Деякі книжкові теми мене переслідують, але не можу сказати, що я шалено опираюся. Тема “Життя жінок за часів Другої світової війни” – одна з них. Тому я не дуже здивувалася, коли минулої весни (чи то був початок літа?) дбайливий ГудРідз порекомендував тренді-новинку – книжку про трьох жінок та Равенсбрюк. Потім дебютний роман Марти Холл Келлі непогано виступив на Goodreads Choice Award, я остаточно вирішила, що таки треба читати, встигла про це призабути, аж раптом побачила неймовірний анонс – Нора-Друк взяла його в свій портфель на 2017 рік! Потім я ще раз про це забула, а серед літа абсолютно випадково згадала, пішла подивитися, як там діло просуває – і примудрилася замовити книжку в останній день акційного передпродажу. “Це точно доля”, – вирішили ми з товстенькою книжкою, аж згодом з’ясувалося, що доля – панянка примхлива – і “Бузкові дівчата” є трохи не тим текстом, якого я від нього чекала.

Формально тут все на місці. Нам обіцяли роман про трьох жінок, і ось вони є. 1939  рік. Кароліна – нью-йоркська світська левиця, колишня акторка, яка волонтерить у французькому консулаті, збираючи посилки з подарунками для сиріт. І звістка про початок війни захоплює її посеред перспективного роману із одруженим французьким актором. Кася – звичайна польська вчорашня школярка з Любліна, в якої в голові грає романтика двох штибів – патріотична та суто любовна. І коли предмет інтересу рушає в бік підпілля, то як тут дівчині втриматися? Герта – незвичайна німецька вчорашня студентка-медичка, яка призвичаюється до неприємної думки – практикувати хірургію жінка в Третьому Рейху права не має. Але чи можна відмовитися від спокусливої пропозиції трішки попрацювати у виховному таборі для жінок? Ні, не можна.

І уникнути сюжету, що його запланувала авторка також не можна. У “Бузкових дівчатах” є все, на що можна очікувати – багато болю, страху, розпачу, шалені контрасти – от вам різдвяний Нью-Йорк, а це от “свята” у концтаборі, розповідей про те, що таке сумління, ПТСР та помста, яку іноді краще охолодити. Американська письменниця веде три сюжетні лінії за ручку вздовж двадцяти років – і це нечастий випадок, коли роман про Другу світову війну не закінчується разом з війною, а намагається пояснити, як же жити далі, як надзвичайні обставини змінюються на позірно стабільні та звичні. Проте робить це роман в такий спосіб, з яким я довго не могла змиритися. І висновок “Здається, все ж таки сподобалося” до мене прийшов навіть не на останній третині тексту – остаточне прийняття сюжету накрило мене на авторській післямові. Так, отак розповідати про війну теж можна. Але це було дещо несподівано.

Розповідати про Касю так, що в перших своїх главах вона нагадувала не живу істоту, а чи то шахову фігурку, яку змело з дошки шквалом, чи то прозоре віконце у світ історичного нонфікшена для читачів, що схильні читати художку. І я майже не перебільшую.

“Ви мусите добре усвідомити той факт, що польське підпілля було для молоді надзвичайно важливим засобом спілкування”.

Майже до середини роману сюжетна лінія Касі – це спосіб розповісти про поневіряння польських жінок, які опинилися у концтаборі мовою… ну, не плакату, але історичного наукпопу. Ні, про сюжет авторка не забуває, але оця прозорість погляду збоку, монотонна інтонація фактично дівчинки-підлітка, що опинилася у нефігуральному пеклі і відстороненно розповідає про роботу в нелюдських умовах, про голод, хвороби (плюс трішки статистики)… Це бентежить. До того моменту, коли письменниця витягає з рукава заздалегідь підготований козир. Навіщо потрібні сюжетові Кася та її сестру Сюзана? Щоби розповісти про піддослідних “кроликів” і про медичні експерименти далеко за межею гуманності. Історія Касі, як показали подальші сотні сторінок, – це історія не стільки виживання в концтаборі, скільки життя після нього. Життя жінки, скаліченої і морально, і фізично, причому таким чином, щоби ніколи не забувати про те, що із нею зробили.

Розповідати про Герту так, щоби толком так і не розповісти. Обіцянка написати про Герту Оберхойзер для мене була головним мотиватором до читання. Марта Холл Келлі чесно намагалася це зробити, але певної миті процес застряг і буксував майже до останніх сторінок. Якщо у випадку Касі головним питанням є “Що?”, то для Герти як персонажки воно “Як?”. Як люди перетворюються на чудовиськ? Як вони долають цю межу між “у принципі можливим” та “категорично неприйнятним”?

“Приїхавши додому, я спробувала влаштуватися на роботу лікарем, але навіть попри те, що я була другою за успішністю в своїй групі випускників, медичні заклади не виявляли бажання брати на роботу жінку-лікаря. Схоже, партійна риторика про те, що жінці належить сидіти вдома й виховувати дітей, уже встигла міцно вкорінитися, і багато хто з пацієнтів віддавали перевагу саме лікарям-чоловікам”.

Намагаючись пояснити, як талановита випускниця медфакультету Герта перетворилася на зірку трибуналу над медиками пані Оберхойзер, Марта Холл Келлі підключає повновісне патріархат-бінго. Знущання під час навчання, зневага колег, скляна стеля, неможливість реалізуватися уповні, владна матір, загроза сексуального насилля, реалізоване сексуальне насилля, необходність працювати вдесятеро ефективніше за чоловіків, щоби довести свою “незгіршість” – ооо, історія Герти стартувала з високої ноти. Але коли діло дійшло до “того самого” – оповідь тріснула. Хроменька качечка “Я просто виконувала свою роботу” (дякую, це ми вже чули) пошкандибала нарешті до чесного – “Це була єдина для мене можливість реалізуватися” – і на тому і все.

Хтонічна драма визирнула між сторінок і швиденько сховалася. І це можна зрозуміти, адже кінець кінцем “Бузкові дівчата” виявилися романом про Кароліну Феррідей та її хрестовий похід. От частини Кароліни вибудовані логічно, цікаво і жваво. Може, тому що показувати порівняну нормальність життя в Штатах на контрасті з європейськими жахіттями письменниці було простіше (а це вигідний ракурс, як не глянь). Але, скоріше за все, багато що може пояснити щире захоплення авторки самою постаттю Кароліни – артистичної socialite, яка  захопилася волонтерською діяльністю (розлякуючи більш своїх спокійніших знайомих) і згодом перетворилася на живу ікону – одну з найвідоміших правозахисниць свого часу.

Звісно, без додаткових “цяточок” – переважно мелодраматично-романтичного характеру – історія Кароліни в цьому романі не обійшлася, але загалом за нею дуже цікаво спостерігати. І це створює свого роду стереоскопічний ефект. Складається враження, що останніми роками романи про “неочевидну Другу світову війну” стали трендом американської масової літератури. Тож для заокеанських читачів, “Бузкові дівчата” – це текст, що розповідає про “Не лише Голокост”. Натомість для читачів з цього боку проблеми, важливо дізнатися і про таких людей як Кароліна – американську багатійку з репутацією метелика, яка організовувала візи людям, що застрягли в окупованій Франції, допомагала сиротинцям і поклала півжиття на те, щоби домогтися справедливості стосовно багатьох десятків жінок, які стали жертвами медичних експериментів в Равенсбрюку. Так, це оте класичне “Чужої біди не буває” – і я справді не чекала, що “Бузкові дівчата” будуть романом саме про це.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням