, глухими лісами, еманаціями та завиванням вітру. Ну й із зазіханням прадавнього та аніскілечки не прогресивного зла  на чистоту й невинність, як же без цього. Але разом з тим це одна з перших жанроутворюючих книжок з вампірського канону. І ще й така, що подарувала майбутньому маскульту лесбі-еротичне потрактування тематички.

Иногда, пролежав час-другой без движенья, моя скрытная красавица-подруга брала меня за руку и сжимала ее все нежнее и крепче; лицо ее розовело, она впивалась в мои глаза томным горящим взором и дышала так часто, что оборки на ее груди трепетали. Это было похоже на любовный пыл; я стыдилась, но противиться не могла; жадные глаза притягивали меня, я поникала в ее объятиях, жаркие влажные губы скользили по моим щекам, и она прерывисто шептала:

— Ой, ты моя, ты будешь моей, мы будем с тобой вместе навечно.

Потом она снова откидывалась в кресле, закрыв глаза маленькими ладонями, а я не могла унять дрожь.

Хоча сама по собі історія тут доволі простенька й наївна, “Карміллу” варто читати хоча б заради того, щоби добре розуміти становлення тієї вампірської романтики, яка ще кілька років тому косила підліткову літературу. Повчальне читання, що тут скажеш. Але й за межами жанру там є на що звернути увагу: від фігури не аж такої надійної оповідачки до відгомону примітних стереотипів тих часів, що подаються не настільки прозоро, як у Коллінза.

“Отаке”. Наступний пункт у мене “спекулейтів фікшн” і читатиму я не питомо вікторіанське, а щось сучасне в декораціях. Є тут кілька привабливих варіантів.