Замість передмови. Книжкова мода – страшна річ. Спочатку у мене вся гудрідз-стрічка читала “Як писали класики“. А я терпіла, бо… бо сильно не всі автори, про яких ішлося у виданні, були цікаві, а хто цікавим таки був (або була) – то про тих багацько читалося і раніше. Потім вся стрічка взялася за “Як читати класиків” і захвату генерувала ще більше. А я терпіла, терпіла, аж потім дізналася, що є в кого книжку позичити, і зламалася. Коротким вердиктом вже ділилася в Телеграмі: хороша книжка, мені не сподобалася. Зараз буду пояснювати – чому.

Про “Класиків”. Ростислав Семків написав симпатичну книжку про стратегію і тактики читання – такий розширений курс вправ “З чого починати, щоби не зомлівати перед полицями з модерністами”. NB: автор наполягає, що саме модернізм є вершинною літературою, Ксеня не сперечається, але сумно зітхає.

І цю симпатичну книжку вирізняє бадьорість викладу (а сучасному українському наукпопу цього часто не вистачає), наочність (постійні апеляції до досвіду читачів – а частіше навіть читачок), низка лайфхаків, численні переліки знакових творів або імен (Семків через кому згадав про Октавію Батлер*! їх вже можна колекціонувати – ці скромні ненав’язливі згадки про Батлер через кому) та чіткість запропонованої схеми опанування літературних глибин. Щоправда, коли лектор (а позиція автора в тексті тут наближується до жирафі, якій завжди видніше), наприклад, дбайливо прилаштовує фантастику гамузом на другий рівень складності, Ксеня косплеїть свою улюблену гіфочку.

Тобто загалом воно цілком ок, але… Але деякі речі дратують. Дратує оця зверхня риторична позиція (між нонфікшеном в стилістиці “Аааааа, мене пре, так хочу поділитися класним” і “Чекайте, мишки, зара поділюся істинним способом  стати їжачками” є певна різниця). Піддратовують деякі стилістичні рішення (а ще демонстративне використовування фемінітивів поряд зі спірними жартиками на адресу дівчат-читачок). Змушують трішки ніяковіти надто широкі жести задля красного слівця класу “Оце зараз класно узагальнив чувак!”. Воно здебільшого дрібні блощиці, навроді Westworld – це серіал про “закамуфльованих під людей кіборгів” (meh, біомехи та кіборги – все ж таки не тотожні поняття), але іноді викликають напади фінського сорому (NB: приблизно отам, де “троє провідних американських фантастів того часу” – Хайнлайн, Кларк** та Азімов – Ксеня починає дихати в пакетик). Але все це плюс-мінус об’єктивні моменти. Для мене ж головною проблемою стало суб’єктивне нерозуміння: “А чому мені про все це розповідають оцим тоном строгого, але доброго батечка?”. Чесна відповідь ховалася довго, аж до 162 сторінки. На цій сторінці було отаке речення:

“Я не знаю людини, яка б з першого разу осягнула “Сто років самотності“, принаймні у молодому віці”.

І це нарешті була омріяна індульгенція***! Остаточне китайське попередження, що книжка – не моя. Тобто не для мене. Тобто я не є її цільовою аудиторією. І знаєте, найскладніше було не визнати це (бо насправді воно було очевидно, як не з перших сторінок, то з моменту про “якщо прочитаєте перед сном 2-20 сторінок, то це буде аж цілих +3-5 книжок на рік!” – ну зашибісь!). Найскладнішим було відрефлексувати безпідставний сором. Шо, сильно вумна, да? Чи аж сильно – не знаю, але читацький досвід маю такий, що суттєво випереджає середньостатистичний. Фух! Сказала. Все ще трохи знітилася. Але з цим треба попрацювати.

Про моє читання. У такі моменти іноді почуваєшся, наче на засіданні клубу анонімних книголюбів: “Привіт, мене звати Ксеня, я читаю 150-200 книжок на рік і чомусь червонію, коли хтось каже про це вголос”. І от Ростислав Семків начебто написав книжку для таких, як я – спеціальну книжку для любителів читання, які прагнуть покращити свої навички. Але ні, це книжка про те, як не соромитися читання, як читати більше, де читати, щоби читати більше, як розширювати скоцюрблені читацькі горизонти, як замахуватися на величне – оце от усе. Те, що для мене або пройдений етап, або взагалі не питання.

(Питання: “Як ти так багато читаєш?” – дивує мене все життя. Найкоротша відповідь: “Очима”, – людей чомусь не влаштовує. Проте вона є єдино правдивою, бо відповідь насправді закладена в самому питання. Я читаю просто багато. Швидко, так, але це генетика, а не досягнення – у нас в родині передається поле зору, трохи ширше за середні показники****. Але головне – багато. Приділяю читанню багато часу. Читаю кілька книжок водночас, дочитую одну книжку – одразу беруся за наступну, якщо є час, можливість і натхнення – сідаю і читаю три-чотири-п’ять годин поспіль (посидющість – це теж від природи, тобто, від темпераменту). Через те, що книжки навколо швидко закінчувалися, у дитинстві читала взагалі без розбору все, що від мене не втекло. Зараз радію тому, що можу обирати читання на свій смак. І, так, саме тому практично не читаю класику, але про це трохи пізніш.)

А насправді читання буває дуже різним. Якщо вже послуговуватися методикою розподілу складності, то нашвидкуруч вийде щось таке. Є читання як розвага – спосіб згаяти вільний час та отримати задоволення. Є читання як засіб отримання інформації – привітаємо адептів “Навіщо читати художню літературу, з неї нема жодної користі”. Це, так би мовити, перший сходовий майданчик, просто два його крила. Далі йде проміжний майданчик “Читання як обов’язок” – для когось це наступний поверх після “Читання для користі”, а от для школярів та студентів-філологів – неуникний чорний хід. Далі ще є варіанти, а для спрощення схеми наступним поверхом сьогодні буде “Читання як хобі“. Читати рецензії, стежити за результатами вручення літературних премій, полювати за інтерв’ю улюблених письменників – усе це виходить за межі “просто читання” і подеколи перетворюється на самоціннє заняття. Так, читати про книжки замість того, щоби читати власне книжки – це воно. І послідовне осмислення читацького досвіду (привіт всім букблогерам в чаті!) – це теж воно.

Власне, “Як читати класиків” вчить, як не застрягати на першому поверсі і сходити з екскурсією на цей хобі-поверх. Сподобається – круто, не сподобається – а це і не обов’язково. Натомість для людей, котрі на цьому поверсі розклали речі, розвісили фіранки і п’ють чай з видом на сотні й тисячі давно прочитаних книжок у цьому посібнику не дуже вже й багато корисного.

Так от: я на цьому поверсі безвилазно живу вже років, мабуть, п’ятнадцять. І з екскурсіями, в свою чергу, періодично ходжу на наступний поверх – “Читання як професія“. Те місце, де живуть філологи, літературні критики, редактори, перекладачі і інші чудові люди. Дехто із моїх знайомих наполегливо радить мені туди вже переїхати і оформити стосунки з читанням офіційно. Та я загалом і не проти, але трохи побоююся. Здається, через те саме підґрунтя, з якого росте ніяковіння, що заважає спокійно сказати: “Так, я офігенно досвічена читачка, і що?”. Синдром самозванки називається. Ну то й що, що багато читаєш і багато пишеш про прочитане! Хто сказав, що маєш право? І тут подякуємо інтернетику за просування ідей інтелектуальної егалітарності. Я сказала. Маю і буду. Уже оце роблю.

Про нечитання класиків. Окрім того, що “Як читати класиків” стали для мене правдешнім терапевтичним читанням (просто з іншого боку, ніж це ідейно закладено), ця книжка ще допомогла зручніше повкладати в голові пояснення, чому мені вже не соромно не читати класиків. По-перше, тому що вони вже добряче підчитані – я та сама людина, яка в школі читала все. А ще маю в активі по сім семестрів української і зарубіжної літератури (журфак – “бессмысленный и беспощадный”). По-друге, тому що дочитування класиків супроводжується їхнім переосмисленням, а це робити не завжди хочеться. Те, що замолоду окнорм, на дорослу феміністичну голову ніфіга не ок. Тому останніми роками з класики я або читаю цікавий другий-третій ешелон (чи треба казати, що саме там історично опинилася більшість письменниць?), або заповнюю деякі лакуни, потрібні для глибшого розуміння контексту. Читаю по одній новій для себе п’єсі Шекспіра на рік, до прикладу. І взагалі – ставлюся до класики вже вкрай утилітарно – як до інструменту розуміння культурних кодів. А класика для “пташечки”? Класика як “Ти ж без цього не можеш називати себе культурною людиною!”? Нєєє, дякую, ми це вже проходили. З чого починаються “Як читати класиків“? З того, що читання має бути радісним. Оце воно. І поки книжку брати в руки радісно – можна читати все, що завгодно. І відколи я собі це дозволила – настали щастя, радість і танці.

Замість післямови. Фрагмент кухонної бесіди.

– Ти не любиш модернізм?
– Не люблю. Це як поезія. Кожного разу нова закрита знакова система, яку треба дешифрувати або зламувати. Можна, але навіщо? Тому читаю переважно тих, в кого в’їжджаю одразу, хто інтуїтивно зрозумілий.
– А постмодернізм любиш більше? Чи найбільше?
– Найбільше. Постмодерн – це поле для інтелектуальної гри. Там можна розібрати роман на складові, роздивитися гарненько, попереставляти, а потім зібрати наново – і воно в більшості випадків працюватиме. Це цікавіше. І радості від того більше.

---

* Октавія Батлер – відома американська письменниця, абсолютна зірка афроамериканської фантастики, українською її не перекладали попри те, що твори її “спадкоємиць” є суттєвою складовою сучасних західних SF&F.

** Артур Кларк – британець, якшошо, який більшу частину життя прожив на Шрі-Ланці і прийняв тамтешнє громадянство.

*** Епічну історію, як я прочитала “Сто років самотності” за два дні у ніжні шістнадцять, вже якось коротенько розповідала, але можу в Телеграмі повторити у барвах.

**** Широке поле зору = менше зупинок погляду упродовж рядків. На примусовому зменшенні кількості  таких зупинок побудовано багато технік швидкочитання.