Кароліна та її кролики. “Бузкові дівчата”

Деякі книжкові теми мене переслідують, але не можу сказати, що я шалено опираюся. Тема “Життя жінок за часів Другої світової війни” – одна з них. Тому я не дуже здивувалася, коли минулої весни (чи то був початок літа?) дбайливий ГудРідз порекомендував тренді-новинку – книжку про трьох жінок та Равенсбрюк. Потім дебютний роман Марти Холл Келлі непогано виступив на Goodreads Choice Award, я остаточно вирішила, що таки треба читати, встигла про це призабути, аж раптом побачила неймовірний анонс – Нора-Друк взяла його в свій портфель на 2017 рік! Потім я ще раз про це забула, а серед літа абсолютно випадково згадала, пішла подивитися, як там діло просуває – і примудрилася замовити книжку в останній день акційного передпродажу. “Це точно доля”, – вирішили ми з товстенькою книжкою, аж згодом з’ясувалося, що доля – панянка примхлива – і “Бузкові дівчата” є трохи не тим текстом, якого я від нього чекала.

DSCN4102

Формально тут все на місці. Нам обіцяли роман про трьох жінок, і ось вони є. 1939  рік. Кароліна – нью-йоркська світська левиця, колишня акторка, яка волонтерить у французькому консулаті, збираючи посилки з подарунками для сиріт. І звістка про початок війни захоплює її посеред перспективного роману із одруженим французьким актором. Кася – звичайна польська вчорашня школярка з Любліна, в якої в голові грає романтика двох штибів – патріотична та суто любовна. І коли предмет інтересу рушає в бік підпілля, то як тут дівчині втриматися? Герта – незвичайна німецька вчорашня студентка-медичка, яка призвичаюється до неприємної думки – практикувати хірургію жінка в Третьому Рейху права не має. Але чи можна відмовитися від спокусливої пропозиції трішки попрацювати у виховному таборі для жінок? Ні, не можна.

І уникнути сюжету, що його запланувала авторка також не можна. У “Бузкових дівчатах” є все, на що можна очікувати – багато болю, страху, розпачу, шалені контрасти – от вам різдвяний Нью-Йорк, а це от “свята” у концтаборі, розповідей про те, що таке сумління, ПТСР та помста, яку іноді краще охолодити. Американська письменниця веде три сюжетні лінії за ручку вздовж двадцяти років – і це нечастий випадок, коли роман про Другу світову війну не закінчується разом з війною, а намагається пояснити, як же жити далі, як надзвичайні обставини змінюються на позірно стабільні та звичні. Проте робить це роман в такий спосіб, з яким я довго не могла змиритися. І висновок “Здається, все ж таки сподобалося” до мене прийшов навіть не на останній третині тексту – остаточне прийняття сюжету накрило мене на авторській післямові. Так, отак розповідати про війну теж можна. Але це було дещо несподівано.

Розповідати про Касю так, що в перших своїх главах вона нагадувала не живу істоту, а чи то шахову фігурку, яку змело з дошки шквалом, чи то прозоре віконце у світ історичного нонфікшена для читачів, що схильні читати художку. І я майже не перебільшую.

“Ви мусите добре усвідомити той факт, що польське підпілля було для молоді надзвичайно важливим засобом спілкування”.

Майже до середини роману сюжетна лінія Касі – це спосіб розповісти про поневіряння польських жінок, які опинилися у концтаборі мовою… ну, не плакату, але історичного наукпопу. Ні, про сюжет авторка не забуває, але оця прозорість погляду збоку, монотонна інтонація фактично дівчинки-підлітка, що опинилася у нефігуральному пеклі і відстороненно розповідає про роботу в нелюдських умовах, про голод, хвороби (плюс трішки статистики)… Це бентежить. До того моменту, коли письменниця витягає з рукава заздалегідь підготований козир. Навіщо потрібні сюжетові Кася та її сестру Сюзана? Щоби розповісти про піддослідних “кроликів” і про медичні експерименти далеко за межею гуманності. Історія Касі, як показали подальші сотні сторінок, – це історія не стільки виживання в концтаборі, скільки життя після нього. Життя жінки, скаліченої і морально, і фізично, причому таким чином, щоби ніколи не забувати про те, що із нею зробили.

Розповідати про Герту так, щоби толком так і не розповісти. Обіцянка написати про Герту Оберхойзер для мене була головним мотиватором до читання. Марта Холл Келлі чесно намагалася це зробити, але певної миті процес застряг і буксував майже до останніх сторінок. Якщо у випадку Касі головним питанням є “Що?”, то для Герти як персонажки воно “Як?”. Як люди перетворюються на чудовиськ? Як вони долають цю межу між “у принципі можливим” та “категорично неприйнятним”?

“Приїхавши додому, я спробувала влаштуватися на роботу лікарем, але навіть попри те, що я була другою за успішністю в своїй групі випускників, медичні заклади не виявляли бажання брати на роботу жінку-лікаря. Схоже, партійна риторика про те, що жінці належить сидіти вдома й виховувати дітей, уже встигла міцно вкорінитися, і багато хто з пацієнтів віддавали перевагу саме лікарям-чоловікам”.

Намагаючись пояснити, як талановита випускниця медфакультету Герта перетворилася на зірку трибуналу над медиками пані Оберхойзер, Марта Холл Келлі підключає повновісне патріархат-бінго. Знущання під час навчання, зневага колег, скляна стеля, неможливість реалізуватися уповні, владна матір, загроза сексуального насилля, реалізоване сексуальне насилля, необходність працювати вдесятеро ефективніше за чоловіків, щоби довести свою “незгіршість” – ооо, історія Герти стартувала з високої ноти. Але коли діло дійшло до “того самого” – оповідь тріснула. Хроменька качечка “Я просто виконувала свою роботу” (дякую, це ми вже чули) пошкандибала нарешті до чесного – “Це була єдина для мене можливість реалізуватися” – і на тому і все.

Хтонічна драма визирнула між сторінок і швиденько сховалася. І це можна зрозуміти, адже кінець кінцем “Бузкові дівчата” виявилися романом про Кароліну Феррідей та її хрестовий похід. От частини Кароліни вибудовані логічно, цікаво і жваво. Може, тому що показувати порівняну нормальність життя в Штатах на контрасті з європейськими жахіттями письменниці було простіше (а це вигідний ракурс, як не глянь). Але, скоріше за все, багато що може пояснити щире захоплення авторки самою постаттю Кароліни – артистичної socialite, яка  захопилася волонтерською діяльністю (розлякуючи більш своїх спокійніших знайомих) і згодом перетворилася на живу ікону – одну з найвідоміших правозахисниць свого часу.

Звісно, без додаткових “цяточок” – переважно мелодраматично-романтичного характеру – історія Кароліни в цьому романі не обійшлася, але загалом за нею дуже цікаво спостерігати. І це створює свого роду стереоскопічний ефект. Складається враження, що останніми роками романи про “неочевидну Другу світову війну” стали трендом американської масової літератури. Тож для заокеанських читачів, “Бузкові дівчата” – це текст, що розповідає про “Не лише Голокост”. Натомість для читачів з цього боку проблеми, важливо дізнатися і про таких людей як Кароліна – американську багатійку з репутацією метелика, яка організовувала візи людям, що застрягли в окупованій Франції, допомагала сиротинцям і поклала півжиття на те, щоби домогтися справедливості стосовно багатьох десятків жінок, які стали жертвами медичних експериментів в Равенсбрюку. Так, це оте класичне “Чужої біди не буває” – і я справді не чекала, що “Бузкові дівчата” будуть романом саме про це.


Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s