Серед найтяжчих читацьких зізнань в моїй практиці одне з головних місць вже роками посідає маленьке, але трохи пришиблене: я не люблю вичитувати письменників бібліографіями. Причина проста: якщо автори не дуже подобаються – в цьому нема сенсу. Якщо автори помірно цікаві – завжди прикольніше пошукати щось несподіване (хоча настрій почитати щось_гарантоване_ теж бува нападає). А якщо письменниця чи письменник мені дуже подобається – то важко змиритися з думкою про те, що можна прочитати все. Можна, звісно. Але як жити далі?

Та іноді буває важко втриматися, і от просто зараз я вкотре підійшла до цієї драматичної межі: прочитала перший і останній на сьогодні роман Цзень Чо. Ретроспективно: Цзень Чо – малазійська письменниця з китайської родини, живе в Англії, пише переважно малу прозу (власне, стала відомою, завдячуючи чудовій збірці оповідань Spirits Abroad – отут я про неї писала) – орієнтальне фентезі, орієнтальний кіберпанк, орієнтальний магічний реалізм масштабом від “Симпатично”до “Афігєть як круто!”. А от її єдиний наразі роман про Англію та англійських чарівників. Але не без фірмової “східнинки”.

Неназваний рік, Британія воює з Наполеонівською Францією, гребе під себе колонії та непокоїться через падіння загального рівня магії в країні. Хто в цьому винен? Очевидно, новий Королівський чарівник Захаріас Віт. Молодикові лише 24 роки, він поза всі сумніви талановитий чудотворець, але обійняв посаду за підозрілих обставин (власне, смерті попереднього Королівського чарівника – його опікуна та вихователя), ніхто ніколи не бачив його фамільяра, і він… ну, ви знаєте, як би це сказати… чорношкірий.

Народжений рабом Захаріас Віт – і справді не та людина, яка буде свято зберігати давні традиції британської магії. Протягом роману обдарований чарівник примудриться пережити кілька замахів на своє життя, відвідати Чарівну країну та отримати аудієнцію в короля фейрі, влізти в міжнародну політику, розрулити битву між сиреною, драконом та громовим чудовиськом, закохатися та започаткувати найскандальнішу магічну реформу. Цей дивак чомусь вважає, що високому мистецтву чарів можна навчити… жінок. Щоправда, не дивно, що він так вважає після знайомства з міс Прунеллою Джентльмен.

Технічно Sorcerer to the Crown грає на тому ж самому полі, що й “Джонатан Стрендж і містер Норрел” Сюзанни Кларк – наполеонівські війни, небезпечні сусіди-ельфи, занепад магії та заміна практики теорією – але тут, по-перше, все не настільки страшно, по-друге – все не настільки всерйоз. Світ “Чарівника” був би казковим та по-своєму дуже веселим (за “веселе” тут відповідає неприховане й тривале іронізування над канонами британської літератури ХІХ століття), якби не одне “але”. От до несправедливості Цзень Чо ставиться дуже серйозно.

Емансипаційна проблематика в цьому тексті рясніє в промислових масштабах. Логічно і стилістично роман все ж таки радше неовікторіанський, аніж “неорегентський”, яким він є формально, і всі обов’язкові елементи тут на місці: цивілізаційна ноша британців, “ми – єдине світло у віконці науки”, весь світ для нас, а чарівний світ – джерело нашого ресурсу, оті іноземці – це, певно, люди другого ґатунку, оті іноземці з іншим кольором шкіри – “а чи ви впевнені, що вони точно люди?”, жінки – це такі машинки для народження дітей та носіння суконь, а не справжні люди… І тут все настільки по-багатому, що від скочування в карикатуру не найкращого штибу авторку рятує переважно щирість. І яскрава уява. Для того, щоби показати світ “Чарівника” в усій красі Цзень Чо зробила дуже просту і дуже класну річ – вона в кількох розділах описала школа для дівчат зі шляхетних родин, які мають – не пощастило сім’ям! – магічні здібності. Суворе виховання, ще суворіше відучування він дрібненьких побутових чарів, модифікація смертельного прокляття, що має висмоктувати життєву та магічну енергію із супротивника, як практика повсякденної медитації – у цих школах з дівчаток зроблять справжніх леді, а не якихось там відьом. Кілька виразних епізодів – і цей світ вже хочеться палити напалмом. На щастя, там для цього є спеціальна героїня.

Якщо Захаріас Віт – це такий парафраз істинного джентльмена-науковця ХІХ сторіччя з поправкою на неконвенційний колір шкіри, то його протеже та піддослідна свинка (треба ж якось довести, що жінок можна навчити справжньому магічному мистецтву, а не шепотінням шкарпетки латати) міс Прунелла Джентльмен – це натуральна катастрофа, яка маскується під стандарт “Мері-Сью”. Нє, якщо чесно-чесно, Прунелла з її загадковим (і дуже вдалим) походженням, розумом, вродою, магічним обдаруванням та неймовірно доречним спадком – і є типова Мері-Сью. Але, божечки, вона прекрасна! Якою має бути талановита чарівниця сумнівного походження (“Вам не здається, що в цієї панянки мати не зовсім біла?”), якій пояснили, що магією порядна дівчина в цьому світі нічого не досягне? Розумна, вперта, твердолоба, в міру егоїстична та дуже практична Прунелла – це стихійне лихо, яке вирішило вдало вийти заміж. І в обмін на допомогу із введенням у пристойне товариство вона навіть готова вчитися магії, хоча сама концепція “вчитися магії” для людини, що чаклує, як дише, звучить трохи дивно. Але можна спробувати.

І Цзень Чо спробує. Сюжет роману буде шарахатися від роману виховання в майже диккенсівському стилі до готичної драми, від чарівної казки до описів балів в дусі Джейн Остен,  від водевілю а-ля “Вудхауз загубив гальма” до політичного (а іноді навіть геополітичного) памфлету – шарахатися, провисаючи, пригальмовуючи на поворотах та підміняючи головну батальну сцену розмовами (я майже не жартую). Але цей нервовий і водночас пародійний текст настільки невимовно милий, що я йому готова пробачити солідний запас технічних недоліків. За цікавий світ, за симпатичних персонажів, за ту саму іронію, за моменти, над якими хочеться радісно верещати (сувора тітонька Джорджіана, якої бояться усі!). Але головне – за безапеляційність, з якою письменниця пече і смалить глаголом, тавруючи несправедливість. І правильно, так її!