Біжи, Ліло, біжи! “Моя неймовірна подруга”

Деякі книжки потрапляють до рук неочікувано, можна сказати, – зненацька, а от на інші ще треба чекати. І якраз першу книжку з “Неаполітанського квартету” Елени Ферранте я чекала довго. Десь так з моменту, коли прогримів англійський переклад – спокійно, з моменту, коли анонсували українське видання – з ажитацією, відколи КСД відкликав перший, погано перекладений, наклад – напружено. Але, коли вже дочекалася, зрозуміла, що ці кілька років минули недаремно. У моїй голові уже встиг скластися певний образ цієї книжки і він… Чесно скажу, виявився не страшенно далеким, але нічогенько так далекуватим у порівнянні з реальністю. Цей роман кілька разів змушував мене казати: “Але й я не могла подумати, що…”. Ого, це було прикольно!

DSCN8497

Неаполь, 1950-ті, у бідному передмісті зростають дві подружки – Лену і Ліла, красуня і розумниця… Чи ні, розумниця і красуня. Хоча, ні, все ж таки красуня і розумниця. Стоп! Ні, навпаки! Чи все ж таки?.. І поки дівчата ростуть, життя навколо іде звичним чином: чоловіки пиячать, жінки готові повисмикувати одна одній коси, дітей луплять по-чорному, маленький бізнес ледь животіє, середній бізнес почувається незлецько лише тоді, коли підкріплений не дуже чесно нажитими статками або ж арматуриною – арматурина дуже пожвавлює бізнес.Чи є вихід з цього похмурого кола? Учителі кажуть, що є, цілком ленінський – учитися, учитися, оце от усе. Тільки в тому, що наука справді може змінити життя Лену та Ліла ще мають переконати близьких. І переконуватимуть з перемінним успіхом.

Увесь “Неаполітанський квартет” зазвичай презентують як історію жіночої дружби-суперництва, яку героїні пронесли крізь все життя. Перша книжка – “Моя неймовірна подруга” – присвячена зародженню цієї дружби. А ще це роман виховання розумних дівчат в несприятливих умовах все ще живого й активного традиційного суспільства. Про все це я начебто знала. Але дещо здивувало.

Несподіванка номер один: “ненеапольський” Неаполь. Коли берешся читати книжку про південь Італії, маєш в голові дбайливо зібраний гербарій очікувань: тінь Везувію, гніт історії, багато сонця, багато моря, багато апельсинів, багато яскравих барв та смачної їжі. Майже нічого з того в “Моїй неймовірній подрузі” нема. Причому дечого нема підкреслено, демонстративно, від душі. Елена Ферранте прискіпливо описує життя неблагополучного району таким, яким його дуже легко уявити: бідність, сірість, злість всіх і до всього. Низькооплачувана робота, проста їжа, автівка як найвищий прояв соціального успіху, пляж кілька разів на рік – і те не для всіх, хто ж оце може собі дозволити так байдикувати, а гніт історії переважно проявляється у глухій ненависті до тих сусідів, що нажилися на біді інших за війни. До умовного переліку “Двадцять п’ять книжок, після яких ви побіжите купувати квитки до Італії” цей роман включити можна, але він злобно кепкуватиме із сусідів. З іншого боку, має повне право.

Несподіванка номер два: соціальна інтонація. Якось так вийшло, що я небагато читаю із сучасної італійської літератури, а більшість книжок, які все ж таки потрапили до рук – це жорстка або дуже жорстка соціальна проза. “Моя неймовірна подруга” теж із цієї родини, проте написаний роман доволі… спокійно, чи що. У теорії воно навіть може трохи шокувати: жорстокість аж плещеться на сторінках, а герої – і вухом не ведуть, наче так і треба. А воно  справді десь так і треба. Бо, холєра, десь таке воно життя для багатьох, і воно поряд. І вони поряд.

(Кожного разу, коли я пробувала увімкнути фіялочковий режим, внутрішній голос підступно перепитував: “Ксеню, ти з Запоріжжя? На Шостому посьолку виросла? От і не вимахуйся!”. “Шостий” – це не просто Соцмістечко з його зразково-польотним архітектурним модернізмом, раннім конструктивізмом і повоєнними “кремлями”, це ще й лімб – “перехід” між більш-менш центральною частиною міста та Заводським районом. І найстрашнішою шкільною погрозою в цьому лімбі було: “Будете, лобуряки, погано вчитися, переведуть вас до NN-ї школи, спробуйте після неї кудись вступити!”.)

Ферранте багато пише про триб життя бідноти і про те, чим закінчуються спроби його змінити. А ще про нормалізоване повсякденне насилля. А ще про тягар застарілих стандартів дуже своєрідної етики, навроді “Пробиваємо голови всім, хто подивився на мою сестру, і пофіг, з якими намірами”. Тут чоловіки пропивають зарплату, не вискакують з гречки, б’ють дітей і жінок і майже не насмілюються мріяти. Тут жінки працюють на низькооплачуваних прекарних роботах, тягнуть на собі дім, б’ють дітей і майже не насмілюються мріяти. Тут діти б’ють одне одного і для більшості з них “мрія” – це таке слово з підручника. Для головних героїнь – ні. Але вони по-своєму – і по-різному – особливі.

Несподіванка номер три: латина – це Girl Power. У мотиві “Освіта як спосіб емансипації” немає нічого аж такого дивовижного, але у Ферранте це прописано дуже послідовно і дуже чітко. Її героїні гарно вчаться в початковій школі і мріють заробляти на життя інтелектуальною працею – романи писати. Фантастична мрія, враховуючи середовище, але вчасно прочитані “Маленькі жінки” ще й не таке зробити можуть. От тільки батьки Елени поступливіші – і майже проти волі, але дослухаються до “Дівчинка може вчитися далі”, “Дівчинка може вивчати латину й греку”, “Дівчинці потрібні літні канікули” та інших революційних ідей. А Ліла… А талановитішій Лілі обтинають крила уже на старті. Її доля – спробувати викараскатися з тих самих стартових умов, що мали її мати, бабця й інші жінки навколо. І Ліла шукає варіанти.

Несподіванка номер чотири: сюжетна карусель. Описуючи життя та дружбу двох дівчаток Елена Ферранте робить цікаву штуку: вона розставляє фігури на шахівниці, гра починається, а потім ррраз – і дошка розвертається, білі стають чорними і навпаки. “Моя неймовірна подруга” – це роман-гойдалка, роман-карусель, де спочатку співчуваєш одній героїні – а потім стрімко міняєш симпатії. Де спочатку вважаєш розумницею з двох Лілу – а потім нею виявляється Лену. Але це як подивитися, бо шахівниця крутиться, крутиться, і от уже Ліла веде у рахунку – її мрія реалістичніша і така, що її нефігурально можна помацати. Зате Елена вступає до гімназії (що таке та гімназія? після середньої школи можна вчитися?) і першою заводить “жениха”. Зате Ліла стає наймолодшою справжньою нареченою в кварталі. Зате Елена дізнається про нове слово “Університет”. Зате… Шахівниця крутиться, фігури розлітаються, кожен вчинок має свої наслідки, кожен герой грає свою роль у цьому складному балеті “Дві дівчинки  і як їм жити на світі”. При тому всьому Елена Ферранте створює виразний і живий світ, що вражає своєю нефрагментованістю. Це якийсь замкнений мікрокосм, де все відбувається за певними правилами, все логічно і все настільки передбачувано, що від того хочеться кричати. Лену вже зробила кілька кроків для того, щоби пробити віконце у своїй частині скляної стіни. А Ліла, що робити Лілі?

Несподіванка п’ята: відточена форма. Нє, воно якось зрозуміло, що на одній тільки соціальній складовій чи актуальній тематиці, так далеко з чотирма книжками не заїдеш. Але це все одно було приємним сюрпризом. “Моя неймовірна подруга” – це ще й дуже круто написана книжка. Поетика, образи, стиль – вау. Мені зайшло. Мені ще треба. Агов, де там наступна частина? Не читати ж англійською, ну справді!


Лайкнути пост гривнею на нові книжки можна за посиланням

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s