Я добряче занедбала одну зі своїх улюблених рубрик, але на те є виправдання. Аж два. Перше – останнім часом мені не траплялися аж настільки цікаві комікси/графічні романи, що про них кортіло отак в картинках розповідати. Друге – бо я все чекала, чекала на дещо особливе – і дочекалася!

Та-дам! Сьогоднішня “Графічна пауза” присвячена книжці українською – перекладу відомого франкоканадського дитячого графічного роману, що його Ізабель Арсено намалювала за мотивами п’єси Фанні Брітт. Зустрічаймо, “Джейн, лисиця і я” – книжка, в реальність якої я остаточно повірила лише тоді, коли стирала порохи зі сканера.

От наскільки складно мені ведеться з підлітковими коміксами – вони постійно здаються якимись надто простими, надто буквальними і надто бадьоро пригодницькими – настільки ж добре заходять ілюстровані книжки, розраховані на молодшу за віком аудиторію. Ті, що я їх читала останнім часом, чомусь набагато цікавіші, мають виразнішу концепцію та відсутність шаленої дії компенсують ліричністю та тихим споглядальницьким захватом. “Джейн” якраз із таких книжок: маємо дуже просту і спокійно розказану історію про болючий соціальний досвід маленької дівчинки. Проте не настільки маленької, як зазначає видавець. Віват вказує як рекомендований вік аудиторії 6+, але тут насправді щонайменш 9-10+ та й на старший вік непогано буде. Ні, нічого шокуючого в тексті чи ілюстраціях нема. Зате є інтертекстуальність, що не конче вимагає знайомства із “першоджерелами”, але все ж таки воно додає насолоди від читання (і це якщо навіть не згадувати про радість впізнавання окремих мізансцен та сюжетних поворотів).

Десь (імовірно) у провінції Квебек у невизначений час (розмитий хронотоп оповіді спочатку трохи дратує, але він все ж додає її потрібної універсальності) живе школярка Елен. Елен має маму, двох братиків, любов до книжок і ненависть до школи. А школу дитина ненавидить, бо з неї там невпинно знущаються однокласники. Елен не пощастило. Вона – головна місцева “жируха”.

Бойкот, цькування, зневага, зрада колишніх подруг – ніби нічого кримінального, та й діти ще малі, але життя Елен є абсолютно нестерпним, і художниця дуже переконливо передає це завдяки сірій гамі, манері мальовки та імітації дитячого почерку. Хоча тут і текст відповідний – безжально-простий, як важкі залізні двері, що зненацька притисли пальці. Те, як саме авторки розповідають історію, намагається поцілити у м’якеньке місце, де в пам’яті зберігаються нічні жахіття про нестерпні шкільні будні тихої непопулярної дитини, що має якісь дивацтва. /У моє поцілили на раз, але це не дивно/ А Елен не просто Жируха, вона ще має нахабство втікати від реальності у книжки!

Саме так, Джейн із заголовку – це “Джейн Ейр“. Протягом всієї книжки Елен читає та коментує цей класичний роман, захоплюючись вчинками його героїні та хворобливо зосереджуючись на її вазі. Джейн розумна, смілива, вірна собі, а ще вона худорлява… То, може, те, що в неї все виходить, якось пов’язано з худорлявістю? Нав’язливі думки та спостереження тут цікаво контрастують зі зміною манери малювання. І, так, похмура реальність вікторіанської класики здається Елен значно яскравішою за її власне життя. Тому ці сторінки – кольорові.

Навіть те, що настає весна, не рятує ситуацію. Все навколо лишається сірим.

Мабуть, тому, що Елен знає, до чого може призвести потепління – до ненависної поїздки до дитячого табору усім табором класом. Але спершу треба пройти через кілька кіл принижень.

Цікавинка номер один: не впевнена, що мені вже зустрічалися такі прості і елегантні рішення, що допомагають зобразити (перед)підліткову дисморфію (я, правда, не дуже по цьому жанру, тому й не показник, звісно). Елен, яка намальована цілком собі звичайною дитиною, бачить у дзеркалі себе-сардельку, і ніякі запевнення в тому, що це не так, їй не допомагають.

Цікавинка номер два: у Елен нормальні стосунки з матір’ю. Знову ж таки, я не краєзнавиця, але, наприклад, у сучасній українській літературі мені щось занадто часто зустрічаються матері-єхидни або – на противагу – матері-янголи. (І треба сказати, що останні здебільшого мертві. Не зомбі, тобто, а покійні – що суттєво спрощує авторське завдання). Натомість Елен має нормальну маму – затуркану (відсутність батька ніде прямо не обговорюється, але в тексті зяє переконливо), іноді знервовану та все ж таки люблячу. Таку, що пошиє доньці омріяну сукню-пачку, на яку в сім’ї грошей нема.

Ну і цікавинка номер три: те, як авторки змальовують табір, змушує вкотре здивуватися: божечки, як люди їх терплять! Елен, до речі, терпіла ледь-ледь. Та одного дня сталося диво.

Якщо чесно, я вже очікувала сеанс магічного реалізму (можна кіцуне, було б дуже мило), але так далеко текстові ігри не зайшли. Зустріч з лисою стала спалахом Кольору в житті Елен, що потім почало потроху налагоджуватися саме собою. Не можу назвати закінчення ідеально правдоподібним, але це ж зрештою дитяча книжка з терапевтичною складовою. Принаймні, Елен почала бачити навколо яскравіші фарби. А куди воно потім з булінгом та бодішеймінгом вивезе – ну, тут завіса опустилася раніше…

Трохи про видання: це дуже добре зроблена книжка. Є кілька зауважень до перекладу (щодо доречності певних зворотів) і є один прикрий мимодрук. Але воно настільки красиве, що навіть прискіпуватися не хочеться.

І я неймовірно вдячна видавництву Віват за організовану ним можливість прочитати цю книжку.