Підвищені казкові потреби, про які я вже була згадувала, призвели до того, що протягом останніх тижнів я не читаю майже нічого, що не було би підлітковим фентезі (навіть якщо це фентезі прикидається кіберпанковою фантастикою). Результати в такого режиму трохи неоднозначні. Над деякими книжками я сумно зітхаю: “Шкода, що мені давно не п’ятнадцять, тоді, може, справді сподобалося”. А от інші – навпаки – виразно нагадують, як це – читати ледве не з ліхтариком, бо несила відірватися. Сьогодні розкажу якраз про таку книжку.

Невдовзі після завершення Другої світової війни з неба над Польщею почали падати янголи. “Мають, мабуть, врятувати Польщу від безбожних комуністів” – вирішили люди і призвичаїлися до нової реальності, в якій крилатих гостей треба переховувати від чорних воронків. Минуло кілька років, і з одним з таких янголів зустрілася тринадцятирічна Ніна. Чарівна істота повідомила дівчині, що вона дуже хороша (сама Ніна в цьому, правда, трохи сумнівається) і має поїхати до маленького потаємного містечка та оселитися там у покинутому монастирі разом з групою інших підлітків. Отак десь починаються численні фентезійні твори про Обраних, і роман Анни Каньтох – не виключення. Тільки тут героям майже одразу повідомляють: янголи пильнують, діти, бо Обранець серед вас один. Ви поки тут походіть, порозважайтеся, літо ж надворі. А що посеред саду дивні мертві дерева ростуть, містяни ледь пригадують, що десь там поряд монастир існує, а у підвалі зачинене something nasty – то ви на те уваги не звертайте, все гаразд. Головне – вірте нам. Але Ніна – дівчинка розумна, спостережлива й не чужа фантазії. І їй однакового складно і не звертати увагу, і беззастережно вірити.

Ого. “Таємницю покинутого монастиря” мені порекламувала людина, чиєму смаку я довіряю, але я все одно не чекала, що підліткова книжка мені аж так сподобається. Ні-ні, вона не є якимсь ідеальним читанням (більше того, польська письменниця торкається кількох настільки дражливих тем, що їх можна сміливо зарахувати до болючих), але кілька моментів з легкістю завоювали мою перегодовану фентезятинкою прихильність.

По-перше, “Таємниця” – це такий чесний пригодницький роман, що давно подібне не траплялося. По-своєму дуже олдскульний, з багатьма обов’язковими елементами жанру і традиційними “назвами-спойлерами” до кожного розділу. Але з оцією традиційністю Анна Каньтох заграє цілком постмодерново. З одного боку, її героїня є поціновувачкою жанрової класики, що дозволяє із задоволенням погратися в ненав’язливу інтертекстуальність. З іншого – ця головна героїня все ж таки дівчинка, а не відважний, ну, як, ну не знаю, Джим чи Дік у вакуумі, і це має свій ефект. Ніна взагалі на диво адекватна ситуації. Вона розумна й спостережлива, не чужа авантюрності, але уявлення про життя у неї здебільшого теоретичні (з тих-таки пригодницьких книжок та мистецтвознавчих енциклопедій), бона боїться, їй хочеться на ручки, їстоньки, і щоби хтось дорослий негайно прибрав усю бяку. Таких дорослих нема? Ну, що ж, доведеться все самим.

Якби в монастирі знайшлася хоча б одна розсудлива особа, дівчинка відразу би – і з великою радістю – переклала відповідальність на неї (що зовсім не підпадало під категорію героїчного вчинку).

Додатковим харАктерним смаколиком тут є сумніви. Ніна сумнівається, що вона гідна потрапити до такої компанії. Ніна сумнівається, що її віра достатньо міцна, щоби довіритися янголам, які щось мудрують. Ніна сумнівається, що саме вона є обраною. Але в глибині душі хоче нею бути. Але боїться, що не подужає. Але… Але звичайною дитиною бути спокійніше, аж надто, коли хочеться на ручки. Тож з головною героїнею тут все добре (це якщо подібні героїні не дратують). З іншими трохи гірше. По-перше, бо їх забагато. Тільки ключових підлітків тринадцятеро – та, рани Божі, я їх не одразу навчилася розрізняти між собою, особливо, якщо зважити на те, що в кількох сценах фігурував то Тимек, то Томек, і я сотню сторінок мучилася, то один хлопець чи два (один). По-друге, більшість з героїв – типажі-функції, тому їм складно співчувати, коли все сходить пси. Згодом з’ясувалося, що це не зовсім баг, а цілком собі свідома фіча, ну, але яке вже вийшло.

По-друге, “Таємниця” – це готика. От готика-готика, прекрасна в своїй непідробній прозорій чистоті. Покинутий (неоготичний, ага) монастир, численні тає… ні, не так, Таємниці, підвали, божевільні, картини, які промовляють до уважних спостерігачів, джерело лавкрафтіанського жаху у занедбаному саду, недостовірні (майже всі) оповідачі, загрозливі грози, в живих, мабуть, має залишитися тільки один, гуркіт і тріскіт серед ночі,  каплиця, де ніхто не молиться, й загублена крипта… Коротше кажучи, – майже повний набір. І знову цілком свідомий. Ніна – читачка просунута, вона навіть “Монаха” читала. Схиляюся перед дитиною, я з аж такої класики тільки “Замок Отранто” подужала. І от воно все таке начебто підліткове, але Анна Каньтох вправно нагнітає атмосферу повзучого сірого божевілля, і деякі сторінки тут – цілком собі переконливий горор. Тільки прикінцеве сюжетне пояснення мене трішки засмутило. До мотивації янголів – жодних питань, ок мотивація, а от походження їхнє… От нащо було псувати мою кришталеву готичку таким жанровим міксом? І тут постмодерн. Ну нехай. Бо сама по собі ідея багата і на наступні книжки її стане.

По-третє, “Таємниця покинутого монастиря” має дуже своєрідну психологічну складову. Про Ніну і її сумніви я вже розповідала. Але наскрізна тема тут не тільки віра в себе чи віра в Бога. (От якраз все, що стосується природи віри і природи янголів – найчутливіше місце в тексті. Мені зайшло добре, дуже цікаво було, що таке-от пишуть просто в нас на очах у сучасній Польщі, але і розвиток сюжету, і міркування Ніни більш чутливих до проблематики людей можуть неприємно зачепити.) Тут ще є безсмертна проблема протистояння особистості і колективу. І на такому матеріалі – це абсолютно прекрасно. Пострадянські навички читання між рядків нам кажуть: коли людина опирається “комуністичному” колективу – це добре. “Ага!” – радісно каже нам роман, і от уже Ніна змушена протистояти не совєтам, а своїм же одноліткам, при чому виступати з позицій безбожної єретички, котра сумнівається в пресвятих янголах, які от-от і врятують нам Польщу. Ніні не вірять, Ніну зневажають, над Ніною сміються і погрожують фізичною розправою. “Таємниця” – це ще й книжка про “лагідне” підліткове цькування формату “Ми ж лише для твого блага!”, про коліщатка тоталітарної секти, про (авто)газлайтинг – “Може, це я все неправильно розумію?”. Якби авторка докрутила цю тему до логічного завершення – вийшло би дуже круто, але не по-підлітковому, і продовжень би у книжки не було. Але і так вийшло і взагалі цікаво, і з педагогічної точки зору.

Отже, пригоди+готика+непогана психологічна складова = та сама несподівано цікава підліткова книжка. Окрім всього іншого, це ще й щирий page-turner – сама не зрозуміла, як ці 560 сторінок за два дні пролетіли. І нехай до деяких авторських рішень залишилися товсті такі питання (до сюжету, до того, що обіцяної повоєнної Польщі малувато – бо сюжет герметичний, до героїв з нерозписаним бекграундом), дуже хочеться читати далі. Польською у циклі вже три книжки є. То коли там чекати продовження?

Я вдячна видавництву АССА, яке надало мені можливість прочитати цю книжку для огляду.