Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя

Декларація незалежності США

Бувають такі важкі для читання книжки, що їх хочеться прочитати якнайшвидше. Пробігтися, розірвати фінішну стрічечку і відхекатися, стираючи холодний піт страху. От з нещодавно читаного “З Елеанор Оліфант усе гаразд” у мене склалися подібні стосунки: пірнула, випірнула, ніби полегшало. Але є й інакші книжки, з якими так не виходить. Вони читаються довго, для того, щоби уникнути чергового сеансу “спілкування” з ними, вигадуються різні відмовки, аж доки книжка не почне дивитися на мене докірливим поглядом. І можна зрозуміти ті випадки, коли тригери очевидні (найкращий приклад з нещодавнього – “Зулейха відкриває очі“). Але буває і так, що заважає спати і вільно дихати захмарна концентрація чужого, геть незвіданого, болю. Здається, це і є “хороші книжки” за буквальним визначенням. Та читати їх дуже непросто…

Ех, ви прослухали коротке пояснення, чому я нетипово довго читала “Підземну залізницю” Колсона Вайтхеда і ще довше не могла про неї написати. Але варто все ж таки.

Основну фабулу цього роману, здається, знають всі, хто слідкує за американським літературним процесом. National Book Award for Fiction та Пулітцер – попередньо такий дуплет зробили “Корабельні новини” Енні Пру в далеченькому вже 1993-му.

Шістнадцяти-? Чи вже сімнадцятирічна Кора є рабинею на плантації десь там посеред червоних земель Джорджії. Слова “заздрість” та “її життя” одне речення збиратися категорично відмовляються: рання втрата матері, побої, злидні, зґвалтування, щоденна нелюдська праця – але це все ж таки життя, і радикально змінювати його лячно, а в більшості випадків – просто безнадійно.

– Не збираюся бути вбитою Коннеллі, патрульними чи зміями.

Отримавши першу миску супу, Кора й далі міркувала над дурнуватою пропозицією Цезаря. Білі люди поволі вбивають тебе щодня, але деколи їм потрібно порішити тебе швидко. Заради чого полегшувати їм завдання? Це робота, від якої можна відмовитись.

Проте одного нещасливого для тамтешніх рабів дня порівняно ліберальний власник плантації раптово помирає. А його брат-спадкоємець має до Кори таку цікавість, що дівчина змінює свою думку. Вона молода, сильна, спритна, її мати Мейбл – єдина, кому вдалося втекти з плантації Рендаллів. Кора – дівчинка-символ, дівчинка-талісман, і вона готова спробувати добігти до станції підземної залізниці і рушити нею на Північ. Так-так-так, цю книжку прославила буквалізація метафори, адже тут Underground Railroad має тунелі, рейки, вагони та станційних працівників і машиністів, які щодня ризикують своїм життям. Перша зупинка в довгій подорожі Кори та Цезаря – Південна Кароліна. Але не остання, на жаль.

Ніколи б не подумала, що пригодницький (а він справді такий) роман, нехай навіть на таку непросту, але доволі далеку тему, може настільки ефективно та безпомильно тригерити. Але факт є факт – тригери-гачки клацають, і стріляє текст без промахів. Надто вже болючі проблеми зачіпає, про такі вже не скажеш “далекі”.

Перший влучний постріл: втрата свободи, втрата практично будь-якого права на вибір – це для мене виявилося настільки страшно, що складно уявити, які ж там глибини неусвідомленого книжка збурила. А Колсон Вайтхед методично і жорстко пояснює читачам: так, так буває, люди живуть без свободи. Ні, далеко не всі з них падають на землю і миттю помирають від розпуки. Ні, романтичні уявлення про вічні цінності та невідбірні права краще призабути. Недаремно героїня згадує про напівбожевільного раба, який з волі господаря затвердив Декларацію незалежності США і цитував її, не усвідомлюючи тексту. Для цього не обов’язково бути божевільним, просто за певних обставин найшляхетніші слова залишаються такою абстракцією, яку годі зрозуміти.

Не всі рівні, якщо в одних віднімають те, що від народження належить їм, та віддають іншим, – річ, яку можна потримати в руці, як жменю землі, чи те, до чого не можна доторкнутися, – свободу.

Другий влучний постріл: ця книжка добре, навіть по-своєму елегантно, хоча іноді надто буквально (через міркування героїні – куди вже буквальніше) пояснює, як легко більшість людей дегуманізує ближнього свого. От неближній – і все тут. Самособоюзрозумілість – одне з найстрашніших породжень людського розуму, але дуже, дуже помічне, коли треба пояснити собі, чому можна поводитися з іншою людиною не так, як ми воліли би, щоби поводилися з нами. Трохи демагогії, трохи практичних міркувань, трохи тренувань – і все чудово виходить. Інший колір шкіри – зручне підґрунтя, але завжди можна обійтися і без цього.

– Це означає саме те, що написано (в Біблії, – v.), – відповіла Етель. – Юдей не може поневолити юдея. Але сини Хама з іншого племені. Вони були прокляті чорною шкірою і хвостами. Там, де Святе письмо засуджує кабалу, взагалі жодного слова не сказано про рабство ніггерів.

(…) Рабство стає гріхом, коли в хомут запрягають білих, а не африканців. Усі люди народжені рівними, якщо тільки не визначено: ти – не людина.

Третій влучний постріл: Колсон Вайтхед недаремно обирає за героїню молоду жінку і послідовно пояснює жахіття рабства саме для жінок. Не дядечко Том, не волелюбний молодий красень тільки-но з корабля, навіть не покоївка-мулатка – фаворитка своєї господині. Ні, Кора – упосліджена з упосліджених, людина, яка не має не лише свободи, але й позбавлена практично будь-якої тілесної суб’єктності, не просто робоча сила, а ще й автомат з виробництва нових рабів.

Дівчина-рабиня мала більший попит, ніж цуценята, бо то був ніби монетний двір – гроші, які народжують гроші.

І цієї лінії письменник тримається до кінця, час від часу змахуючи черговою червоною ганчіркою: то темою нібито-не-примусової стерилізації, то порівнянням різниці у статусі між майже-білим вільним чоловіком та майже-білою вільною жінкою. Good work! Але тут ще треба сказати, що Кора – це цікавий образ, але вона така в книжці одна. Ні-ні, героїні-жінки тут ще є, тест Бехдель роман проходить беззаперечно, але у порівнянні з більшістю чоловічих персонажів другого плану, персонажки-жінки переважно блякнуть. Хіба що вимушена рятівниця Етель з її нереалізовано-збоченним місіонерським шалом ще яскраво спалахує, але там образ… своєрідний. І з тим же ідейним ловцем рабів Ріджвеєм, наприклад, за масштабом порівнювати складно.

Четвертий влучний постріл: оті самі яскраві стрічечки навколо страшного змісту, те, як і в що саме загортає американський автор свій сюжет. “Підземна залізниця” – це дивовижна книжка, яка невимушено пропонує готову рецепцію не просто прямим текстом, а ще й навіть у прямій мові.

– Якщо хочете побачити, яка з вигляду вся ця країна, кажу я завжди, маєте проїхати залізницею. Розглядайтесь на всі боки, коли промчите повз усе це, і збагнете по-справжньому, що таке Америка.

Знущальна порада вимушеним “туристам” – це вишенька на тортику. Зрештою, оповідь виверне на битий шлях більш традиційного потрактування, і по-справжньому підземна залізниця лишиться красивим образом на згадку, як квиточок з приємної поїздки у цікаві краї. Колсон Вайтхед відверто насолоджується альтернативною історією не як жанром, а як творчим методом. Він грає з читачами і грати з ним на рівних, на мою думку, не американцям дуже складно. Ок, залізниця насправді не була ані підземною, ані залізницею, checked. А далі собі читаю, читаю, читаю, роззявивши рота, розвісивши вуха, поки з вух в рота локшина не падає: “Стоп-стоп-стоп, що за нафіг, такого точно не може бути це кричущий анахронізм! Ой. Таки стоп. Але як же…” – і так усю книжку, що з цим робити? Або проводити ретельний фактчекінг (а точних дат та інших виразних координат у тексті обмаль), або прийняти правила гри. Тільки приймати їх варто усвідомлено. В цій книжці багато вигадки, така вже вона є. Проблема в тому, що якраз найстрашніше в ній – це правда. Й усвідомлення цього є настільки нестерпно болючим, що книжка читалася дуже довго, а писалося про неї ще довше.

---

Я вдячна видавництву BookChef, яке надало мені можливість прочитати цю книжку для огляду.