Бува іноді приходить читацький досвід, що не вписується в знайомі рамки. Будемо читати історичний роман. Про народ, що живе поміж гір, – не сказати, що в категоричній злагоді, але непогано загалом живе. Аж доти, доки не приходить війна, по якій цей мальовничий край “відкушує” собі сусідня держава. Відтоді рідна мова цього народу потрапляє під заборону, можливості влаштуватися на пристойну роботу стають прямо пропорційними готовності забути про своє походження, про розвиток не те, що культури, громадянських прав краще зайвий раз не згадує. А потім приходить інша війна, але нічого на краще вона не змінює. І згодом між гір проростають зерна гніву, що за десять-п’ятнадцять років голосно вибухнуть. Натурально вибухнуть – попереду в гірського народу терор, спецоперації впокорення та інші цікаві інструменти політики, що надто давно зайшла в глухий кут.

І поки розгортається такий опис – пам’ять жалісливо скавучить. Шотландія? Та ні. Ірландія? А виразні гори де взяли? Країна басків? Північний Кавказ? Тибет? Що це взагалі таке? Ні-ні, пам’яті можна розслабитися, вона про таке навіть не знала. Це про Альто-Адідже, Південний Тіроль у ХХ столітті.

Ева (за сорок, красуня, успішна кар’єра, довгий роман з одруженим чоловіком)  мала цілком конкретні плани на Великодні вихідні – як завжди, відсвяткувати разом з мамою та хрещеною. Але їй дзвонить чоловік з минулого – ні, не колишній, хоча певною мірою… Колишній вітчим, практично батько, стосунки з яким матір Еви Ґерда розірвала категорично. Віто невиліковно хворий і (як часто буває в сімейних драмах) хоче побачити названу дочку, поки ще має сили. Та це ж Великодні вихідні – квитки на літаки давно всі продані. І Ева, змінюючи потяги, прямує через усю Італію – від гірського курорту в Альто-Адідже до містечка на Сицилії. І під час довгої дороги жінка не тільки споглядає, якою різною є країна, де вона живе, але й згадує кілька десятиліть буремної історії рідного краю – і трьох поколінь своєї родини.

Франческа Меландрі – римлянка, але у післямові до роману “Ева спить” вона коротко пояснює, в чому укорінений її інтерес до Південного Тіролю та його кривавої і спірної історії в ХХ столітті:

Якби не моя мати, цієї книжки не було б. Італійка, що відпочивала в Альто-Адідже, починаючи з шістдесятих років, вона прищепила мені цікавість і пошану до мешканців землі, географію якої, і тоді, і нині, люблять багато італійців, але історії якої вони не знають.

Про географію: здається, це я вперше читала книжку про місцевість, куди знайомі літають кататися на лижах. Меландрі із захопленням описує ідилічні краєвиди, своєрідний місцевий уклад (відокремленість малих громад, специфічний діалект німецької, розвеселі пережитки патріархального ладу – як Австрія, але вже сильно не вона), фантастичну кухню і навіть влаштовує короткий, проте дуже цікавий екскурс в історію становлення тих самих гірськолижних курортів: від колишнього невдатного пасовиська до загальноєвропейської принади. Причому ці пояснення аніскільки не вибиваються із ритміки загальної оповіді, а прописати таке – неабиякий талант.

Про історію: та яким би прекрасним не був цей край, історія в нього – не позаздриш (та і як тут позаздриш, надто яскраві паралелі можна проводити, хіба що… є з ними деякі проблеми). Письменниця вибудовує строкату історію родини Грубер так, щоби показати усі ключові точки: Перша світова, пандемія “іспанки”, пацифікація (перепрошую, що позичила термін) німецькомовної громади часів Муссоліні, Друга світова та Option часів Райху, повоєнне притрамбовування (громадянське, економічне, культурне) “поборників нацистів”, зародження політичного самоусвідомлення південних тірольців та укріплення національних партій, зародження і укріплення прибічників неполітичних методів боротьби, терор, контроперації армії та карабінерів, спроби замирення – аж до культурно-політичної автономії, яка в подібних обставинах править за уже майже не очікуваний гепі-енд. І знову ж таки, Меландрі час від часу перемикається на майже телеграфний стиль історичної розвідки, але ніколи не втрачає балансу. Так, вона розповідає про історію краю, але через історію людей. Розповідає про біль, про постійне приниження, про системну дискримінацію, про розпач, про те, що змушує людей перейти межу.

Що саме робить з людини вбивцю? В який момент лють через історичну несправедливість змішується у неї всередині з іншими жалями, давніми, особистими, стидкими, бо затаєнними занадто глибоко, і спонукає її покласти руку на детонатор? Коли саме її бажання досягти того, що вона вважає абстрактним Добром, виливається у байдужість до конкретного Зла, вчиненого в ім’я того самого Добра?

Про родину: між тим “Ева спить” є не лише історичним романом (навіть в доволі строгому визначенні, історичні події і реальні історичні діячі тут в асортименті), але й сімейною сагою, і то трішки незвичною. Головна незвичність полягає в тому, що більшості представників родини Грубер співчувати не дуже хочеться. Авторка вправно балансує на дроті “Не ми такі – життя таке”, в кожному конкретному випадку розглядаючи, де в людських вчинків історичне підґрунтя, де – помилки, а де – найзвичайнісіньке людське паскудство. Виходить переконливо, хоча іноді аж дрижаки беруть.

Про жінку: а ще це книжка не стільки про родину, скільки про її представницю – не окрему, бо все в історії Ґерди пов’язане з навколишньою реальністю надто міцними узами. З цієї точки зору “Ева спить” – це про жіноче питання в квадраті – цього разу з гірським колоритом. Нещасливе дитинство, позашлюбна вагітність в підліткові роки, необхідність тяжко працювати з мінімальними соціальними гарантіями – оце от усе. А ще – це історія про талант, що пробивався крізь асфальт з упертістю бульдозера. Про надійну жіночу дружбу та всеохопну материнську любов. Про кохання, якому не дали жодного шансу історія з географією. Про численні життя, що могли би бути інакшими, але не судилося. Про жахіття наяву, від яких хотілося би прокинутися, про непевність снів як життєвої стратегії і про ілюзії, яким вже час розвіятися. Навіть, коли вже пізно. Головне, щоби не занадто.

Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням