Дякувати славетному списку жіночого SF&F від Bookriot – я продовжую замальовувати пробіли у фентезі 1980-х. Корисна справа, як з’ясувалося, – моє “теоретичне” уявлення адекватним не було. Чомусь здавалося, що то була епоха змальовання пригод хлопчиків, а дівчатка сиділи в куточку і зайвий раз не відсвічували. Ага-ага. Цього разу настав час “Стріл королеви” Мерседес Лекі – і це було навіть цікавіший експірієнс, аніж з “Аланною” Тамори Пірс.

Одного дня дівчинка, яку не люблять і не розуміють вдома, з’ясовує, що вона Обрана, що створена вона для геть інакшого життя і місце її серед інших людей, що їй тепер треба вивчитися в чарівній школі з давніми добрими традиціями, а далі – королівська служба, слава, звитяги. Телію обрав Супутник, і вона має стати Герольдом королеви – нести світло правосуддя і королівської волі мешканцям держави. Щось таке середнє між дипломатичною службою та функціями магічних спецпризначенців (справжня стара магія з цього світу пішла, але можливості Герольдів цілком собі нічого) з елементами роботи детектором брехні на півставки. В отакій версії воно якось цікавіше за “Ти народжена для того, щоби стати найвидатнішою чарівницею в околицях”, але, так, така зав’язка все одне нагадує оберемок інших книжок (в тому числі – пізніших). От тільки… От тільки “Стріли королеви” дивують.

По-перше, дивують своєрідною сюжетною стриманістю. От дуже видно, як за неповні тридцять років змінилася схема написання книжок, розрахованих на підлітків. З одного боку, тут явно цільова аудиторія – молодша за середню читачку сучасного янґ-адалту, і від героїв очікують відповідної поведінки. Старші героїв всю дорогу страшенно сумують, що Обраних дітей позбавили дитинства, молодші періодично чудять без баянів… І в найкритичніший момент ці діти спокійно схиляються перед авторитетом: “Так, дорослі краще знають, як чинити в такому випадку”. Насправді, дорослі дійсно краще знали, але мені вже дуже важко уявити, щоби героїні та герої сучасних підліткових книжок погодилися з таких сюжетним поворотом – так, ми викрили змову, але ми не будемо нічого робити, ми просто доповімо, куди слід. Ага, щяз!

По-друге, Мерседес Лекі показує, що more realistic необов’язково має дорівнювати more dark. Життя у Вальдемарі важко назвати дуже приємним, життя Телії до Обрання – не просто не приємне, а радше жахливе… Тим не менш, зі сторінок роману аж пашіть: світ – він добрий, просто треба повбивати всіх злих докладати зусиль, щоб йому про це нагадувати. Після численних антиутопічних сетингів це звучить навіть свіжо. А, стривайте, це ж олдскул.

Може, й олдскул, проте деякі моменти змушували зупинитися на хвильку, кліпнути очима і перечитати двійко абзаців ще раз. Ееее, що? Я страшенно недооцінювала дівоче фентезі кінця вісімдесятих. От навіть можна сказати – критично недооцінювала. У червоному куті рингу у нас народ Телії – втілена мрія фантазерів про “родові садиби” (власне, садибами там люд і живе). Класичний такий, високий” сільський патріархат, з чіткими ролями, з багатоженством, з “у тринадцять років дівчинка – або заміж, або в черниці”, з жорсткою ієрархічністю (і ієрархію тут дбайливо вибудовують старші за статусом жінки), з усім спектром домашнього насиллям – коротше кажучи, є де розгулятися. Але, знову ж таки, Лекі ці деталі не смакує, просто обережно дає у флешбеках, проговорює абсолютну ненормальність і на пальцях пояснює, як таке виховання психологічно скалічило дитину і що тепер з цим робити (оцей програмний психологізм – ще одна цікава фішка роману, причому вона присутня в тексті в такому об’ємі, що його цілком можна назвати терапевтичним).

У синьому куті рингу – спільнота Герольдів. Рівноправна. Мінімально ієрархічна. Від кожного за талантами – кожному за потребами. Толерантна. Ні, не так, максимально толерантна. Найкраще серед учнів фехтує дівчина? Буває, стане, мабуть, наступною Майстринею з бойової підготовки. Жінка хоче робити кар’єру, а не сидіти вдома? З усіма буває. Люди однієї статі люблять одне одного? Не з усіма, але буває. Підлітки хочуть займатися сексом? Частіше буває (інструкція з використання оральних контрацептивів додається). У нинішніх текстах такі моменти не дивують, навпаки, там емансипаційна проблематика незрідка майорить яскравим знаменом. А у Лекі все якесь “як так і треба”. Ех, блаженні часи, коли вже здавалося, що світ іншим не має бути.

Ні, свої дивні моменти у “Стрілах королеви” є. Там поганенько розгорнутий світ, ну, але це пояснюється тим, що трилогія про Герольдів – лише частина корпусу текстів про Вальдемар, плюс герметичність сюжету сприяє. Там все ж таки є сюжетні повороти, які на сьогодні уже дивують (мені важко далася лінія перевиховання проблемної спадкоємиці трону – сучасні педагоги та психологи реагували би гостро). Та й пряма, як спис, основна інтрига теж не завжди радує. Мерседес Лекі й не намагається якось розцяцькувати класичний роман виховання. У ньому неспішно проголошуються прості й безпрограшні істини: сім’я – це необов’язково кровні родичі, розуміння важливе, страх і недовіра випалюють душу, йди за своєю зіркою, врешті решт. Усе просто, але переконливо і по-своєму елегантно. Продовження почитати хочеться, і для книжки зі стандартним сюжетом – це уже хороше досягнення. А за переформатування уявлення про олдскульність в моїй голові – їй окрема величезна подяка.