З дитячими коміксами у мене складається через раз. Більш традиційні – розважально-пригодницькі онгоїнгі – зазвичай заходять поганенько. Зрештою, вони й не для мене писані. А от межеві графічні романи, ті, що про дітей, але не тільки для дітей – оце вже інша справа. “Джейн, лисиця та я“, українська “Безхвоста” – отакі проекти я вперто вишукую. І іноді знаходяться неочікувані скарби.

“Мій Пекін: Чотири історії про повсякденні дива” – це дитячий графічний роман, що його створив китайський художник Ніе Юн. Кожна з чотирьох історій переповідає котрусь із пригод дівчинки Ю’Ер та її дідуся. Читати цю книжку – наче подивитися коротенький “повсякденний” аніме-серіал, що привертає увагу, в першу чергу, сонячною й затишною атмосферою світу, де все має бути добре. Але є там і особливі цікавинки. Якісь із них очевидні, інші – ні.

Загальний настрій задає уже перша історія – “Мрія Ю’Ер“, і вона ж одразу хапає бика за роги. Мрія Ю’Ер – плавати. Але в басейн її не беруть.

Уся справа в тому, що Ю’Ер – сильно кульгає, практично не ходить самостійно, а містом пересувається переважно у візочку, інтегрованому у велосипед дідуся. Але оскільки дівчинка має цілком оформлені паралімпійські мрії, то я вже очікувала на порцію соціалістичного реалізму про те, як Партія Китайська держава дбає про інтереси дитини з інвалідністю. Але ні. Тут про інше. І в першу чергу – про силу родинної любові.

І за соцреалізмом точно не в ці руки, тут роздають цілком оформлений і послідовний реалізм магічний.

Отже, очікувані й неочікувані особливості “Мого Пекіну“.

• Спроба поговорити про проблеми дитини з інвалідністю у не дуже інклюзивному суспільстві. Сторінки про цькування та жорстоке поводження з дітьми чи тваринками додаються.

• Розповідь про чудову родину (правда, автор не пояснює, чому вона складається лише з Ю’Ер та її дідуся), в якій дитину завжди підтримують.

• Елементи магічного реалізму якраз формату повсякденного дива. Це правдешній дитячий світ, в якому щось чарівне може ховатися поміж занедбаними будинками.

• Невеличкі, гомеопатичні, можна сказати, відсилання до історії і сучасності Китаю. Заключна історія, наприклад, крутиться навколо старенького, котрий почав займатися живописом на пенсії, а оточуючі цього не зажди розуміють. А раніше би не вийшло – молодість “художника в душі” прийшлася на Культурну революцію.

• О, про сучасність. Поза основним сюжетом увесь цей текст є бенефісом… хутунів. Хутун – це варіант середньовічної китайської забудови – витягнуті вздовж практичної закритої ззовні алеї квартали “герметичних” одно-двоповерхових будинків-садиб із внутрішніми двориками. Наскільки я зрозуміла, за ладом хутун – це навіть не містечко в місті, а велике село в місті – із чітко визначеною територією, своїми крамничками, рівчаками й річечками, своїми місцями розваг – і своїм закритим ком’юніті. Багацько хутунів вже пали жертвами сучасної забудови (у китайців взагалі своєрідне ставлення до культурної цінності архітектури, коли вона не якась зразково-монументальна) і Ніе Юн поспішає зафіксувати тамтешнє життя, поки воно ще зберігає традиційні ознаки.

• І, звичайно, не можна не згадати чарівливу акварельну мальовку, яка подеколи апелює до традиційного живопису.

Отаке маленьке диво про маленькі дива. І про дівчинку, що живе в чарівному світі, де все можливо. Абсолютно все, неважливо, скільки тобі насправді років і чи віриш ти у чудеса. Диво прийде і саме в тебе повірить.