Мало що мене радує останніми роками настільки ж, наскільки кілька тенденцій у книговидавництві. Серед них: розширення діапазону перекладених видань; увага до нових (часто орієнтованих на графіку) форматів та натяк на майбутній розквіт цікавої літератури для “середніх” школярів та підлітків. Зокрема те, що в цих нішах вже не поодинокі книжки виринають, а такі-сякі напрямки формуються. І звістка про те, що Фонтан Казок під зимові свята видав казково-фентезійну святочну повість для middle-grade-аудиторії, мене дуже потішила. Теоретично. Та потім я побачила оформлення цієї книжки, і зрозуміла, що вона мені гостро необхідна (і, ні, не лише тому, що дівчинка на обкладинці в такому ракурсі дуже подібна до моєї близької подруги).

“Місто тіней” – дебютна дитяча повість Мії Марченко – є прикладом дуже чесного позиціонування. Ця книжка є рівно тим, чим здається на перший погляд та з анотації: “проблемним” святочним текстом для дітей середнього шкільного віку з усіма обов’язковими елементами, впізнаваними сюжетними стандартами та цікавою усереднено центральноєвропейською естетикою (приблизно в тому ж напрямку Володимир Арєнєв скерував “Порох із драконових кісток“, тільки тут все більш дитяче).

У дванадцятирічної Марти (люблять українські письменниці це ім’я) помирає матір, і дівчинка переїжджає до іншого міста, щоби жити з батьком та його нареченою. До оновленого життя згорьована дитина ставиться вкрай непривітно – стосунки з батьком ніякі, в новій школі дівчинці не подобається, потенційна мачуха – особа дуже неприємна, саме місто якесь дивне, і все на світі хоче розлучити Марту з фігуркою янгола зі слонової кістки – материним подарунком. Але за засніженими лаштунками Міста-у-Моря ховається казкове Місто Тіней, в якому колись горе та злоба майже винищили світло й позбавили мешканців не лише їхньої магії, але Духу Різдва.

“Місто Тіней” – це симпатична пригодницька повість, яка дуже охайно працює з темою дитячої травми. Марта проживає душевний злам етап за етапом, майже за підручником, але якогось надто штучного враження цей педагогічний підхід не створює. Ну, окрім того, що подеколи головна героїня дратує, але без цього не обійтись: хто б оце в подібній ситуації коні б не мочив. Хоча, треба сказати, що оці дві генеральні лінії: внутрішня трансформація та пригоди, що ілюструють трансформації зовнішні, перебирають на себе все, тому для іншого іноді лишається замало повітря. Тож більшість персонажів в книжці відверто типізовані (деякі – і то навіть стереотипізовані, як відьма-недомачуха Інґе), що можна зрозуміти – адже текст є _технічно правильною_ казкою, тобто з архетипами працює. А от те, що характер головної героїні майже до кульмінаційних епізодів вкладається в два слова: “Мама померла” – то це особливість, яку треба прийняти. Навряд чи з Марти виросте героїня-рольова модель на віки, але на своєму місці ця дитина – молодчина. А це не про всіх героїв можна сказати: є серед них і суто функційні, і не дуже виразні, і яскраві, але якісь… ненав’язливо знайомі. Жіночих персонажів, до речі, є, і тест Бехдель книжка проходить без проблем. Але більшість з героїнь – це варіації на тему Матері – і ще є одна Принцеса-в-біді. То в основних пригодах поряд з Мартою участь беруть хлопці… і це також особливість, яку треба прийняти.

Поза тим, поза виховальним аспектом і поза пригодами, найбільше в “Місті Тіней” зачаровує атмосфера. Письменниця чудово змальовує і реальне місто, яке живе підготовкою до свят, і казкове, що слугує його спотвореним відбитком. Уся святково-різдвяна тема, з одного боку, має очевидні християнські конотації, але з іншого – спирається на давніші пласти. І цілком дитяча повість є гарним нагадуванням, чому життя – це колообіг, у чому принади безсмертя можуть обернутися болісними ілюзіями, якими є стосунки світла і темряві і навіщо святкувати Різдво саме узимку (і це вже як не рахувати воєнних алюзій). Це було аж неочікувано переконливо. А тепер мені мріється про те, щоби Мія Марченко написала повість з весняними міфологічними мотивами. Сезонне, мабуть.

PS про видання: книжка зроблена чудово. До недоліків (якщо не вважати за такий неправильно орієнтований корінець) можна віднести хіба що одну, здається, коректорську похибку та папір. Я розумію, що повноколірні ілюстрації могли вимагати білого тла, але оця ясна білизна у поєднанні з масним Міньйоном створюють занадто різку контрастність. Що для дитячої книжки не є ґут.

Зате ілюстрації чудові. Малювала Надія Дойчева-Бут. Ось кілька прикладів.

Форзаци

Повний колір

Монохром

Ще повний колір

Лише мені цей дідуньо нагадує Йєна МакКеллена?

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням