Коли майже два з половиною роки тому запускала рубрику Двічі по п’ять, мені здавалося, що таких добірок буде дуже багато: стільки книжок навколо, стільки тем, та по два випуски щомісяця можна робити! А то й по три! Не так сталося, як гадалося, і попередній випуск з’явився щось близько року тому. Але треба вже виправлятися. Бо книжок менше не стало, більше того – увагу все частіше привертають українські видання. А щоби підкреслити “тяглість поколінь”, сьогоднішня добірка є вітанням одній з найперших. Та звалася “Володарки пензлів” і зібрала книжки про жінок-художниць. А тепер розкажу про те, що читалося і що ще хочеться прочитати про жінок-письменниць.

З книжками про письменниць нині значно простіше, ніж з книжками про художниць. Мало не чверть і мейнстримної, і жанрової літератури, що потрапляє мені до рук, запускає сюжет десь приблизно так: “До містечка приїжджає молода письменниця і все закрути…”. Але в цій добірці буде трохи інакше: стос нечитаних книжок складається із (майже) біографічних романів, стос читаних – і з таких, де письменництво є радше контрапунктом, навколо якого крутиться сюжет, аніж головною темою.

П’ятірку читаного відкриває компактний роман Елізабет Страут, який літав зі мною у відпустку. Я до того в американської письменниці читала тільки “Олівію Кіттеридж” та “Будь зі мною“, і треба сказати, що “Люсі Бартон” на них одночасно схожа і не схожа. Схожа тематикою – у центрі уваги соціальні та сімейні негаразди. Несхожа якраз підкресленою оповідною скупістю: подій як на повість (а за обсягом воно десь так близько і є), підтекстів – як на сімейну сагу. І про письменництво тут лише кілька влучних епізодів з “початку довгого шляху” – перші твори, письменницька майстерня, благословення старшої авторки – отак приблизно. Але разом з цим видно, як саме життєва драма переплавляється  у текст. І як цей перехід допомагає оцінити і зрозуміти те, що сталося насправді.

Другим пунктом іде дуже відома книжка, яка цікаво поєднується з попередньою. Певною мірою навіть можна сказати, що з Естер” з “Під скляним ковпаком” могла би вирости жінка, чимось схожа на Люсі Бартон. Ну, а крім усього іншого, роман Сильвії Плат – це про юну письменницю, яка от тільки-тільки шукає свій голос. Виходить в неї не завжди.

До речі про юних письменниць – популярний мотив, починаючи з… Можна було б доповнити цю добірку “Маленькими жінками” (але не буду, мені не подобається те, що авторка зробила із Джо), можна – “Енн із Зелених Дахів“, але нехай краще будуть книжки про Емілі – іншу героїню Люсі Мод Монтґомері. Тим паче, в цьому циклі вона докладніше зупиняється на темі, як перекинути місточок між дитячою творчістю та дорослою професією.

Професія чи хобі? Для однієї з багатьох героїнь наступної книжки це щось середнє. Олів Веллвуд – беззаперечно зразкова творча особистість. Творчими проектами для неї є і її діти. А щоби правильно “налаштувати” поведінку (а то й життя) нащадків, Олів пише окрему казку з продовженням для кожної своєї дитини. Але красива сімейна традиція може мати значно похмуріший вплив на дійсність, ніж можна було спочатку подумати. The Children Book – це приголомшливий великий роман Антонії Баєтт, що мені дуже хотілося б побачити українською.

Письменництво як гра, письменництво як акт самовираження, письменництво як чудовий варіант ескапізму… Ще одна книжка, якої мені не вистачає в українському виданні – Emotionally Weird Кейт Аткінсон. Один з ранніх романів британської письменниці розповідає про фантазерку Еффі, що вчиться на філології і для семінару пише детективний роман. Вигадувати для Еффі – стиль життя, мати виростила її на казках замість справжніх сімейних історій, і розрізняти правду та вигадки – це великий тутешній челендж. Любий Наш Формат, не зупиняйтеся, будь ласка, я ж знаю, що Ярослава Стріха з цим текстом, нашпигованим алюзіями і пародіями, як кекс родзинками, зробить щось неймовірно круте. Рекламна пауза: а деякі прийомчики та фрази з детективу Еффі  сама Аткінсон пізніше вплете у цикл романів про Джексона Броуді.

З читаним розібралася, пішли по п’ятірку нечитаного. Єдина уже перекладена українською книжка – це беззастережна класика. “Автобіографія Еліс Б. Токлас” дозволяє зазирнути у життя феноменальної Ґертруди Стайн. А що ще треба для щастя?

Ой, щось тема першої половини ХХ століття мене не відпускає. Ще хочу прочитати відомий роман про тусовку з Блумсбері, Ванессу (ще не Белл) та її молодшу сестру Вірджинію (також ще не Вулф).

І одну з найвідоміших книжок про Зельду Фіцджеральд.

І роман з двома паралельними лініями: про нашу плюс-мінус сучасницю, котра вивчає творчість Дафни ДюМор’є, та саму Дафну, яка захопилася постаттю Бренвелла Бронте (взагалі, після значною мірою автобіографічних “Паразитів” читати про життя цікавої родини ДюМор’є – це щось з категорії guilty pleasure).

І єдиний пункт в цьому крилі добірки, що сягає історією глибше – це Bitter Greens Кейт Форсайт (КСД був видав російською під неочевидною назвою “Давняя сказка“). Казка, правда, дійсно давня, адже однією з героїнь книжки є Шарлотта Роза де Комон де ла Форс – французька романістка XVII століття, яка увійшла до історії як прародителька казки про Рапунцель. А ще у Кейт Форсайт є роман про німецьку дівчину, яка розповідає казки Вільгельмові Грімму. Як бачите, любить австралійська письменниця мотив недооціненого жіночого вкладу до творення літературних казок.

Поки що все. Хоча насправді книжок ще би на дві такі добірки вистачило. Але повторюватися нецікаво, спробую вигадати щось інше.