До повноцінного розпаковування подарунків у нас справа поки що не дійшла (та й не всі подарунки до нас доїжджають під Різдво, деякі й по три місяці шкандибають…), але я вже маю виразне передчуття, що книжок серед них буде небагато. Дарувати мені книжки – це банально, вважають близькі. Даремно вважають, та… Із цим теж можна вижити. Енівей, серед планів на наступний рік все одне неодмінно будуть пункти “Читати менше” (богине, як жеж важко було це написати) та підчитати давні запаси (нещодавно я тими запасами нефігурально отримала по голові – звалилися з верхньої полиці – і тепер маю зуб на Салмана Рушді та Йозефа Рота). Тому останній вішлист 2017 року буде отакий “міжсвятковий” та куценький. Переходимо до режиму зимового енергозбереження.

Здається, це буде сезон бажання нонфікшену, бо його якось нетипово багато. Але художнього трохи є.

 

 

 

Є страшенно бажана та так довго очікувана Гіларі Мантел! “Вулфгол” у мене давно вже є (те саме перше легендарне російське видання з назвою “Волчий зал“, яку через особливість шрифту на обкладинці всі називали “вовчим задом”). Саме видання для мене книжка з такою історією, що міняти його не ризикну, зате зазирнути у продовження дуже хочеться. Раніше я його не прочитала з трохи дивної причини: “Вулфгол” здається мені ідеальним історичним романом формату “Особистість та Епоха”. Просто страшно, що продовження не дотягнеться. Ну, але ж треба здолати цей ганебний страх! Я і майже до цього готова. Принаймні, “Везіть тіла” вже купила.

Також серед художніх новинок є бельгійський преміальний бестселер (уже прочитала).

Американський підлітковий бестселер (“Ми були брехунами” лишили неоднозначне враження – своєю показовою сюжетною декоративністю зокрема – але почитати Емілі Локгарт ще було б цікаво – і вийшло справді цікаво, відгук тут).

Та свіженьким українським текстом про життя-буття молодих талантів в академічному середовищі (також done – і відгук маю).

Тепер нонфікшен – він ще розмаїтіший.

Тут у нас є:

• спогади американської вертольотниці (є книжка).

• тревелог українки, яка працювала на круїзних кораблях.

• книжка про наш багатий внутрішній світ.

• репортажі Ганни Кралль.

• дитяча книжечка-картинка про Марію Кюрі – дуже цікаво подивитися, як про неї пробують розповісти найменшеньким). Там ще, до речі, виходить нова книжка із серії “Міранда“, але після одкровень видавчині: “Тут немає нахилу до фемінізму!” – ті чудово ілюстровані книжки купувати вже якось не хочеться. Хоча наступний томик – про Амелію Ергарт. Сум-печаль.

• найдражливіша книжка у списку – розповідь про “шведське щастя”. Міка Вікінґа про “Хюґе” я вже була почитала і оцінила – справді, можна зрозуміти, де воно взялося і як воно працює. А от все, що мені раніше доводилося чути про “Лаґом”, – викликало легкий переляк та внутрішній спротив. Можливо, тому що надто чуже. Ще більш імовірно – тому що отаке, дуже специфічне, уявлення про достатність та поміркованість насправді не таке вже мені й неблизьке. Навряд найближчими роками я потраплю до Швеції чи зможу розпитати достатній кворум шведів, то, може, хоча б книжечка допоможе трішки розібратися в собі й людях. І вже не кажу про те, що книжки про виживання гарно йдуть взимку. Так, “Як можна жити за такої нестачі світла” в моїй системі цінностей – це цілком сурвайвал-горор.