Останнім часом у нас дедалі частіше з’являються підліткові й дитячі фентезійні книжки про прадавні небезпеки лісу. В першу чергу одразу згадуються “Ті, що не мають коріння” Наомі Новік, а слідом за тим підтягуються і “Волковиці” Марини Смагіної, і “Дрімучий ліс” Анастасії Лавренішиної (оце ще не читала, але дуже хочу), ще дещо… І от одна з дитячих новинок видавництва Віват якраз про це саме – про світ людей, що зчепив зуби та з останніх сил тримається в жорсткій опозиції до Лісу та Болота. Тільки американська письменниця Келлі Барнгілл одразу розставляє акценти трохи не так, як можна було очікувати.

Сумна маленька держава Протекторату нидіє між лісами й болотами. П’ять сотень років тому поблизу сталося виверження вулкана, що серйозно змінило місцеву екологічну систему. І ще добре, якби проблеми полягали лише в тому, що їжі недостатньо, а єдиний безпечний шлях крізь хащі та трясовини контролює Рада старійшин (з виклично гуманних міркувань, а ви що подумали?). Ні, в лісах та болотах окрім підступних гейзерів з отруйним газом та бездонної твані, зачаїлася найбільша небезпека – стара відьма, зловорожа до всього живого. І якщо раз на рік не принести відьмі в жертву немовля – на народ Протекторату чекатиме щось жахливе. Правда, ніхто не знає, що саме. Але це й не дуже важливо. Бо насправді, відьми – нема.

Вони йшли і знали, що відьми не існує.

І ніколи не існувало. Був лише небезпечний ліс і одна-єдина дорога, а також контроль над життям населення, яким насолоджувалося багато поколінь старійшин. А відьма – тобто віра в її існування – була вигадана для заляканих, пригнічених, поступливих людей, які жили огорнутими в серпанок суму, з притупленими почуттями й пригніченим розумом. Усе це було надзвичайно зручно для безмежного панування старійшин, Не дуже приємного, до речі, але нічого не вдієш.

Отакої. Казка про постправду для середнього шкільного віку? Про це у “Дівчинці, яка випила місяць” також є. Але є там і відьма (навіть сильно не одна), є затишний болотяно-лісовий світ, сповнений не лише небезпеки, але й краси, магії та поезії, і є Луна – жертовне дитя, яке не просто вижило, а й випадково стало вмістилищем занадто могутніх сил.

Поєднання антиутопії для молодших підлітків та чарівної казки? Ну, буває. Але в романі Келлі Барнгілл ці, на перший погляд, не в усьому сумісні елементи (у нас тут про опір системі чи про радість дива?), працюють на спільну мету. Вони не те, щоби створюють світ, світ тут по-притчевому схематичний, вони допомагають увиразнити правила, за яким цей світ працює.

З одного боку – соціальне та умовне. Похмуре колишнє Очеретяне Королівство з його жорсткими правилами, прибитим до землі, як жито після грози, населенням і панівною верхівкою, що може, хоче і все одразу – картинка неприємна. Тим більше, авторка доволі безжально підходить до реалізації того самого питання опору. Роль особистості в історії – це якраз до “Дівчинки“, бо тут на бунт або беззастережно йдуть безумці, або повільно й вдумливо зважаються представники панівних станів, які схильні забагато думати. Трохи жорстоко, але по-своєму правдоподібно. Хоча саме в американській дитячій літературі революційні теми формату “Влада нам бреше” мене останнім часом трохи бентежать.

З іншого боку – природне й безумовне. Наскільки неприємним місцем є сірий, хоча й безпечний Протекторат, настільки чарівним – світ лісів, боліт та хатинки-дерева біла кратера поснулого вулкана. Герої цього “крила” тексту – відьма Ксан, що годує жертовних немовлят зоряним сяйвом та знаходить їм прийомні сім’ї, болотяний монстр Ґлерк, що з’явився раніше за магію, дракончик-крихітка Фіріан і сама маленька Луна, яка випадково ковтнула світла не зірок, а місяця – яскраві, їхні стосунки – ніжні й сповнені любові, а триб життя – гармонійний та привабливий. Не вповні, звісно, один з головних сюжетних конфліктів в “Дівчинці, яка випила місяць” торкається проблеми непідсильної сили. Крихітку Луну, нездатну контролювати свої чари, зв’язують закляттям, яке розвіється лише у її 13 років. Але побічні ефекти виявляться дуже далекими від уявлення про природне.

Це мені вже вдруге за останні місяці зустрілася книжка, де магічна трансформація є метафорою дорослішання і саме через неї пояснюється криза підліткового віку. Про “Пісню зозулі” Френсіс Гардінг ще, може, якось, напишу, але в Келлі Барнгілл теж про це чимало. Луна дорослішає, Луна змінюється, Луна починає хамити старшим, ризикувати на рівному місці та лізти в такі халепи, що ну його ой. Дитина зіпсувалася на рівному місці (і сама розуміє, що з нею щось не те відбувається), дитину розривають на шматки незвідані сили, як жити далі? Луні простіше за середньостатистичного підлітка – її криза має пояснення. Але сама ця криза проговорена дбайливо та уважно, що робить “Дівчинку” певною мірою терапевтичним читанням.

Дорослішання в цій книжці – наскрізний мотив. Відьма Ксан, яка змушена подорослішати надто рано, бо залишилася останньою зі свого роду. Дракон Фіріан, який попри все лишається малям, – бо так безпечніше. Племінник старійшини Антейн, якого до самовбивчої місії змушує батьківство. Та й увесь народ Протекторату, перед яким нарешті постає необхідність прогнати облуду і взяти відповідальність за свої життя у власні руки – і постає ця необхідність з паростків призабутої надії на те, що світ може бути інакшим, може, й не лагіднішим, але справедливішим. І може здатися, що в романі дорослішає все. Але ще тут є константа, вічна цінність, стрижень, що тримає весь цей світ. І за це я письменниці дуже вдячна. Бо божество-деміург, що визначає навколишню дійсність словами, – це прекрасно само по собі. А коли це божество – чотирируке болотяне чудовисько, що думає віршами, – оце вже прекрасно захмарно.

Він відчував, як сяйво любові випромінюється назовні. І звір жадав слів, щоб пояснити, що він відчуває.
Так з’явилися слова.
І звір жадав, щоб ті слова зійшлися докупи й пояснили те, що він мав на увазі. Він розтулив рота – і вийшов вірш.

Я вдячна видавництву Віват, яке надало мені можливість прочитати цю книжку для огляду.