Як вчинити, коли мозок діагностує нестачу Outlander-stuff в організмі? Стратегія притомної людини: “Ксеню, у тебе ще половина першого сезону не переглянута, а там ще другий… І, зрештою, можна взятися за “Барабани осені“. Стратегія людини, в якої якась клавіша залипла: “Аааааа, кажуть є комікс!”. Є, є комікс.

Отже, комікс. Ідея показати події першої книжки з точки зору іншого героя – йдеться, зрозуміло, про Джеймі, не буду розводитися з інтригами – така проста й елегантна, що хочеться плакати від нападу няшності. Бо стільки всього можна показати, що ух! І це я вже не кажу про те, що графічний роман писала сама Діана Гейблдон, художник – в’єтнамець Hoang Nguyen – там теж доволі модний, та й в принципі цікаво глянути на досеріальне графічне рішення. Плюс, згадуючи регулярно спливаючу у фейсбук-стрічці дискусію про “Право дівчаток на фан-сервіс у коміксах”, хотілося вже подивитися в той бік, де почісування ментального черевця читачок/глядачок гарантоване маркетингом.

І, мушу сказати, що все, про що йшлося абзацом вище, у “Вигнанці” є. Але воно не настільки радує, як того хотілося.

Пункт перший – інша точка зору. У першому романі з серії, як відомо, розповідається історія медсестри з середини 20 століття, яку знічев’я занесло у середину століття 18-го. Вона там мучиться й бігає, але поступово починає косплеїти кота з пилосмоку – бо люди симпатичні, справа їхня свята,  а ще там призовий парубок майорить поблизу. Чекпойнти оповіді в графічному романі: десантування Джеймі на шотландські береги за кілька годин до переходу Клер крізь час та повернення у Лалліброх. Події оригінальної “Чужинки” тут ідуть страшенним пунктиром (до того ж є мега-спойлерна для тих, хто не читав далі першої книжки, побічна лінія), і милих дрібничок, які б уточнювали ті події – небагато. Я вже не кажу про те, що “поглиблення” образів не всім персонажам пасує. Багато мовчуна Мурти – це добре. Дуґал, який не здатний про щось думати, окрім: “А, може, варто було вбити хлопа?” – це дратує.

За те тут трапляються приємні дрібнички позасюжетного плану. Мене радувала мова. Герої шотландці балакають помірним скотишем із гомеопатичними дозами гельських слів, але подеколи або кілька фраз поспіль йдуть гельською з перекладом дрібними літерками, або фраза записана англійською, а в дужках уточнюють “Перекладено з гельської”.

Ну й й взагалі комікс доволі мальовничий. Але це, мабуть, до пункту про графічне рішення.

у цілому м’яка акварелька чудово пасує до такого сетингу. Окрім, хіба що, екшен-сцен. Вид згори, коли лінії розмивають, ще нічого. А от бойові сутички зблизька – то таке, на любителя. Тому повішу версію згори.

А от пейзажі такий розклад радує. Оце Леох, наприклад.

Усе, що стосується натури морти тут класне. З живою – трохи гірше. З одного боку, вау-ефект від більше заточених під бачення письменниці образів присутній. Я здивувалася, але чи найбільше на _свого_ актора схожі пани Рендалли.

(Тобіас Мензес, нагадую, отакий).

Тоді як коміксовий Джеймі, на відміну від Сема Юена, має обіцяний першоджерелом довгий ніс. Ну й Клер теж доволі несеріальна.

(І ще дивина – на Кейтріну Балф героїня графічного роману схожа лише на пробному портреті, коли художник пристрілювався до описів письменниці)

А! Безпосередньо образу Клер стосується одна трохи дивна особливість тутешньої художньої манери. Сказати, що на цих 200 з гаком сторінках розкрита тема цицьок – це сором’язливо гикнути в темряві. З концепції “У 18 столітті ходили в декольте” художник витиснув в_с_е. Сорочки-шемізетки в його світі не існують, всіх жінок природа обдарувала дуже щедро, і з викотом до пупа тут і на конях скачуть, і їдло готують, і корів порають. Причому фіксація на принадах дійшла до того, що у прикінцевих спогадах про роботу Діана Гейблдон згадує, що ТЗ щодо Клер було чесним: strong sexual presence та гарно розвинуті ееее… вторинні статеві ознаки, але десь так під середину “тексту” вона просила повернути фігуру героїні до стандарту перших сторінок, бо в неї груди за цей час збільшилися вдвічі. І хотілося б це розбачити, але мене вже кілька днів переслідують ці характерні криві лінії. Бє!

Тож хлопчикам теж буде цікаво подивитися. Так а що там з пунктом 3 – фан-сервіс?

Усе путьом, гуляймо, панянки!

Фан-сервіс тут царює. Причому, попри всі сподівання – в ненайкращій своїй формі. Чомусь у форматі графічного роману “Чужинка” втратила багацько своїх переваг, і стала пласкою, надто бадьоро-біготливою та надміру сексуалізованою. Не те, щоби першоджерело було принципово кращим в цьому плані, але в книжці є політика, є більш структуровані пригоди, є атмосфера, яку комікс майже повністю розгубив, є відмінна від “Біжимо туди! Ні, туди!” проблематика. І також є думки й емоції персонажів. Тому як забавка на вечір “Вигнанець” нічьо так, але починати знайомство з цим світом з нього не варто.

Зберегти