Спроби схрестити сімейний роман (а то й сагу) з детективом мають давні добрі і плідні традиції. Але буває й таке, коли ні сіло, ні впало: і детектив не клеїться, і сімейний роман розпадається на шматки. В кращому випадку один з жанрів зрештою перемагає, лишаючи інші напрямки бідними родичами, які зітхають: “Але ж ідея була непогана, правда?”. Правда. Але коли в піджанрах є той таки детектив, то його перемозі радієш більше. Головне, щоб із загадкою повернулося на добре, а інше… Інше – то таке.

Дебютний детективний роман Джессіки Фелловз (об’язковий в такому випадку дисклеймер: так, родичка того самого Джуліана Фелловза, а заразом авторка нонфікшен-книжок “зі світу “Абатства Даунтон“) – це якраз типовий випадок, коли письменниця не хотіла обмежетися тільки детективом. І протягом перших 200 сторінок було важко сказати, що це взагалі таке і що з нього виросте. На щастя, текст схаменувся, й остання третина там уже чесний (і нічогенький, треба сказати) детектив. Ну, але дійсно – первісний замах був на більше.

/Клац кіношною хлопавкою/ Зимовим днем купе поїзда, що прямує до курортного містечка на півдні Англії сідає літня пані, увечері того ж дня її в тому купе знайдуть смертельно пораненою. /Клац кіношною хлопавкою/ Юна Луїза Кеннон не хоче бути пралею, як мама, карманницею, як дядько навчив, проститукою, як дядько спонукає, але варіантів в неї небагато. Але одного зимового дня в Луїзи з’являється шанс влаштуватися помічницею няні до аристократичного сімейства. І вже байдуже, що досвіду такої роботи в дівчини нема, а рекомендації трохи ненадійні – шансом треба скористатися за будь-яку ціну! /Клац кіношною хлопавкою/ Молодий залізничний полісмен Ґай Салліван ганяє безхатьків на вокзалах та розслідує дрібні крадіжки, але мріє про щось більше, щось справжнє, щось таке, що дозволить йому врятувати самооцінку “Єдиного хлопця в родині, якого не взяли до війська під час Великої війни”. І тут його з напарником викликають на замах на вбивство в потязі. Ось воно, ось цей довгоочікуваний шанс! /Клац кіношною хлопавкою/ Юній Ненсі “майже сімнадцять” і в дитячій, поміж молодшими сестрами, вона відверто нудиться. Душа Ненсі потребує пригод, але батьки чомусь до цього ставляться без ентузіазму. Дівчина пише під псевдонімом страшні оповідки, але коли до родини доходить звістка про наглу смерть знайомої знайомої – самовиховане на penny dreadful дівчисько робить мисливську стійку: чому б не спробувати розслідувати справжній злочин? Це ж такий шанс! Он і майже ровесниця Луїза допоможе, бо панночці дуже треба! /Клац/

Трохи забагато “клаців”? От і я про те. Джессіка Фелловз озброїлася багажем знань про першу половину ХХ століття і написала не “просто детектив”, а історичний детектив з урахуванням історичного ж контексту. Контекст справді цікавезний: 1920-й, практично тільки-но завершилася найстрашніша війна в пам’яті людства, а повсякденне життя відмовляється повертатися до старих звичок. Жінки на роботі, занепад аристократії, масовий ПТСР і працевлаштування ветеранів, нові моди, нова музика, нові соціальні моделі – цукерка, а не епоха! І молода британська письменниця підійшла до матеріалу з ентузіазмом. “Мітфордські вбивства” – це про все оце і ще трішки зверху. Але проблема в тому, що елегантно збиратися в купу весь цей матеріал відмовляється. То сімейний роман не клеїться, бо аристократичну родину авторка змальовує цілком історичну – до того ж надзвичайно цікаву – але змальовує скупо й несміливо, так, що ті, хто вже багато чув про Мітфордів, натяки зрозуміють, а іншим (от мені, наприклад), може бути не дуже комфортно. То тему тяжкої долі дівчини з народу, яка йде у найми (ой, “Даунтоном” запахло) письменниця замітає під килимок детективного сюжету. То про сам детектив забуває на кількадесят сторінок, від чого критично страждає динаміка сюжету. “Ні, не Аґата Крісті”, – думала я половину книжку, аж доки роман не згадав, що він взагалі-то про вбивство.

“Аґатою Крісті” “Мітфордські вбивства” таки не стали, хоча іноді дуже старалися. Власне, цей роман не є ані старосвітським cosy mystery, ані сучасним соціальним детективом-трилером зі стилістикою more dark, more realistic. Але балансувати між ними пробує. З перемінним успіхом.

Що привертає увагу:

• з динамікою та щільністю подій – біда-біда, ні, це не Пуаро, і навіть не міс Марпл;
• розпорошеність сюжетних ліній і часте перемикання між ними. Взагалі, суто структурно “Мітфордські вбивства” з їхніми маленькими розділами і чисто монтажними вклейками нагадують напівфабрикат сценарію для міні-серіалу. Варто уявити на місці доволі недбало змальованих характерів когось з зірок ВВС – і вже картинка яскравішає;
• дозована затишність – тут вдоста і чаювань, і суконь, і описів сімейних подорожей (і, так, книжку кортить заїдати тортиками), але ці сюжетні лінії намагаються робити серйозний вираз обличчя “Ми тут не просто так, ми для серйозного контексту!”. Чесно кажучи, якби замість Мітфордів була би вигадана аристократична сім’я – нічого би цей сюжет не втратив, окрім, можливо, фан-бази, і кількох натяків на долю Ненсі або згадок про родича “містера Черчилля” та його блискуче політичне майбутнє. Їйбо, статтю у Вікіпедії про цю родину читати значно цікавіше за тутешні скромні побутові замальовки. Більше того, іноді здавалося, що необхідність триматися берегів реальної хронології (у післямові Джессіка Фелловз зізнається, що їй це не завжди вдавалося), тексту заважає. Іскри праведної люті, характерної для епохи, в ньому нема. Та іноді вона намагалася розгорітися.
• дозована (але дуже цікава) соціальність – за відправну точку для сюжету письменниця взяла справжнє нерозкрите вбивство Флоренс Найтінгейл Шор – армійської медсестри на пенсії. Призабута трагедія допомогла авторці підняти кілька важливих шарів – від того таки ПТСР у демобілізованих вояків до ролі жінок у Першій світовій війні, про яку старалися забути практично назавтра. Вставки з листами Флоренс з-під Іпра, доля героїв-ветеранів, численні натяки й обмовки – це було круто.

“Ті військові медсестри були рідкісної породи, такі ж хоробрі, як і солдати, але ніхто ніколи не говорить про них. Їх не побачиш на парадах, еге ж?”

Був би це просто “післявоєнний” детектив з соціальним ухилом – гадаю, йому би це пішло на користь. Стрункості, може, додалося, і акценти почали б вимальовуватися раніше, аніж за сто сторінок до фіналу. Але ще в “Мітфордських вбивствах” є Мітфорди, бали, вечірки, канікули в Д’єппі і інші відблиски світу, що болісно помиратиме вже за кілька років. Ховати його в цьому романі Джессіка Фелловз не поспішає. Але в нього заплановане продовження (ключовою героїнею якого має стати Памела – друга за віком сестра) і, здається, я його читатиму. А раптом з другої спроби вийде цілісніше, послідовніше, або хоча б про Мітфордів цікавіше?