Останні півтора місяці цієї зими я жила на два світи. У нашому – феноменально бридка зима, холоди, свята, дрібні поїздки та дрібні застудки. В іншому – якщо зима, то вже з айсбергами, якщо хвороби – то смертельно небезпечні, якщо свята, то такі, щоби все місто гуляло, але холодів небагато – зате багато пустель. Майже півтора місяці – з великими перервами між томами та всередині них – я читала казково прекрасні The Orphans Tales Кетрін Валенте. Це було страшно, боляче і неймовірно круто.

З якоїсь загадкової причини я вважала, що готова до цієї грубенької дилогії, бо мала загальне уявлення про: основи фольклористики, основи текстології, основи літературознавства та творчість Кетрін Валенте, що сама жартома зве свої надбання “міфпанк”. А ще прочитала кількадесят ретелінгів – ну шо, невже не подужаю черговий переспів “Тисяча і однієї ночі“? Ееее. Ні, аж до такого я готова не була.

Три базові правила для морально непідготовлених читачок “Казок сироти“. Перше: напружити пам’ять. Або навпаки – радикально розпружити пам’ять, бо дилогія – це чотири внутрішні книжки, кожна з яких складається з півтора-двох десятків казок, що розповідаються нелінійно та впереміш. А потім ще щедро діляться деталями, сюжетиками та героями між собою. Триматися “генеральної лінії” можна, але це важко і… З тією генеральною лінією в книжці десь як з особистим життям в соціальних мережах – “Усе складно”. Варіантів прочитання цього тексту багато: можна креслити схеми, можна розставляти уявні чекпойнти, можна повертати назад й уточнювати дрібнички, можна розслабитися і махнути рукою – кудись воно винесе. Обов’язково винесе… Друге: терміново виховати в собі граничну толерантність до строкатості. Любите казки народів світу? Тут вам їх запропонують всі водночас. Я майже не жартую – китайські мотиви переплетені з африканськими, слов’янські з індійськими, полінезійські з арабськими, перські зі скандинавськими і так далі. Ключове слово”водночас”. У сатириці роман із селкі? Тут ще й не таке буває. А що зверху там ще добряче підсипано кондового постмодернізму із прихованими цитатами, то якоїсь миті ефект від цього двотомника починає нагадувати певну стадію сп’яніння – світ уже відчутно “поплив”, але все ще доброзичливий. Третє: є таке слово “міра”. Його краще забути, почуттям міри тут і не пахне. Це нескінченно довга оповідь в оповіді (в оповіді), розцяцькована детальками та прийомчиками з немислимою, аж нудотною, бароковою надмірністю. Тут дуже багато всього, і від цього “всього” паморочиться в голові і хочеться подихати чистим повітрям. Саме тому читати “впідряд” я “Казки” не змогла. Але й не читати також.

Що ж це таке? Казка. Казка, яку розповідає маленьке “демонятко” з повіками, поцяцькованими літерами, ще меншому спадкоємцеві султана. Казка про світ, в якому зірки впали на землю і жили серед людей богами – не всесильними, але такими, що принесли людям світло магії (а заразом породили чудовиськ – здебільшого дуже милих). Казка про владу та жорстокість, про біль та любов, про смерть та безмежну красу всього сущого. “У нічному саду“, яка містить перші дві книги, розказує історії людей та чарівних істот – а ще завоювань та релігійних чвар. “У містах монет та прянощів” – другий том – розповідає плюс-мінус те саме, але там вже на перший план виходить світ, і персонажі потрібні здебільшого для того, щоб розповідати про життя та смерть країв та міст. Валенте дуже вправно плете це мереживо (недаремно одним з найяскравіших образів є павучиха з ніжками-голками), знаючи, що вона робить і як. Обидва томи переповнені пригодами та карколомними поворотами сюжету, але все це не затуляє пропозиції оцінити правила формування міфів в різних умовах, порівняти уявлення різних народів про космогонію, показати, як ті чи інші ідеї можуть одночасно функціонувати в різних культурах, політичних системах, релігіях. Письменниця змішує не лише фольклорні та літературні традиції – вона ще й міксує на свій смак історичні епохи, радісно зіштовхуючи їхні надбання одне з одним. А в результаті маємо правдешній феєрверк.

Я не знаю, як можна розповісти про “Казки сироти“. Переповідати під сотню сюжетів та сюжетиків не має сенсу. Розкладати на складові – також. Перелічувати, які мотиви і з якою жорстокістю тут використані – просто замахаєшся. Та я й не знаю, що викликає більше замилування. Епічна легенда про Небесну Кобилицю та охайно-шаманські практики її “адептів”? Середньовічне плетиво знайомих сюжетів, які регулярно стають з ніг на голову та з голови на ноги? Маленькі акти знущання з казкових стандартів: наприклад, дуже миле ускладення китайської казки про золоту рибку, що хотіла стати драконом? Чи постмодернові ігрища нечуваного масштабу (там одні тільки сирени з обітницею мовчання багато чого варті)? Це книжка, яку можна читати без кінця і по-різному. Причому найкрутіше це те, що не можна сказати: без Проппа не розібратися – і сумно піти плакати в куточку. Так, для поціновувачів культурологічних збочень тут “їдла” аж через край. Але можна і треба читати цей текст таким, яким він є на перший погляд. Це казка – не дуже чесна, бо порушує правила та обманює сподівання, але все ж таки казка. Сумна, жорстока і дуже красива.

(…) всегда наступает момент, когда все истории заканчиваются, всё погружается в синеву, черноту, тишину, и рассказчику не верится, что это конец. Слушатель тоже не хочет в это верить, и оба, затаив дыхание, с пылкостью паломников надеются, что ещё не всё, будут и другие сказки; много сказок, цепляющихся друг за дружку словно звенья одной цепи. Они ждут, и деревья ждут, и воздух, и лёд, и лес, и Врата. Но нельзя навечно перестать дышать, и все сказки заканчиваются. – Девочка открыла глаза. – Даже мои.

Неправда. Такі казки не закінчуються. У найгіршому випадку їх можна просто почати читати знову, звертаючи уваги на те, що минулого разу пробігло повз увагу. І кожного разу це буде трішки інша казка. Але хіба не в цьому суть?