Великі проблеми крихітних людей. The Borrowers Avenged

Серед дивних читацьких вражень одне з найцікавіших – це знайти продовження книжок, що колись читалися у дитинстві. У таких випадках іноді важко визначитися: а чи варто повертатися до “дитячого світу”, перечитувати колись улюблені тексти, ризикуючи зіпсувати попередні враження, а головне – чи є шанс адекватно сприйняти те продовження зараз? Якщо чесно, я зазвичай не ризикую. Але є цикл, щодо якого не змогла втриматися. Бо звістка про те, що в “Позичайках” – чудовому циклі про пригоди шестидюймових чоловічків у сільській Англії –  п’ять книжок, а не чотири, була неабияким шоком.

dscn1352

Колись The Borrowers (можна я й надалі зватиму їх “Позичайками“, бо дуже важко здихатися нездорових конотацій, що прив’язані до офіційної версії – “Роздобудьки“?) були з однією з моїх найулюбленіших книжкових серій, читані вздовж та впоперек, вивчені майже на пам’ять. Але я не дуже любила четверту книжку – “Позичайки в повітрі” – а також категорично не сприймала тамтешню відкриту кінцівку. Ще б пак – вона не була відкритою. Першу та п’яту книжку циклу розділяють рівно 30 років, “Реванш позичайків” побачив світ у 1982-му (тобто був цілком собі написаний на той момент, коли я читала російські переклади перших чотирьох). І дуже шкода. що я тепер не можу уявити, як би він прочитався у дитинстві. Бо зараз – справив добряче сумне враження.

Якщо дивитися в масштабах всієї пенталогії, то перед внутрішнім оком починає витанцьовувати якийсь химерний кіклос на тисячу сторінок. Бо п’ята частина багато в чому є майже буквальним ідейно-сюжетним повторенням (або ж парафразом – якщо по-доброму формулювати) першої. Аріетті, Хомілі та Под втекли з Великого Будинку, пережили робінзонські пригоди в полі та на річці, врятувалися з полону – і повернулися до Великого Будинку. Щоправда, іншого. Щоправда, майже позбавленого нав’язливої присутності людин (а тут скористаюся перекладом з українського видання), натомість населеного іншими позичайками (одна штука) та привидами (три штуки). І, щоправда, вони знову стикнулися із давніми небезпеками – підступні Платтери, які мріють заробляти гроші на демонстрації крихітних людей, не готові відмовитися від своєї блискучої бізнес-ідеї.

З одного боку, “Позичайки-5” все ж таки продають квитки у дитинство: Мері Нортон повертається до безпрограшного змалювання життя “домашніх ельфів” серед людей, згадує про персонажів, яких ледь не загубила поміж попередніх сторінок, створює конфлікти, що вирішуються в якнайкращий спосіб. І все ж таки тональністю п’ята книжка відрізняється від першої. Бо в ній оті первинні нотки безнадії поступово перетворюються на реквієм. Ні, Аріетті все ще не готова довго розмірковувати над думкою: “А чи не вимирають позичайки як біологічний вид”. А от уклад, до якого вони призвичаїлися, помирає беззаперечно.

Чергова книжечка з циклу зосереджена не лише на проблемах маленьких людей, але й багато оповідає про біди людей великих. Ностальгія за світом, що змінився назавжди, звучить тут вголос. Домашні позичайки адаптувалися до життя у Великих Будинках, фактично “паразитуючи” (шшш, тільки їм не кажіть, вони не люблять цього слова) на способі життя дрібних аристократів або ж багатих джентрі. Але ж всьо, вже початок 20 століття (судячи з усього – перші роки по Великій Війні). Великий Будинок з першої книжки поступово занепадав. Великий Будинок з п’ятої – стоїть замкнений, і двійко слуг підтримують в ньому такий-сякий лад лише тому, що він має архітектурну та історичну цінність. Жити в цих махинах вже невигідно, утримувати їх майже непідйомно, господарство, яке годувало з десяток позичайкових сімей (до того ж різних станів – родина, що живе в клавесині, та родина з-під кухонної мийки – то дві принципово різні родини), тепер може запропонувати лише якийсь необхідний мінімум на зиму кільком незваним квартирантам…

Колесо зробило оберт, часи змінилися. І чомусь те, що знаєш лише в теорії, настільки дзвінко бринить у дитячій книжечці “не про те”, що важко витрусити цю сумну мелодії з голови. Дивовижа, але тут вже починаєш співчувати головним злодіям. Так, подружжя Платтерів – поганці, але ж вони не від гарного життя споганіли. Будівельний бум вщух, людей помирає менше (дякувати медичному прогресу) – і от уже містерові Платтеру, професійному теслі та будівельнику, доводиться обирати між двома спірними опціями – знайти собі позичайків для будиночка-акваріума або емігрувати до Австралії (шлях, яким 1920-1930-х пішло чимало англійців). Власне, основний позасюжетний конфлікт в цій п’ятій книжечці рівно той самий, що й в останніх сезонах “Абатства Даунтон“. Як жити, коли твого світу, затишного та знайомого, більше не існує? Коли не просто конкуренти претендують на твою “нішу”, а сама ніша пішла у небуття? Коли для того, щоби встояти на місці, треба бігти щохутчіш? Отака дитяча казочка, малята. Чарівна, елегічна, не позбавлена знайомих пригод та кумедних жартів, але дуже й дуже сумна.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s