У читанні збірок (чи то антологій) малої прози є цікава особливість, що її можна було б назвати післясмаком, але мені більше подобається післяобраз – той відбиток у пам’яті, який лишає по собі сукупність текстів. Не пам’ятаю нічого = не склалася збірка. Детально пам’ятаю якісь оповідання = в збірці є гарні тексти. Пам’ятаю саму збірку, сплетіння, серед якого спалахують блискітки окремих текстів = укладачі молодці, такого й хотілося. От сьогоднішня антологія для мене йде за третьою категорією, хоча одразу після читання виглядала на другу.

Перше враження від “#невимушених“:”Оформлення супер”. Друге враження від “#невимушених“: “Чотири оповідання цілком ок, одне – ховайся!”. (Правда-правда, я ховала голову під ковдру, питала у світобудови: “Може, мені здалося, ну не може ж все бути _аж так_?” – поверталася до читання, і виявлялося, що може, може!). Третє враження від “#невимушених” (жаданий післяобраз): “Ого, а маєш вещь!”.

Отак вже склалося, що ця антологія одразу пропонує два очевидні ключі до прочитання: через “невимушеність” (але про це наприкінці) та через належність до покоління. Зізнаюся чесно: маю солідні проблеми з другим випадком. Бо їх багацько стало в останні роки так зо два: тексти, які ніби мають бути написані “для мене”, але такими не є. Дивина та й годі – з п’яти оповідань найбільш невимушено (перепрошую, не втрималася) сприймається текст наймолодшого письменника – Мирослава Лаюка – про ще молодшого героя, який до покоління ДД (“Дітей дев’яностих”) жодного стосунку немає. Тут ідеться про гротескний, але впізнаваний образ, який не маркується як “Свій”, але – принаймні – потрапляє у шухлядку “Зрозумілий”. З оповіданнями ближчих до мене за віком письменників і письменниць складніше, бо система розпізнавання тужиться, перезавантажується і тихенько шелестить: “Вони якісь дивні, нє?”. Так, дивні, але в цьому вся прєлєсць: антологія вкотре нагадує, що об’єднувати авторів за віковою ознакою – ідея благодатна, але не завжди робоча. У нас не гомогенний досвід, і це прекрасно, хіба ні?

Найближче до “класичного” уявлення про тексти ДД підступається “Піф” Катерини Бабкіної. Дуже важко позбутися думки, що це оповідання лезом вирізали з “Щасливих голих людей“, і воно тихенько страждає від фантомного болю. Знайома Бабкіна: з дев’яностих у сьогодення; впізнавані реалії, розцяцьковані похмуро-ностальгійним “жестячком”; космічні персонажі; правда життя через дрібненькі деталі і прикольне дитя, яке рятує героя (та читачів) від сповзання у депресію.

Найдалі від ДД – таки “Суперстар” Мирослава Лаюка, що цілком і повністю вкорінене в світосяйне сьогодення. Співочі телешоу, гаджетоманія, диктат соцмереж – і серед усього цього багатства розігрується невмирущий сюжет “Сільські vs Городські”. Гаряче розігрується, аж тоталізатор хочеться організувати!

“Стриж_чорний” Марка Лівіна – це також ностальгія, щільно замотана в подарунковий папір. Перегляд фотографій як машина часу. Дитинство як пора втілених див. Перше горе як привід для дорослішання – все тут на місці, але звучить дивно. У цьому випадку популярний наратив “про дитинство”непозбувно бентежить розхристаною фокалізацією. “Із _зовні_” про дитячі спогади так не пишуть. “Із _середини_” про них так не говорять… І текст, що ніби має пропонувати концентроване солодке “мімімі” із гіркуватим присмаком пережитої трагедії, якоїсь миті вже просто лякає.

“Канікули” Ірини Цілик – натурально про канікули. А також про дружбу, про любов та уявлення про неї і про те, що постійно бродити однією річкою не варто, ще Геракліт не радив. Цей текст має дуже цікавий ефект: ніби усереднена фейсбучна стрічка ожила, набула барв і перетворилася на направду добре кіно. Отут із впізнаванням все набагато краще: і соціальний зріз, і епоха (можна так пафосно про сьогодення? я лише разочок!) – як рідні. Ну і злободенність на місці – у головної героїні чоловік повертається з АТО (ура! жіночий фокус!): до минулого вже не розвернешся, життя змінилося назавжди, теперішнє здається тимчасовим і несправжній, а до майбутнього ще треба призвичаїтися.

І “Повернення” Артема Чеха – це болюче оповідання про вододіл між “тоді” й “тепер”. Він повернувся з АТО і… З’ясовується, що минуле життя якраз чудово собі існує, тільки з нього можна вирости. І от уже знайома робота не робиться, і звичні люди перетворюються на незрозумілі створіння, і стара дружба тисне в плечах та боках… Якщо подумати, це один з найчесніших текстів про соціальну дезадаптацію, що я читала. Якщо подумати ще раз: стає невимовно сумно і трохи лячно. Це не текст, Ксеню, це попередження, неочікувано щедра пропозиція зазирнути в шпаринку й побачити світ, який вже змінився – для кожного з нас. Як би не кортіло про це забути, але “тепер” уже для всіх не “тоді”. І дякую за це нагадування, хоча навряд воно є “невимушеним”.

Про те, що брендові “невимушені” виявилися й не дуже невимушеними говорили вже багато. Тут і справді йдеться про п’ять текстів про доволі нещасливих (або дуже нещасливих) людей, які проживають свої життя з різним… ефектом. А обіцяна невимушеність притаманна або дітям, або дитячим спогадам, або обставинам), або старанному плеканні певного градусу дитинності чи взагалі – (напів)свідомої соціальної відмороженості. Причому невимушеність ця різних градусів, ґатунків, і ступінь щирості там теж у кожного своя. Тим не менш, цікаво спостерігати, як тексти потроху вибудовують струнку лінію: від минулого через теперішнє у примарне майбутнє. Звісно, вибудовують всередині текстів, але – і це найкрутіше – на горішньому рівні всієї збірки також. І хочеться вірити, що отам, в тому майбутньому, все буде як не краще, то хоча б спокійніше й справедливіше для героїв. Ну, як пощастить.

І я вдячна видавництву Віват  за організовану ним можливість прочитати цю книжку.