Свято наближається, свято наближається… Дні зараз стоять такі, що хочеться читати то казки для дорослих, то довгі й повільні сімейні саги, а то й зовсім дитячі книжки. Хоча з оцими останніми в мене непросто: відверто малюкові книжки я читаю вкрай рідко і переважно тоді, коли вони про магічних істот (це ж майже фентезі виходить!) чи про звірів (бажано – гризунів). Цікаво іноді буває зазирнути у світ сучасних дитячих книжок і подивитися, як там із моєю улюбленою тематикою. Особливо, коли йдеться про українських авторів і авторок. Саме для таких видань спробую зробити окрему нерегулярну рубрику. Раптом хтось із часом спеціально напише щось для мого внутрішнього дитяти – про землерийок там, скажімо, чи про морських свинок і щоб з гендерною проблематикою. Ніхто ж мріяти не забороняє, еге ж?

Книжка харківської письменниці Юлії Ілюхи не про землерийок і навіть не про пацючків, а про свійських птахів (і лише трішки – інших тварин), але вона уже на старті підкупила мене двома моментами. По-перше, головним героєм в ній є курча, яке вважає себе каченям. “Ого, проблеми ідентичності у версії для п’ятирічок? Беремо!”. По-друге, рекламна фраза: “А ще там є мама-качкомеханік!” – теж спрацювала на раз. Видова непевність, розмиття гендерних ролей – невже в дитячій книжечці все це справді є? Відповідь: і так, і ні.

“Історії Цвірінька” – це щось навроді повісті в новелах, комплект з одинадцяти оповідань, перше з яких розповідає про народження нестандартного “каченяти”, останнє – про його Велике Відкриття. Поміж оцима двома ключовими точками міститься низка зручних для разового читання історійок. Одні з них мають виразно терапевтично-педагогічний характер: про те, де і як шукати друзів, як сприймати виклики, зрештою – як користуватися світлофором. Інші – цілком пригодницькі і нагадують класику жанру, а-ля книжки тієї ж Астрід Ліндґрен – про пошуки скарбів, влаштування циркової вистави, блукання в лісі тощо. Історія про ліс – одна з найсимпатичніших, там дуже класні світляки:

Кожна з історій має чітку структуру, ретельно проговорену проблематику і прямо сформульовану “мораль байки”. Отакого плану: “Але для того, щоб досягти мети, курчатку довелося добряче попрацювати і попітніти на тренуваннях”. І кожна з історій додає нових барв образу головного героя. Цвірінько – бешкетливе, але добре й справне дитя, яке, звісно, вперто шукає пригод на свою жовтеньку дупцю, але там де може – старається розрулювати створені проблеми самотужки, а де не виходить – не цурається звертатися по допомогу.

І самі історії здебільшого дуже “практичні” і зрозумілі сучасній дитині. Хоча деякі викликали питання. Найбільші – історія про те, “Як Цвірінько врятував дику гусінь“. Сюжет косплеїть впізнавану ситуацію “Забрати додому кошенятко з вулиці” і вчить “робити добру справу і прихистити самотню тваринку”, але мені трохи тисло те, що гусінь “дика” і не факт, що цього “забирання” насправді потребувала. Ну, але таке, в моєму дитинстві частіше звучали інструкції: “Як не можна забирати додому їжачків чи вужиків”.

Так що ж тими самими питаннями ідентичності та гендерних стандартів? З ідентичністю все гаразд: Цвірінько справді проходить шлях усвідомлення та прийняття власної інакшості: він не схожий на братів і сестер, у нього складніші стосунки з водою (що не заважає йому дружити з мешканцями ставка), він має цілком окремішні й масштабні мрії. І трохи нестандартний розподіл ролей в родині розширює курчаткові горизонти сприйняття. При цьому виразно феміністичним я текст не називала би. Він радше про розмаїття і свободу самореалізації. Це ґут. А от деякі формулювання: як качур – то одразу “мужній”, чи підкреслення унікальності тієї самої мами-качкомеханіка (“Цвірінькова мама Крянь була дуже незвичною качкою. На відміну від інших качок, які цікавилися квітникарством та куховарством, вона багато часу проводила у своїй майстерні з ремонту качкомобілів”) – уже не настільки ґут, як би, може, хотілося.

Отакі моменти та фоновість всіх інших, окрім мами Крянь, жіночих персонажів (хоча там ще є чудова рибка Журавлинка, яка врятувала аматорську циркову виставу – більше, більше такої рибки!) робили мені трохи сумно. Але ще там є остання історія, що є буквально втіленням мрій мого дитинства. Остання історія – вона про політ. І про відкриття нових горизонтів. І про натяки на майбутні пригоди. Цікаво, якими вони можуть бути.

Я вдячна видавництву ПЕТ, яке надало мені можливість прочитати цю книжку для огляду.